Мартін Іден - Лондон Джек. Страница 58

— Та я сухотник, — недбало кинув Брісенден трохи згодом, розповівши Мартінові про своє життя в Арізоні. — Я прожив там майже два роки, лікуючись повітрям.

— А ви не боїтесь нашого клімату?

— Боюся?

Брісенден перепитав цілком спокійно. Але Мартін, глянувши на його аскетичне лице, зрозумів, що ця людина нічого не боїться. Очі у Брісендена звузились, як у орла, ніздрі роздулися, Мартінові аж дух забило, коли він дивився на це горде обличчя, визивне, рішуче й грізне. Мартін затремтів від хвилювання. «Яка велич!» — подумав він і вголос продекламував:

— То ви любите Генлі? — мовив Брісенден, і враз погляд його став теплий й ласкавий. — А певно, чом ви можете не любити його. Ох, Генлі! Смілива душа! Серед сучасних журнальних віршомазів він як гладіатор серед гурту євнухів.

— Ви не любите журналів? — обережно запитав Мартін.

— А ви любите? — гаркнув Брісенден так люто, що Мартін аж здригнувся.

— Я... я пишу, тобто пробую писати для журналів, — пробурмотів Мартін.

— Ну, це ще нічого, — полагіднішав Брісенден. — Ви пробуєте писати, але не маєте успіху. Я ціню і шаную ваші невдачі. Уявляю собі, що ви пишете. Для цього мені не треба навіть читати ваші твори. В них є одна хиба, що відстрашує журнали. В них є глибина, а журналам це не потрібно. Вони збирають усякий мотлох і дістають усього цього вдосталь, тільки не від вас, певна річ.

— Я не цураюся й чорної журнальної роботи, — вів далі Мартін.

— Скоріше навпаки... — Брісенден замовк на хвилину і, безцеремонно оглянувши вбогий Мартінів одяг, його стару краватку, обтріпаний комірець, лискучі рукава й потерті манжети, спинив погляд на запалих щоках. — Навпаки, чорна журнальна робота цурається вас, вона така далека від вас, що ви ніколи не матимете в ній успіху. Слухайте, друже, ви, певно, образитесь, якщо я запропоную вам чогось поїсти?

Мартінові кров ударила в обличчя, а Брісенден задоволено розсміявся.

— Сита людина ніколи б не образилась на таку пропозицію, — сказав він.

— Ви диявол! — обурено скрикнув Мартін.

— Я ж вам ще нічого не пропонував.

— І не посмієте!

— Це ще невідомо. Ну от, я запрошую вас повечеряти зі мною.

Брісенден підвівся, немов збираючись одразу рушати до ресторану,

Мартін стиснув кулаки, кров стукотіла йому в скронях.

— «Увага, панове! Він їсть їх живцем! Він їсть їх живцем!» — вигукнув Брісенден, імітуючи заклинача, що рекламує на ярмарку пожирача змій.

— Я й справді міг би вас з'їсти живцем, — сказав Мартін, теж безцеремонно розглядаючи виснажену постать Брісендена.

— Тільки я того не вартий.

— Навпаки, наша сварка нічого не варта, — відповів Мартін і щиро засміявся: — Признаюся, ви пошили мене в дурні. Те, що я голодний і що ви це помітили — не дивина, і тут немає нічого для мене ганебного. Бачите, я сміюся з забобонної стадної моралі, от ви «кагали правдиве слово, назвали речі їх іменами, і я вмить став рабом цієї забобонної моралі.

— Так, ви образились, — підтвердив Брісенден.

— Хвилину тому я справді відчув себе ображеним. Знаєте, це забобони ще з дитинства. Хоч я багато чого встиг навчитись, а все-таки іноді зриваюсь. У кожного, як то кажуть, свій скелет у шафі.

— Але тепер ви добре його зачинили?

— Звісно.

— Напевно?

— Напевно.

— Ну, тоді ходім повечеряємо.

— Ходім, — сказав Мартін і рештою, що лишилась у нього від двох доларів, хотів розплатитися за віскі. Але

Брісенден так грізно глянув на офіціанта, що той поклав гроші назад на стіл.

Мартін, скривившись, сунув їх у кишеню і ту ж мить відчув на своєму плечі ласкаву руку Брісендена.

РОЗДІЛ XXXII

Другого дня Марії довелося знову хвилюватися: до Мартіна прийшов ще один гість. Проте цього разу вона не розгубилась і прийняла Брісендена з усією чемністю в своїй пишній вітальні.

