Мартін Іден - Лондон Джек. Страница 26

Проте Мартін був розчарований. Її критичні зауваження були слушні, він визнавав це. Однак він показував їй свою працю не для школярських поправок. Суть же не в них. Про таке можна було б і не говорити. Він міг би їх, зрештою, виправити, він може навчитися їх виправляти. Але ж він узяв із життя щось велике і спробував його втілити в своєму оповіданні. І саме цим великим він хотів поділитися з нею, а не будовою речень і вживанням крапок та ком. Він хотів, щоб Рут разом з ним відчула те велике, що він бачив власними очима, осягнув власним розумом і власною рукою виклав на папері. Що ж, певно, йому не пощастило передати це. Може, редактори й мають рацію. Він відчував велике, але висловити його не зумів. І, приховавши своє розчарування, Мартін так легко погодився з її критикою, що Рут і не здогадалася, яке прикре почуття облягло його душу.

— А це оповідання я назвав «Казан», — мовив він, розгортаючи ще один рукопис — Уже п'ять журналів відхилили його, хоч мені воно здається непоганим. Правда, сам я собі не суддя, однак, по-моєму, щось у ньому є справжнє. Вас, може, це й не вразить так, як мене... Але воно коротеньке — всього дві тисячі слів.

— Який жах! — вигукнула вона, коли Мартін скінчив читати. — Це жах, невимовний жах!

З потаємним задоволенням дивився він на її бліде лице, розширені очі й стиснуті руки. Цим разом пощастило. Він зумів передати їй гру своєї уяви й своїх почувань. Він досяг мети. То байдуже, чи сподобалось їй оповідання, — важливо те, що воно її вразило, захопило й опанувало, примусило слухати, забувши про деталі.

— Це життя, — сказав він, — а життя не все прекрасне. А втім, може, це моє дивацтво — вбачати в цьому красу? Хоч мені вона видається у сто разів більшою тут, аніж...

— Але чому ця нещасна жінка не могла... — перебила його Рут. І, не висловивши до кінця свого протесту, вигукнула: — О! Це низько, негарно, брудно!

На мить Мартінові здалося, що серце йому завмерло. Брудно! Цього він аж ніяк не сподівався. Такого він і на думці не мав. Усе оповідання постало перед ним у вогненних літерах, і серед цього сліпучого блиску він даремно шукав якогось бруду. І от серце знов забилось йому в грудях. Совість його була спокійна.

— Чому ви не вибрали приємнішого сюжету? — спитала Рут. — Ми знаємо, що на світі багато бруду, але це ж не підстава...

Вона обурено говорила й далі, але він уже не слухав її. Усміхався сам до себе, дивлячись на її дівоче, невинне личко, таке невинне, що своєю чистотою воно ніби осявало душу Мартінові, стирало з неї всі плями і мовби занурювало її в небесне сяйво, холодне й оксамитово-ніжне, як світло зір. «Ми знаємо, що на світі багато бруду!» Він уявляв собі, що вона про це може «знати», і сміявся подумки, наче з веселого жарту. І вмить перед очима йому розлився цілий океан житейського бруду, який він добре знав, по якому стільки разів плавав, і Мартін простив їй, що вона не зрозуміла його оповідання. Хіба вона в цьому винна? Він дякував богові, що вона вродилась і виросла осторонь від усього цього. Зате він знав життя, знав його ницість, так само як і велич, знав, що воно прекрасне, незважаючи на весь бруд, що його вкриває, і — хай йому чорт! — він скаже про це своє слово світові. Не диво, що святі на небесах чисті й непорочні. В цьому немає їхньої заслуги. А от святі серед бруду — це вже справжнє чудо! І ради нього варто жити! Бачити, як із багна всякої кривди здіймається моральна велич, вибратися звідти самому і заліпленими брудом очима ловити перші, слабкі й далекі проблиски краси; бачити, як з тієї кволості, нікчемства й зіпсуття розквітають сила, правда і найвища духовна велич.

Тут до слуху Мартінові раптом долинув голос Рут:

— Загальний тон оповідання низький. А в літературі ж так багато піднесеного! Згадайте хоча б «In Memoriam» [6].

