Мартін Іден - Лондон Джек. Страница 36

Місяць ще не зійшов, Рут мовчки вдивлялась в зоряне склепіння неба і раптом відчула себе дивно самотньою. Вона глянула на Мартіна. Порив вітру накренив човна, так що він аж зачерпнув води, тим-то Мартін, однією рукою держачи стерно, а другою шкот, прямував просто вітру, намагаючись водночас розрізнити недалекий уже північний берег. Він не усвідомлював погляду Рут, котра, пильно дивлячись на нього, міркувала над тим чудним засліпленням, що от таку здібну людину спонукає гаяти час на писання оповідань та віршів, заздалегідь приречених на посередність і невдачу.

Її погляд сковзнув по його гарно посадженій голові, що невиразно вимальовувалась у зоряному світлі, по дужій шиї, і дівчину охопило знайоме бажання оповити цю шию руками. Сила, що викликала в ній відразу, водночас і вабила її. Тоскне почуття самотності ще дужче пройняло Рут, і вона відчула втому. Погойдування човна дратувало її, вона пригадала, як Мартін заспокоїв головний біль своїм дотиком і яким приємним спокоєм віяло од нього. Тепер він сидів поруч неї, зовсім поруч, і похитування човна, здавалося, підштовхувало її до нього. І раптом їй захотілося пригорнутися до його дужих грудей, знайти в ньому опору — і, ще не усвідомивши цього бажання, вона вже хилилася до Мартіна. Чи, може, то гойднувся човен? Рут не знала, вона нічого не знала. Знала тільки, що притулилась до нього і що тепер їй легко й приємно. Може, то справді гойднувся човен, але вона й не думала відсуватись. Вона прихилилась до його плеча зовсім легенько, та все ж прихилилась і не ворухнулася навіть тоді, коли він сам трошки відсторонився, щоб їй було зручніше.

Це було божевілля, але вона не хотіла над цим задумуватися. То вже була не колишня Рут, вона була жінкою і, як жінка, шукала опори. І хоч вона тільки ледь-ледь притулилась до Мартіна, а проте була задоволена. Втома де й поділася. Мартін мовчав — він боявся розвіяти чари. Його стриманість і несміливість допомагали йому. Але в голові паморочилось, він не розумів, що трапилось. Усе це було так дивно, наче у сні. Він насилу зборов шалене бажання кинути шкот, стерно і стиснути Рут в обіймах. Інтуїція, проте, підказала йому, що цього не можна робити, і він був радий, що зайняті руки допомогли вистояти проти спокуси. Він тільки повільніше повів човна, послаблюючи вітрило, щоб довше їхати до північного берега. Адже тоді доведеться підвестися, щоб повернути вітрило, і їхню близькість буде порушено. Вправно керуючи човном, він непомітно для інших затримував його хід і в душі благословляв своє важке матроське життя, яке навчило його панувати над морем, човном та вітром і дало змогу цієї казкової ночі сидіти поруч коханої, відчуваючи на плечі любий серцю тягар.

Коли перший промінь місяця, торкнувшись вітрила, залив човен перлистим сяйвом, Рут відсунулась од Мартіна і почула, що він ту ж мить і собі відхилився. Їм обом хотілося, щоб ніхто нічого не помітив. То була таємниця двох, зрозуміла без слів. Рут сиділа збоку, відсунувшись від Мартіна. Її щоки пашіли, і тільки тепер дівчина усвідомила, що трапилось. Вона вчинила щось таке, що мусила втаїти від братів і Олні. Що з нею сталося? Такого ніколи не бувало, хоч вона не раз каталася на човні місячної ночі в товаристві юнаків. У неї навіть бажань таких не виникало. І, схвильована таємницею своєї щойно розквітлої жіночності, Рут спаленіла від сорому. Крадькома глянула на Мартіна, який саме повертав вітрила, і мало не зненавиділа його за те, що він призвів її до такого безсоромного й ганебного вчинку.

І чому саме він? Може, її мати має рацію, і вона занадто часто з ним бачиться. Ну, більше це не повториться, надалі вони рідше зустрічатимуться. У неї навіть промайнула безглузда думка сказати йому мимохіть, тільки вони лишаться вдвох, що перед тим, як зійшов місяць, їй чомусь стало млосно. Але тут-таки вона пригадала, що вони обоє водночас відсунулись одне від одного, щоб їх не зрадив місяць, і зрозуміла, що Мартін їй не повірить.

