Мартін Іден - Лондон Джек. Страница 52

Кілька жартів та гумористичних віршів, прийнятих нью-йоркськими тижневиками, дали йому змогу сяк-так перебитися. Тоді Мартін написав до деяких першорядних місячників та альманахів: чому не друкують його творів? З відповідей він дізнався, що вони рідко приймають випадкові рукописи, а майже весь матеріал замовляють відомим авторам, що мають авторитет кожен у своїй галузі.

РОЗДІЛ XXIX

Важке літо випало Мартінові. Консультанти й редактори пороз'їздилися на відпочинок, і журнали, що звичайно присилали відповідь через три тижні, тепер тримали його рукописи по три місяці, а то й більше. Єдиною втіхою під час застою було те, що витрати на марки стали менші. Тільки грабіжницькі видання працювали так само інтенсивно, і їм Мартін порозсилав усі свої ранні твори: «Ловці перлів», «Кар'єра мореплавця», «Ловля черепах» і «Північно-східний пасат». За всі ці рукописи йому не заплатили ні цента. Щоправда, після шестимісячного листування дійшло до компромісу: за «Ловлю черепах» Мартін одержав безпечну бритву, а часопис «Акрополь» пообіцяв заплатити йому за «Північно-східний пасат» п'ять доларів грішми й вислати п'ять річних передплат, хоч виконав тільки другу частину обіцянки.

За сонет, присвячений Стівенсонові, Мартінові пощастило вирвати два долари від одного бостонського редактора, що видавав свого часописа із смаком, гідним Метью Арнольда [15], але теж мав порожні кишені. Дотепна поема на двісті рядків «Пері й перли», яку Мартін щойно закінчив, припала до душі редакторові одного журналу в Сан-Франціско, що видавався коштом якоїсь залізничної компанії. Коли Мартінові запропонували замість гонорару безплатний залізничний квиток, він запитав, чи можна цей квиток перепродати. Цього не дозволялося, і Мартін попросив повернути йому твір. Поему повернули з повним жалю листом від редактора, і Мартін знову послав її до Сан-Франціско, у претензійний місячник під назвою «Шершень», заснований визначним журналістом, який і зробив цей журнал зорею першої величини. Тільки ця зоря померкла ще до того, як Мартін народився. Редактор запропонував Мартінові за поему п'ятнадцять доларів, та коли її надрукували, певно, забув про свою обіцянку. Не одержавши ніякої відповіді на кілька запитів, Мартін написав ще раз у дуже різкому тоні й одержав листа уже від нового редактора, який холодно повідомляв, що не бере на себе відповідальності за помилки свого попередника і що він особисто не дуже високої думки про «Пері й перли».

Проте найдужче скривдив Ідена чікагський журнал «Глобус». Мартін довго не хотів друкувати своїх «Пісень моря», та голод примусив. Забраковані десятьма журналами, вони нарешті знайшли собі притулок у редакції «Глобуса». У циклі було тридцять поезій, і за кожну він мав одержати по долару. Першого місяця було надруковано чотири вірші, і Мартін одразу ж одержав чек на чотири долари; але, прочитавши у журналі ті вірші, він жахнувся. Назви було позмінювано: замість «Фінішу» стало «Кінець», замість «Пісні зовнішнього рифа» — «Пісні коралового рифа». Одному віршеві надали й зовсім довільної назви: Мартін назвав його «Світло медузи», а в журналі стояло: «Зворотна течія». Самі поезії вкрай були понівечені. Мартін у розпачі стогнав і хапався за голову. Цілі речення, рядки, а то й строфи повикидали, попереплутували й так переробили, що годі було щось зрозуміти. Деякі його строфи були замінені чужими. Він не припускав, щоб таких дурниць міг накоїти редактор, і втішав себе думкою, що це витівка редакційного кур'єра або друкарки. Негайно написав редакторові, щоб той припинив друкувати його вірші або ж повернув йому рукописа. Він посилав листа за листом, просив, благав, погрожував, та все дарма. Ще кілька місяців журнал калічив його вірші, поки не надрукував усі тридцять, і щомісяця Мартін одержував чек за ті, що були вміщені в черговому номері.

