Сто років самотності (збірка) - Маркес Габриэль Гарсиа. Страница 67

— Ходімо, Ренато.

Меме взяла цю руку й покірно пішла за послушницею. Коли Фернанда востаннє побачила доньку, та йшла, намагаючися ступати влад із послушницею, уже по той бік щойно зачиненої за нею залізної решітки монастирського двору. Меме все ще думала про Маурісіо Бабілонью — про запах мастила, що поширювався від нього, та про почет із жовтих метеликів, — і отак думатиме про нього кожен день свого життя, аж до того далекого осіннього ранку, коли помре від старощів у похмурій лікарні Кракова, помре під чужим ім'ям, так і не мовивши ані слова.

Фернанда повернулася до Макондо в поїзді, який охороняли озброєні поліцаї. Під час зворотної подорожі її вразили напружені обличчя пасажирів, війська на вулицях міст і селищ, розчинене в повітрі чекання якоїсь важливої події, але Фернанда не могла зрозуміти, в чім річ, поки, аж у Макондо, їй розповіли, що Хосе Аркадіо Другий підбурює робітників бананової плантації до страйку. «Ще тільки цього нам бракувало, — мовила собі подумки Фернанда. — Маємо свого анархіста в родині». Страйк почався через два тижні, але не мав тих драматичних наслідків, яких усі побоювалися. Робітники відмовилися зрізати й вантажити банани в неділю, їхня вимога здавалася цілком справедливою, і сам падре Антоніо Ісабель схвалив її, побачивши, що вона не суперечить законам Божим. Перемога цього страйку, як і інших, що вибухнули в наступні місяці, видобула з невідомості бліду постать Хосе Аркадіо Другого, якого доти вважали здатним тільки на те, щоб заповнити місто французькими повіями. З тим же раптовим напливом рішучості, з яким він колись попродавав своїх бойових півнів, збираючись організувати безглузде судноплавне підприємство, Хосе Аркадіо Другий відмовився тепер від посади наглядача бананової компанії й став на бік робітників. Дуже швидко його оголосили аґентом міжнародної змови проти громадського порядку. В одну з ночей тижня, що був затьмарений зловісними чутками, Хосе Аркадіо Другий чудом урятувався від чотирьох куль, випущених у нього якимсь невідомим, котрий підстеріг його, коли він вертав із таємних зборів. Атмосфера наступних місяців була така напружена, що навіть Урсула відчула це в своєму маленькому світі цілковитої темряви, і їй здалося, ніби вона знову переживає ті фатальні часи, коли її син Ауреліано напихав свої кишені гомеопатичними пігулками змови. Вона хотіла поговорити з Хосе Аркадіо Другим, поділитися з ним досвідом пережитого, але Ауреліано Другий сповістив її, що від ночі замаху ніхто не знає, де перебуває його брат.

— Достоту як Ауреліано, — вигукнула Урсула. — Схоже на те, що все в світі рухається по колу.

Фернанда була далека від неспокою цих днів. Після страшенної сварки з чоловіком, обуреним тим, що долю Меме вирішено без його згоди, Фернанда не спілкувалася з зовнішнім світом. Ауреліано Другий погрожував визволити свою доньку з монастиря, — якщо виявиться потрібним, то й з допомогою поліції, — але Фернанда показала йому папери, які свідчили, що Меме прийняла обітницю з власної волі. Насправді Меме підписала ці папери, перебуваючи вже по той бік залізної решітки, й учинила це з тією ж байдужістю, з якою дозволила повезти себе туди. У душі Ауреліано Другий не повірив у справжність наведених дружиною доказів, як ніколи не вірив у те, що Маурісіо Бабілонья заліз до них із наміром красти курей, проте обидва пояснення допомогли йому заспокоїти своє сумління, повернутись, не терзаючи себе, під крило Петри Котес і відновити в її будинку нестямні веселощі й пишні учти. Далека від тривоги, що охопила все місто, глуха до страшних Урсулиних пророцтв, Фернанда підкрутила останні гайки в механізмі свого замислу. Вона написала дуже докладного листа Хосе Аркадіо, який уже невдовзі мав одержати сан клірика, й повідомила, що його сестра Рената захворіла на жовту пропасницю й спочила в Бозі. Потім полишила Амаранту Урсулу на Санта Софію де ла П'єдад і заходилася налагоджувати своє листування з невидимими цілителями, яке розладналося через нещастя з Меме. Насамперед вона призначила остаточну дату телепатичної операції. Але невидимі цілителі відповіли їй, що було б нерозумно робити операцію, поки в Макондо не скінчилися заворушення. Фернанда, охоплена нетерплячкою і дуже погано обізнана зі становищем, пояснила їм у наступному листі, що ніяких заворушень у місті немає, що то все дурні витівки її навіженого дівера, котрий останнім часом захоплюється профспілковими дурощами, як ото раніше був схибнутий на півнячих боях і судноплавстві. Вони ще не дійшли згоди в ту спекотну середу, коли в дім постукала стара черниця з плетеною корзиною на руці. Санта Софія де ла П'єдад, яка відчинила двері, подумала, що це подарунок від когось, і хотіла забрати в черниці її ношу, покриту гарною мереживною салфеткою. Але стара не дала, заявивши, що їй наказано передати корзину особисто, дотримуючи суворої таємниці, доньї Фернанді дель Каргііо де Буендіа. У корзині лежав син Меме. Колишній духівник Фернанди пояснив їй у листі, що хлопчик народився за два місяці перед тим, і вони дозволили собі охрестити його йменням Ауреліано на честь діда, бо мати навіть не розтулила уст, щоб висловити свою волю. Всередині Фернанди все повстало проти такого глуму долі, але в неї вистачило сили приховати це від черниці.

