Мартін Іден - Лондон Джек. Страница 13

Рут не розуміла, що прагне його, але з ним було інакше. Він знав, що кохає її, і за все життя нічого не прагнув так, як тепер її. Мартін любив поезію за красу, але тільки після знайомства з Рут перед ним навстіж розчинилися двері в безкраїй світ любовної лірики. Рут дала йому більше, ніж Булфінч і Гейлі. Тиждень тому він не звернув би ніякої уваги на такі, наприклад, слова: «Сумний юнак, коханням одержимий, за поцілунок він життя віддасть», а тепер вони не виходили йому з голови. Зачарований неймовірною правдивістю цих слів, він дивився на Рут і відчував, що й сам був ладен вмерти за поцілунок. Іденові здавалося, що це він «сумний юнак, коханням одержимий», і що навіть посвята в рицарі не сповнила б його більшою гордістю. Нарешті він пізнав, що таке життя і навіщо він народився!

Коли він дивився на Рут і слухав її, думки його смілішали. Він пригадував гостру насолоду від потиску її руки і прагнув знов зазнати цього відчуття. Його погляд не раз спинявся на її устах, і йому жагуче кортіло поцілувати їх. Але в його бажанні не було нічого низького чи брутального. З несказанною втіхою ловив він кожен порух її губ, коли вона вимовляла слова, — бо ж то не були звичайні губи, як у інших чоловіків та жінок. То не було просто людське тіло, то були уста чистого духу, і він жадав їх зовсім не так, як уст інших жінок. Він міг би поцілувати її в уста, притуливши до них свої тілесні губи, але зробив би це з побожним трепетом, як цілують край божих шат. Мартін не розумів, що це в ньому самому відбувалась переоцінка цінностей, і не знав, що, коли він дивився на неї, очі його палали тим самим огнем, яким вони палають у кожного закоханого чоловіка. Він і гадки не мав, скільки мужності й жаги було в його погляді і як глибоко він бентежить її. Цнотлива дівочість Рут підносила його почування, поривала його мислі на височінь зоряно-холодної чистоти, і він здивувався б, дізнавшися, що полум'я його очей, немов гаряча хвиля, проймало її і теж запалювало вогонь. Рут непокоїв його погляд, і вона кілька разів губила нитку думок під напливом бентежно-солодких почуттів. Їй завжди легко було говорити, і якби вона не пояснювала свій стан незвичайністю особи гостя, цей хаос у думках не в жарт би її стривожив. Але ж вона дуже вразлива, тож і не диво, що ця людина в ореолі мандрівника з іншого світу так захопила її.

Увесь час Рут думала про те, як допомогти йому, і все хотіла звернути на це розмову. Але Мартін перший порушив цю тему.

— Чи не можете ви мені дати пораду в одній справі? — почав він, і, коли вона охоче згодилась, серце йому мало не вискочило з грудей. — Пам'ятаєте, минулого разу я казав, що не можу говорити про книжки, бо нічого в них не розумію. Ну, то я багато думав про це. Часто ходив до бібліотеки, але більшість книжок, що я там брав, мені не під силу. Може, краще було б узятися за науку з самого початку. Я ніколи не мав змоги вчитися. Змалку довелося тяжко працювати, а от тепер пішов до бібліотеки і зовсім іншими очима став дивитися на книжки, побачив багато нових і зрозумів: досі читав не те, ідо треба. Бачте, книжки, які потрапляють на ферми чи на судно, зовсім не такі, як у вашому домі. А я ж тільки до тих і звик. І все-таки — тільки не подумайте, що я хвалюся, — я не такий, як ті, з ким мені доводилося жити. Не те, що я кращий за матросів чи там ковбоїв, — бо я був і ковбоєм один час, — але я завжди любив книжки, читав усе, що траплялось, і... ну... та й взагалі я, здається, думаю інакше, ніж більшість їх... А тепер я вже перейду до діла. Я ніколи не бував у таких домах, як ваш. Коли тиждень тому я побачив усе це — вас, вашу матір, ваших братів, геть усе, — мені воно дуже сподобалось. Я чув і часом читав про таке, а коли побував у вас, побачив, що книжки казали правду. Мені це якось припало до душі, — ось що я хочу сказати. І мені захотілося всього цього і тепер теж хочеться. Я хочу дихати таким повітрям, як у вашому домі, де повно книжок, картин, красивих речей, де люди розмовляють лагідно, де самі вони чисті, як і їхні думки. Повітря, яким я дихав досі, відгонило їжею, платнею за помешкання, лайкою та пияцтвом. Пам'ятаєте, як ви пішли назустріч своїй матері, аби поцілувати її? Це найкраще, що я бачив за ціле життя. А бачив я чимало — далеко більше за багатьох із тих, хто був зі мною. Я люблю спостерігати і хочу бачити більше і по-новому.

