Сто років самотності (збірка) - Маркес Габриэль Гарсиа. Страница 93

Він, либонь, уже зустрівся з Агустіном, — мовила вона. — Може, небіжчик не розповість Агустінові, що сталося з нами після його смерті.

Вони зразу засперечаються про півня, — сказав полковник.

Він розшукав у скрині великий старий парасоль. Дружина виграла його на одній з лотерей, що мали на меті збирати кошти для партії полковника. Того ж вечора вони були на спектаклі, якому не завадив навіть дощ. Полковник з дружиною й сином Агустіном — йому тоді було вісім років — були на спектаклі до кінця; вони сиділи під парасолем. Тепер Агустіна нема на світі, а блискучий шовк парасоля поїла міль.

Поглянь, що сталося з нашим блазенським парасолем, — виголосив полковник свою улюблену фразу й розкрив над головою химерне плетиво металевих прутиків. — Тепер він придатний лише на те, щоб лічити зірки.

Він осміхнувся. Але дружина навіть не глянула на парасоль.

Все так, — промурмотіла вона. — Ми гниємо живцем, — і заплющила очі, щоб зосередитись на думці про небіжчика.

Поголившись навпомацки — дзеркала не було вже давно — полковник мовчки одягнувся. Холоші щільно облягали ноги, мов довгі кальсони; застебнуті на кісточках на довгі петлі, штани трималися на поясі двома латочками з тієї ж тканини; паточки проходили крізь дві позолочені пряжки, пришиті на боках. Полковник не носив ременя. Сорочка кольору старого картону застібалась мідним ґудзиком, який заразом утримував і накладний комірець. Але комірець той був подертий, тому полковник відмовився від краватки.

Полковник надягав кожну річ так, ніби вершив таїнство. На кісточках рук, на шиї під блискучою, туго натягнутою шкірою проступали плями екземи.

Перед тим, як узути лакові черевики, полковник обшкрябав бруд, що налип на рантах. І от жінка побачила його у вбранні, в якому він був у день весілля. Тільки тепер вона помітила, як постарів її чоловік.

Ти вбрався, мов на якусь велику подію, — зауважила жінка.

А цей похорон і є велика подія, — сказав полковник.

За багато років це був перший небіжчик, що умер своєю

смертю.

Розгодинилось після дев'яти. Полковник уже збирався вийти, коли жінка схопила його за рукав.

Зачешися, — сказала вона.

Він спробував пригладити роговим гребінцем цупке сиве волосся. Але марно.

Я, мабуть, схожий на папугу, — зауважив він. Жінка пильно його оглянула. Подумала — ні. Полковник не був схожий на папугу. Це був сухорлявий чоловік з міцними кістками, ніби позґвинчуваними в суглобах. Якби не жваві очі, він би скидався на витягнений з формаліну експонат.

У тебе непоганий вигляд, — сказала вона і додала, коли чоловік виходив з кімнати: — Запитай лікаря, чи ми не дуже йому набридли.

Вони жили на околиці селища в хаті, критій пальмовим листям, з облупленими стінами.

Було ще вогко, але дощ перестав. Полковник спустився покрученою вуличкою до майдану. Вийшов на центральну вулицю й здригнувся. Скільки сягало око, селище потопало в квітах. Жінки в чорному, сидячи біля дверей домівок, чекали на похорон.

Коли він дійшов до майдану, знову припустив дощ. Хазяїн більярдної з дверей побачив полковника й гукнув, простягаючи руки:

Полковнику, зачекайте, я винесу вам парасольку...

Полковник відповів, не повертаючи голови:

Дякую, мені й так добре.

Похоронна процесія ще не вийшла. Чоловіки, вдягнені в біле, з чорними краватками, розмовляли біля дверей під парасольками. Один побачив полковника, що перестрибував через калюжі на майдані, й гукнув:

Йдіть сюди, друже!

Дякую, друже, — відповів полковник. Але не прийняв запрошення, а пішов прямо до небіжчикової хати, щоб висловити співчуття його матері. Перше, що він відчув, — це пахощі сили-силенної квітів. Потім — задуху. Полковник спробував пропхатись між людьми, що товпилися в спальні. Тоді хтось поклав йому руку на плече і проштовхнув далі повз скорботні постаті до небіжчика — на обличчі в того різко випинався ніс із широкими ніздрями.

Біля труни сиділа мати й відганяла від неї мух віялом, сплетеним з пальмового листя.