Наступними днями Рут просто сама себе не пізнавала: вона стала якоюсь чудною, неспокійною істотою, що не слухалась розуму, не хотіла аналізувати своїх почуттів, відмовлялася заглядати в майбутнє й думати про свою долю. Вона була вкрай збентежена і охоплена гарячкою від доторку до пекучої тайни, страшної і чарівної. Одно тільки вона твердо вирішила — не дати Мартінові нагоди говорити їй про своє кохання. Тоді все буде гаразд. Через кілька днів він вирушить у море. А втім, хай говорить — однаково все буде гаразд, вона ж бо його не любить. Звісно, які-небудь півгодини йому буде дуже важко, а їй ніяково, бо це вперше вона вислухуватиме освідчення. Навіть подумавши про це, Рут відчула, як у неї солодко забилося серце. Вона стала справжньою жінкою, і чоловік проситиме її руки. Це вабило її непереможно. Усі основи її життя раптом захиталися. Думки затріпотіли, як метелики, принаджені вогнем.

Вона так далеко зайшла в уяві, що вкладала Мартінові в уста слова його освідчення, а собі в думці підбирала найлагідніші вирази для відмови і переконувала його бути справжнім мужнім чоловіком. Передусім він повинен кинути курити. Цього вона особливо домагатиметься. Та ні, ні, вона зовсім не дозволить йому говорити. Вона може його втримати, — адже ж і матері вона це обіцяла. Рут з жалем розігнала свої мрії. Її перше освідчення треба було відкласти до слушного часу, до зустрічі з достойнішим претендентом.

РОЗДІЛ XXI

Надійшов розкішний осінній день, теплий і м'який день бабиного літа в Каліфорнії, коли сонце світить ніби окутане імлою і вітерець не в силах сколихнути дрімотне повітря. Прозорий багряний туман барвистим мереживом залягав у міжгір'ях. Сан-Франціско розкинулось на пагорбах, наче велике пасмо диму. Тьмяно вилискувала розтопленим металом морська затока, подекуди видніли судна; одні стояли нерухомо, інші повільно пливли за течією. Над Золотими Воротами [10] блідо-золотавою стежкою під промінням призахідного сонця велично майорів крізь сріблясту імлу далекий Тамалпайс [11]. А далі, над темним обширом Великого океану, клубочились на обрії густі хмари, які, пливучи до суходолу, провіщали недалекі вже буремні подихи зими.

Літу пора вже було на спочинок. Але воно ще барилося, в'янучи й пригасаючи між горами, згущало багрянець долин і ткало собі саван з вичерпаних сил та випитих до дна втіх, умираючи спокійно й тихо3 з радісною думкою, що не марно жило. А посеред гір, на своєму улюбленому горбку сиділи поруч Мартін і Рут, схиливши голови над усе тими самими сторінками, і він читав їй уголос любовні сонети, присвячені жінці, що покохала Браунінга так гаряче, як рідко кохають чоловіка.

Але цього разу їм щось не читалося. Надто міцні були чари краси, що згасали в них на очах. Золота пора року вмирала, як і жила, прекрасною і нерозкаяною грішницею, сповнюючи осіннє повітря солодкою знемогою спогадів про минулі втіхи. Ця знемога передавалася їм, — млосна й дрімотна, вона послаблювала волю, повивала багряним туманом розум і моральні принципи. У серці Мартіновім бриніла ніжність, раз у раз заливаючи його гарячими хвилями. Голови їхні близько схилились одна до одної, і, коли від подуву вітру її волосся торкалося його щоки, рядки розпливалися у нього перед очима.

— Здається, ви ні слова не зрозуміли з того, що читали, — сказала Рут, коли він затнувся.

Він палко глянув на неї і знов мало не зрадив себе, коли раптом у нього вихопилось:

— Та й ви, здається, нічого не зрозуміли. Про що мова в останньому сонеті?

— Не знаю, — щиро засміялася вона. — Я вже забула. Годі читати. Надто гарний день сьогодні.

— Це наш останній день у горах, — серйозно мовив Мартін. — На обрії збирається буря.

Книжка вислизнула йому з рук. Вони сиділи мовчки й непорушно, дивлячись на дрімотну затоку замріяними, невидющими очима. Рут крадькома глянула на його шию. Якась сила, владніша, ніж закон тяжіння, могутня, мов сама доля, раптом оволоділа нею. Вони сиділи дуже близько, і дівчина сама не знала, як це сталося. Вона торкнулася його плеча так легенько, як метелик торкається квітки, і такий же легенький був тоді його дотик. Рут відчула, як Мартін притиснувся до неї плечем і весь затремтів. Тут їй слід було відсунутись. Але вона вже не була владна над собою. Та й як могла вона коритися своїй волі в радісному безумі, що раптом огорнув її?