Незважаючи на всі ці невдачі, спогад про сорок доларів від «Білої миші» підтримував енергію Мартіна, хоч йому й доводилось дедалі більше витрачати її на «чорну роботу». Він виявив, що сякий-такий гріш можна заробити в сільськогосподарських тижневиках та комерційних журналах, спробував навіть налогодити зв'язок з релігійними виданнями, але побачив, що тут є всі шанси померти з голоду. У найскрутнішу годину, коли довелося заставити чорний костюм, Мартінові несподівано пощастило на конкурсі, який проводив округовий комітет республіканської партії. Конкурс було оголошено в трьох галузях, і Мартін брав участь в усіх, гірко сміючися з себе, що змушений не гребувати й такими крайнощами. Його поема дістала першу премію в розмірі десять доларів, агітаційна пісня — другу, п'ять доларів, а стаття про завдання республіканської партії — знов першу премію — двадцять п'ять доларів. Він дуже втішався, аж доки не пішов одержувати виграш. Щось, певно, трапилося у комітеті, бо, хоч серед його членів були й банкіри і сенатори, грошей одержати не пощастило. Поки тяглася ця справа, Мартін довів, що добре розуміється і на засадах демократичної партії, здобувши премію за ідеологічну статтю в такому самому конкурсі, але демократів. Він навіть і гроші тут одержав — двадцять п'ять доларів. А сорок доларів, виграних у першому конкурсі, так ніколи й не побачив.

Щоб зустрітися з Рут, Мартін мусив удатися до хитрощів. Ходити пішки до північного Окленда й назад було занадто довго, і Мартін вирішив заставити костюм, а за ті гроші викупити велосипеда. Велосипед давав йому змогу трохи розім'яти тіло, заощадити час на роботу і частіше бачитися з Рут. Короткі парусинові штани й старий светр правили Мартінові за пристойний велосипедний костюм, і він міг щодня їздити з Рут на прогулянку. До того ж часто бачитися з Рут у неї вдома йому тепер не випадало, бо запроваджена місіс Морз кампанія світських розваг була в самому розпалі. Від недосяжних істот, яких він там зустрічав і на яких недавно дивився знизу вгору, його тепер нудило. Вони вже не здавалися йому недосяжними. Важке життя, розчарування й надмірна праця зробили його нервовим, дражливим, і розмова з цими людьми доводила його до люті. Мартін зовсім не був самозакоханим егоїстом. Обмеженість цих людей він виміряв, порівнюючи їх з мислителями, чиї книжки читав. У домі Рут він не спіткав жодної людини великого розуму, окрім професора Колдуелла, та й того бачив там лише раз. Усі ж інші були якісь недоумки й нездари, тупоголові догматики й неуки. Особливо разило його їхнє неуцтво. Чого вони такі? Де поділася їхня освіта? Адже ж їм були доступні ті самі книжки, що й йому. Чом же вони з тих книжок не взяли ніякого пожитку?

Мартін знав, що на світі є справді великі уми, глибокі й мудрі мислителі. Доказ цьому — книжки, що піднесли його самого над рівнем Морзів. І він був певен, що десь таки можна знайти людей, інтелектуально вищих за тих, які збирались у Морзів. Він читав англійські романи, де у світських вітальнях чоловіки й жінки розмовляють про політику та філософію. Читав і про салони, що існують у великих містах, навіть і в Сполучених Штатах, де сходяться люди мистецтва і науки. Раніш він наївно гадав, що всіх гарно одягнених людей, котрі не з робітничого класу, наділено силою розуму й почуттям краси. Йому видавалося, що культура й крохмальні комірці ідуть поряд. Він брав на віру, що університетська освіта і справжні знання — те саме...

Та хоч би там як, а він пробиватиме собі шлях усе вище й вище. І Рут теж поведе за собою. Мартін безтямно кохав її і був певен, що вона скрізь виділятиметься. Він розумів, що її, так само як раніше і його, обмежувало довколишнє середовище. Вона ще не мала змоги по-справжньому розвинутись. Книжки на полицях у її батька, картини на стінах, ноти на піаніно — все це було показне. На справжній літературі, на справжньому малярстві та музиці Морзи й усе їхнє коло анітрохи не розумілися. А ще важливіше, ніж усі ці різновиди мистецтва, було саме життя, і до нього вони теж були безнадійно глухі. Попри всю їхню схильність до незалежної думки та поміркованої терпимості, від сучасної науки вони відстали щонайменше на два покоління; вони мислили по-середньовічному, а їхні погляди на світ виходили з метафізичних засад — таких самих молодих, як наймолодша з рас, і таких давніх, як печерна людина, а то й давніших. Це був той самий світогляд, що нагонив першим мавполюдям страх перед темрявою, що вселив диким іудеям думку про походження Єви з Адамового ребра, що спонукав Декарта будувати ідеалістичну систему всесвіту, виходячи із свого мізерного «я», а славетного британського священика — висміяти теорію еволюції в такій ущипливій сатирі, що вона одразу викликала загальне захоплення і на сторінках історії оточила його ім'я сумнівної вартості ореолом.