— Сподіваюся, ви не дуже розгнівані моєю появою? — почав Брісенден.

— Ні, ні, навпаки, — вигукнув Мартін, потискуючи гостеві руку, і, підсунувши йому свого єдиного стільця, сам примостився на ліжку. — Але як ви дізналися, де я живу?

— Зателефонував до Морзів. Міс Морз сказала мені вашу адресу, і ось я тут. — Брісенден витяг з кишені тоненьку книжку й поклав на стіл. — Оце вам книжка поезій, прочитайте її і залиште собі. — А коли Мартін спробував протестувати, додав: — Навіщо мені книжки? Сьогодні вранці знов ішла горлом кров. Є у вас віскі? Звісно, ні. Ну, почекайте хвилину.

Він підвівся і вийшов. Мартін стежив за довгою постаттю Брісендена і, коли той обернувся причинити хвіртку, з сумом помітив, як над запалими грудьми гнулися колись, певно, могутні плечі. Мартін дістав дві склянки і почав читати останню збірку поезій Генрі Вогана Марлоу.

— Шотландського немає, — оповістив Брісенден, входячи до кімнати. — Цей пройдисвіт не продає нічого, крім американського віскі. Зате ось ціла пляшка.

— Я пошлю кого з хлопців по цитрини, і ми зробимо грог, — запропонував Мартін. — Цікаво, скільки Марлоу міг заробити на цій збірці?

— Та, мабуть, доларів п'ятдесят, — відповів Брісенден, — але для нього й це щастя. Він, певно, радий, що взагалі знайшов видавця, який рискнув друкувати таку книжку.

— Отже, поетові не можна прожити з поезії?

І в голосі й на обличчі Мартіновім відбилося розчарування.

— Авжеж, ні. Який же дурень на це розраховує. От віршомази, як Брюс, Вірджінія Спрінг, Седжвік — це інша річ. Їм непогано живеться. А справжні поети... Ви знаєте, з чого живе Марлоу? Вчителює в Пенсільванії, викладає в школі для хлопчиків, а це — з усіх відділів пекла найжахливіший. Я б не проміняв свою долю на його, навіть коли б він дав мені за це п'ятдесят років життя. Серед сучасних риморобів цей поет виблискує, наче рубін серед скелець. А що про нього пишуть критики? Ну й нікчемні ж людці!

— Взагалі про талановитих забагато пишуть люди без крихти таланту, — зауважив Мартін. — Чого тільки не наплели про Стівенсона!

— Гадюче кодло! — вилаявся Брісенден. — Я пам'ятаю, з яким самовдоволенням вони довбали його за лист до отця Дамієна, зважували все й виважували...

— Міряли його міркою власної нікчемності, — додав Мартін.

— Так, це добре сказано. Вони поганять і загиджують Правду, Красу, Добро, а тоді ще поплескують вас по плечі й кажуть: «Славний пес, Фідо». Тьху! «Тріскотливі сороки в людській подобі», — сказав про них перед смертю Річард Рілф.

— Вони дзьобають зоряний пил, — палко підхопив Мартін, — хочуть спіймати метеорну думку генія. Якось я написав статтю про цих критиків, чи радше рецензентів.

— Ану, покажіть, — жваво промовив Брісенден. Мартін витяг з-під стола копію «Зоряного пилу».

Читаючи рукопис, Брісенден раз у раз сміявся, потирав руки і навіть забув про грог.

— Та ви ж самі частинка цього зоряного пилу, занесена в край сліпих карликів! — вигукнув він, дочитавши. — І, звісна річ, за цю статтю вхопилися у першому ж часописі?

Мартін заглянув до свого записника.

— Від неї відмовилося двадцять сім журналів. Брісенден зайшовся сміхом, але одразу ж закашлявся.

— Слухайте, не може бути, щоб ви не писали поезій, — сказав він, трохи віддихавшись. — Покажіть мені дещо.

— Гаразд, тільки тут не читайте, — попросив Мартін. — Мені хочеться порозмовляти з вами. Я вам дам їх, додому.

Брісенден пішов від Мартіна, узявши з собою «Любовні сонети» та «Пері й перли». На другий день він знов прийшов і ще на порозі сказав:

— Дайте ще!

Брісенден не тільки запевнив Мартіна, що він справжній поет, але признався, що й сам пише вірші. Мартін пойнявся щирим захватом од творів Брісендена і дуже здивувався, що той навіть не пробував надрукувати їх.