Жінки, вбрані в чорне, дивилися на померлого, як дивляться на плин річки. Раптом з глибини кімнати почувся чийсь голос. Полковник відсторонив якусь жінку, побачив — у профіль — матір, поклав їй руку на плече. Стиснувши зуби, він промовив:

Щиро співчуваю...

Мати не повернула голови, тільки розтулила уста й застогнала. Полковник раптом хитнувся, бо відчув, як на нього насунулась і штовхає до померлого якась сила. Хату сповнило тужне голосіння. Руками полковник шукав опори, але не намацав стіни. Скрізь були самі тіла. Хтось пошепки, дуже лагідно, сказав йому на вухо: «Обережно, полковнику». Він обернувся й побачив небіжчика. Але не впізнав його, бо небіжчик, угорнений в білі завої, з сурмою, вкладеною йому в руки, мав вид холодно-суворий, ніби скутий якоюсь невидимою силою, і тому здавався таким розгубленим, як і полковник.

Звівши голову, щоб ковтнути повітря, полковник побачив труну, що, похитуючись, пливла над голосінням до дверей, по квітах, які черкались об стіни. Полковник упрів. Йому боліли суглоби. Через мить він відчув, що вийшов на вулицю, бо рясний дощ сіконув його по повіках. Хтось ухопив його під руку й сказав:

Поспішайте, куме, я на вас чекаю.

Це був дон Сабас, хрещений батько його померлого сина, єдиний з керівників їхньої партії, який уник політичного переслідування і залишився жити в селищі.

Дякую, куме, — відказав полковник і мовчки пішов під Сабасовою парасолькою. Оркестр заграв похоронний марш. Полковник звернув увагу на те, що в оркестрі нема сурми, і тепер лише усвідомив, що мертвий музика вже не встане.

Бідолаха, — прошепотів він.

Дон Сабас кахикнув. Він тримав парасольку лівою рукою, майже на рівні голови, бо був нижчий за полковника. Чоловіки розговорилися, коли похід проминув майдан. Дон Сабас повернув до полковника скрушне обличчя й сказав:

Куме, як півень?

Удома, — відповів полковник.

В цю мить хтось гукнув:

Куди ви тягнете того мерця?

Полковник звів погляд угору й побачив алькальда, що стояв на балконі. Алькальд був у коротких штанях і фланелевій сорочці, він бундючно надимав неголені щоки. Музики перестали грати похоронний марш. І зразу ж полковник почув голос падре Анхела, що перегукувався з алькальдом. Крізь стукіт дощових крапель по парасольці полковник розібрав слова.

І що там? — запитав дон Сабас.

Та нічого, — відповів полковник. — Похорон не може пройти перед поліційним постом.

Я забув, — погодився дон Сабас. — Я завжди забуваю, що ми в стані облоги.

Але ж це не повстання, — сказав полковник. — Це тільки бідний мертвий музика.

Процесія звернула вулицею вниз. Жінки біля хат дивились на неї мовчки, кусаючи нігті. Але за якусь хвилину повиходили насеред вулиці, гукаючи вслід слова похвали, подяки і прощання, наче вірили, що мертвий у своїй труні чує їх.

На цвинтарі полковникові стало погано. Коли дон Сабас осміхнувся до нього, підштовхуючи до стіни, щоб звільнити дорогу чоловікам, що несли труну, то побачив застигле обличчя.

Що з вами, куме? — запитав він.

Полковник зітхнув.

Жовтень, куме.

Повертались тією ж вулицею. Дощ уже вщух. Небо стало ясне й густо-синє. «Вже не ллє», — подумав полковник; йому було вже краще, але він ще не зовсім оклигав.

Дон Сабас перервав плин його думок.

Куме, сходіть до лікаря.

Я не хворий, — відказав полковник. — Просто в жовтні я почуваю себе так, наче мене всередині щось рве і шматує.

А-а, — протяг дон Сабас. І попрощався з полковником біля дверей своєї домівки — нового двоповерхового будинку з заґратованими вікнами. Полковник, сприкрений тим, що намочив парадний костюм, попрямував до себе. Трохи перегодя він знову вийшов на вулицю, щоб купити в крамниці на розі бляшанку кави й півфунта кукурудзи для півня.

Полковник порався біля півня, хоча в четвер волів лежати в гамаку. Дощ уже кілька днів не вшухав. Весь тиждень лило так, неначе розкололось небо. Полковник кілька ночей не спав, йому краяв душу свист, що виривався з легень ядушної дружини. Але в п'ятницю пополудні жовтень подарував йому хвилю перепочинку.