Але я щось ніяк не почну про головне. Так ось. Я хочу створити собі таке життя, яким живуть у цьому домі. Життя — то щось більше, аніж тільки надудлюватися, тяжко гарувати та блукати по світу. З чого починати? Я ладен власним горбом оплатити дорогу до цього нового світу — бо, знаєте, як до роботи, то я пережену хоч кого. Раз уже почну, то працюватиму вдень і вночі. Вам, мабуть, смішно, що я питаю вас про це? Я знаю, до вас мені не слід було б звертатись, але більше нема з ким порадитись... от хіба з Артуром. Може, його й треба було спитати. Якби я був...

Голос Мартінові зірвався. Від його твердого наміру не лишилось і сліду, коли раптом набігла страшна думка, що йому треба було про все це запитати Артура і що він показав себе дурником. Рут відповіла не одразу. Вона занадто поринула в міркування, як погодити його плутану мову й простоту думки з тим, що вона бачила в нього на обличчі. Ні в чиїх очах дівчина ніколи не бачила такої непохитної сили. Перед нею був чоловік, спроможний здійснити хтозна-що, хоч це якось не в'язалося з безпорадністю його думок. Її власний розум був такий жвавий і складний, що вона не вміла по-справжньому оцінити простоти. А проте відчувала силу навіть у сліпих зусиллях його мозку. Цей юнак видавався їй велетнем, що пружився, намагаючись зірвати з себе пута. Коли вона врешті заговорила, на обличчі в неї світилося співчуття.

— Ви самі знаєте, чого вам бракує, — сказала вона. —Вам потрібна освіта. Спершу — початкова школа, тоді середня, а далі університет.

— Так на це треба мати гроші, — зауважив він.

— Ай правда — я про це не подумала, — відказала вона. — Але, може, у вас є родичі, що допомогли б вам?

Мартін похитав головою.

— Батько і мати померли. Є дві сестри, — одна одружена, а друга, певно, незабаром теж одружиться. Є кілька братів — я молодший, — та вони ніколи один одному не допомагали. Просто розбрелися по світу, дбаючи кожен про себе. Старший помер в Індії. Двоє тепер у Південній Африці, ще один плаває на китобійному судні, а останній, акробат, — мандрує з цирком. І я такий самий, як вони. Сам заробляю на себе з одинадцяти років, відколи мати померла. Вчитись мені, либонь, доведеться самотужки. Аби тільки я знав, з чого починати.

— Гадаю, що насамперед вам треба взятися до граматики. Ви говорите... — вона хотіла сказати «жахливо», але стрималася, — не зовсім правильно!

Обличчя йому спалахнуло і вкрилося потом.

— Я знаю, що часто пускаю такі слівця, яких ви не розумієте. Але я тільки їх і вмію... казати. У мене є чимало й інших слів, з книжок, та я не знаю, як їх вимовляти, тож і не вживаю.

— Важливо не те, які слова ви кажете, а те, як ви їх кажете. Можу я з вами бути одверта? Я б не хотіла вас образити.

— Авжеж ні, ні! — вигукнув він, благословляючи в душі її добрість. — Кажіть прямо. Треба ж мені знати! І краще вже почути це від вас, ніж від кого іншого.

— Ну, так от — ваша мова занадто бідна й проста. Вам треба розвивати її і збагачувати. А починати треба з граматики. Я вам зараз принесу й покажу, як нею користуватись.

Коли Рут підвелася, Мартінові пригадалась одна порада з книжок про пристойне поводження в товаристві, і він теж незграбно підвівся з свого місця, але одразу занепокоївся, щоб Рут не подумала, що він збирається вже йти.

— До речі, містере Ідене, — спитала вона вже від дверей, — що таке «надудлюватись»? Я це слово почула від вас.

— Надудлюватись? — засміявся він. — Це значить напиватися віскі або пива, словом, такого, від чого ви п'янієте.

— І ще одне, — засміялася вона й собі. — Не кажіть «ви» там, де має бути безособова форма. «Ви» стосується певної особи і в даному разі не точно відбиває вашу думку.