Скажемо, що знайшли його в корзині, яка пливла по річці, — всміхнулася вона.

Ніхто цьому не повірить, — зауважила черниця.

Якщо всі цьому вірять у Святому Письмі, — відказала Фернанда, — то я не бачу причини, чому їм не повірити мені.

Дожидаючи поїзда, черниця пообідала в будинку Буендіа і більше жодного разу не згадала про дитину, як їй і звеліли в монастирі, та все одно Фернанду гнітила присутність небажаного свідка її ганьби, і вона пожалкувала, що вийшов з моди середньовічний звичай вішати гінця, який приніс погані вісті. Тоді Фернанда й вирішила, як тільки черниця поїде, утопити немовля в басейні, та їй не стало на це духу, і вона почала терпляче чекати, поки безмежна благодать Господня не вибавить її від тягаря.

Новому Ауреліано вже минув рік, аж ураз неослабна напруга в Макондо розрядилася вибухом. Хосе Аркадіо Другий та інші профспілкові ватажки, які пішли в підпілля, наприкінці тижня несподівано з'явилися в місті й організували демонстрації по селищах бананової зони. Поліція обмежилася тільки наглядом за порядком. Проте вночі у понеділок профспілкових діячів повитягали з ліжок, понадягали їм на ноги п'ятикілограмові кайдани й відправили до тюрми головного міста провінції. Серед інших були схоплені Хосе Аркадіо Другий і Лоренсо Ґавілан, полковник, учасник мексиканської революції, висланий до Макондо, який запевняв, що був свідком героїчних вчинків свого кума Артеміо Крусар^[17]. Однак, не просидівши й трьох місяців, усі вони знову вийшли на волю, бо уряд і бананова компанія не змогли дійти згоди про те, хто повинен оплачувати харчування заарештованих. Нову хвилю невдоволення викликали недоброякісні продукти та каторжні умови праці. Крім того, робітники скаржилися, що їм платять не грошима, а бонами, на які годі щось купити, крім вірджинської шинки в магазинах компанії. Хосе Аркадіо Другого й посадовили до тюрми саме за те, що він викрив систему бон. Він пояснив, що система здешевлює утримання торговельного флоту компанії, бо зворотним рейсом судна везуть товари для магазинів, а якби цього вантажу не було, то їм би довелося ходити порожнем від Нового Орлеана до портів, де вони завантажуються бананами. Решта претензій робітників стосувалася побутових умов і медичного обслуговування. Лікарі компанії не оглядали хворих, а просто вишиковували їх у чергу перед амбулаторією, і медична сестра клала кожному на язик по піґулці кольору мідного купоросу, байдуже чим хворів пацієнт — малярією, трипером чи запором. Це була до такої міри загальна терапія, що діти ставали в чергу по кілька разів і, замість ковтати піґулки, забирали їх додому для гри в лото, замість фішок. Робітники жили в страшній скупченості в напіврозвалених бараках. Інженери не потурбувалися побудувати для них убиральні, натомість поставили по селищах на Різдво по одній переносній убиральні на кожні п'ятдесят чоловік, показавши привселюдно, як треба користуватися цими спорудами, щоб вони служили скількимога довше. Зістарілі адвокати в чорних сурдутах, — ті, що колись обсідали полковника Ауреліано Буендіа, а тепер представляли інтереси бананової компанії, —спростовували всі звинувачення робітників, виявляючи при цьому вправність, яка межувала з чаклунством. А коли робітники склали загальну, одноголосно схвалену петицію, то минуло немало часу, перш ніж вдалося офіційно довести її до відома бананової компанії. Щойно сеньйор Браун зачув про петицію, як зараз же причепив до поїзда свій розкішний вагон зі скляним дахом і чкурнув із Макондо разом із найзначнішими представниками своєї фірми. Однак наступної суботи робітники розшукали одного з них у борделі, де він лежав голий із жінкою, яка згодилася заманити його в пастку, й примусили підписати копію петиції. Проте засмучені законники довели на суді, що цей чоловік не мав ніякого стосунку до бананової компанії, і, щоб ніхто не взяв під сумнів їхніх аргументів, змусили власті посадовити його в тюрму як самозванця. Згодом робітники захопили самого сеньйора Брауна, котрий подорожував інкогніто в третьому класі, й примусили його підписати другу копію петиції. Назавтра він став перед суддями; волосся в нього було пофарбоване в чорний колір, і розмовляв він бездоганною іспанською мовою. Адвокати довели, що це не сеньйор Джек Браун, головний директор бананової компанії, уродженець міста Пратвіль, штат Алабама, а сумирний торговець лікувальними травами, яким народився в Макондо й там же був охрещений ім'ям Даґоберто Фонсека. Невдовзі, після нової спроби робітників добратися до сеньйора Брауна, законники порозвішували в громадських місцях копії свідоцтва про його смерть, завіреного консулами й радниками посольства, яке засвідчувало, що дев'ятого червня Джека Брауна роздушила пожежна машина в Чикаго. Стомившись від цієї казуїстичної маячні, робітники махнули рукою на місцеву владу й звернулися зі своїми скаргами у верховні судові інстанції. Але й там штукарі від юриспруденції довели, що вимоги робітників цілком незаконні з тієї простої причини, що в штаті бананової компанії немає, ніколи не було й не буде ніяких робітників: вона їх наймала від випадку до випадку для тимчасових робіт. Так було спростовано брехливі вигадки про вірджинську шинку, чудодійні пігулки та різдвяні вбиральні, і рішенням суду встановлено й урочисто проголошено повсюди, що робітників як таких не існувало.