Йому хотілося сказати їй: «А «Локслі Гол»?», і він сказав би, якби його знов не полонили видіння. Він дивився на неї і, здавалося, бачив, як із первісного ферменту утворилася, повзучи й видираючись, самиця роду людського, яка щораз вище протягом тисячі тисяч віків по великій драбині життя видобулась врешті на найвищий щабель і стала оцією Рут, чистою, прекрасною, божественною істотою, котра збудила в ньому кохання і розпалила прагнення до чистоти і бажання пізнати божество, — в ньому, Мартіні Ідені, що теж якимсь дивом піднісся понад хаос, бруд і незліченні помилки та відхилення нескінченного життєвого процесу. Оце романтика, оце чудо, оце слава. Тут було про що писати, аби лишень спромогтися на слова. Святі на небесах — то святі, їм нічого не зарадиш. А він — людина.

— Ви маєте силу, — почув він її голос, — але ця сила якась неприборкана.

— Одним словом, схожий на бика в посудній крамниці, — пожартував він і був нагороджений усмішкою.

— Вам треба розвинути в собі літературний смак, виробити чуття, витонченість, стиль.

— Я, мабуть, забагато на себе беру, — пробурмотів він.

Рут згідливо усміхнулась і наготувалася слухати далі.

— Не знаю, що ви про це скажете, — мовив Мартін, наче виправдуючись. — Це смішна історія. Боюсь, я тут розмахнувся понад силу, але задум був добрий. Не звертайте уваги на дрібниці. Спробуйте схопити основну думку. Вона справді глибока й правдива, хоч, може, мені й не пощастило зробити її зрозумілою.

Він читав і, читаючи, стежив за нею. «Нарешті-таки взяло її», — подумав Мартін. Рут сиділа нерухомо, не відриваючи від нього погляду, затамувавши віддих, немов заворожена його образами. Він назвав оповідання «Пригода», і це був апофеоз пригоди, але не тої з книжок, а справжньої — жорстокої владарки, однаково щедрої у гніві й у милості, примхливої і віроломної, яка жадає неймовірного терпіння і надсадної праці вдень і вночі, яка то виводить на осяйні сонячні простори, то прирікає на смерть від голоду й спраги або на тривалі муки жахного марення, в згубній пропасниці і крізь кров та піт, крізь хмари кусючих комах, крізь довгий ланцюг дрібних і мізерних подій приводить до величного переможного фіналу.

Усе це і ще багато дечого вклав він в оповідання і саме цим, як здавалося йому, розворушив Рут. Вона слухала, широко розкривши очі, бліді щоки її розпаленіли, і під кінець вона вже насилу переводила подих, її й справді схвилювало, тільки не оповідання Мартіна, а він сам. Про оповідання вона якось не думала, натомість її захопила знайома їй сила, що немов переливалась від нього до неї. Парадоксальність полягала в тому, що якраз це оповідання, напоєне його силою, і було тим каналом, котрий переганяв ту силу до Рут. Відчуваючи тільки цю силу, а не форму її вияву, дівчина гадала, що вона захоплена тим, що він читає, насправді ж її захопило щось зовсім інше — страшна й небезпечна думка, що несподівано спалахнула їй у мозку. Вона спіймала себе на думці — а що таке, власне, шлюб? — і, усвідомлюючи нав'язливість та запал цієї думки, аж злякалася. Це було нескромно і так не в'язалося з дівочою соромливістю, її ще не томила розквітла жіночість, і вона жила в світі мрій, навіяних поезією Теннісона, навіть не зовсім розуміючи делікатні натяки цнотливого поета на деяку грубість, що закрадалась у стосунки королев і лицарів. Досі вона спала, а тепер життя владно постукало до неї в двері. Сполоханий розум вимагав позамикати всі входи й виходи, а жадливий інстинкт умовляв її широко розчинити двері перед дивним і чарівним гостем.

Мартін чекав її присуду. Він не мав щодо нього сумніву і був вражений, коли вона сказала тільки:

— Це красиво. — І, трохи помовчавши, з притиском повторила: — Дуже красиво.

Звісно, це було красиво, але тут було щось більше за красу, якась глибша принадність, що стояла над красою. Він мовчки лежав на землі і вдивлявся в страшну примару сумнівів, що раптом виросли перед ним. Знов невдача. Він як німий. Бачить найбільші дива світу і нездатний про них розповісти.

— А що ви скажете про... — він завагався, не зважуючись уперше вимовити нове для нього слово, — про лейтмотив?