Мартін Іден - Лондон Джек. Страница 67

Це прозвучало, наче удар грому. Містер Блаунт побагровів і пронизливо глянув на Мартіна — здавалося, з ним от-от трапиться апоплексичний удар. Довкола запала тиша. Містер Морз потай був дуже вдоволений. Він бачив, що його дочку шоковано. Він таки домігся свого — змусив ненависну йому людину показати своє вроджене хамство.

Рут благально шукала під столом руку Мартіна, але той уже весь клекотів. Його обурювала зарозумілість і тупість цих людей, що займали високе становище. Член найвищого суду! Лишень кілька років тому він дивився знизу вгору на таких поважних персон, вважаючи їх мало не за богів.

Містер Блаунт урешті прийшов до тями і, пробуючи вести розмову далі, звернувся до Мартіна з підкресленою ввічливістю. Але той зрозумів, що це робилося з пошани до дам. Це ще більше його розлютило. Невже на світі зовсім нема щирості?

— Не вам сперечатися зі мною про Спенсера! — гукнув він. — Ви знаєте про нього не більше, ніж його земляки. Але я знаю, це не ваша провина. Це просто вияв нашого ганебного сучасного неуцтва. Сьогодні дорогою сюди я натрапив ще на один зразок його — я читав статтю Салібі про Спенсера. Вам би теж слід її прочитати. Вона зрозуміла кожному. Ви можете дістати її в першій-ліпшій книгарні чи бібліотеці. Навіть вам, їй-богу, стане соромно за своє неуцтво й убогість, бо те, що ви наклепуєте на цю шляхетну людину, — ніщо проти наклепів Салібі. То вже такий рекорд безчестя, що перед ним навіть ваше безчестя блідне. «Філософом недоуків» назвав Спенсера академічний філософ, не гідний дихати повітрям, яким дихав цей великий муж. Не думаю, щоб ви прочитали бодай десять сторінок Спенсера, але були критики, запевне освіченіші за вас, котрі теж читали Спенсера не більше, а тим часом зважувалися прилюдно заявляти, що нікому з його послідовників не знайти й однієї оригінальної думки у свого вчителя, і це в Герберта Спенсера, який наклав печать генія на всій ниві наукових досліджень, на всю новочасну думку. Це ж батько психології — він так глибоко революціонізував педагогіку, що й досі селянська дитина у Франції вчиться основ наук за його принципами. І в той же час нікчемні людці, що, застосовуючи на практиці Спенсерові ідеї, добувають собі шматок хліба, ще сміють ображати його пам'ять. Якщо в них у голові є хоч трохи глузду, то це вони завдячують тільки йому. Коли б не він, то в їхніх затовчених, як у папуг, знаннях не було б і крихти істини. І якийсь Фербенкс з Оксфорда, котрий займає ще вищого поста, ніж ви, містере Блаунте, сказав, що нащадки назвуть Спенсера скоріше поетом і мрійником, аніж філософом. Тріскотливі сороки, жалюгідні базіки — ось вони хто. «Основні положення» не позбавлені певної літературної вартості», — сказав хтось із них. А інші кричали, що він був працьовитий компілятор, а не оригінальний мислитель. Тріскотливі сороки, жалюгідні базіки — ось вони хто!

Мартін ураз примовк серед мертвої тиші. Усі в родині Рут дивилися на суддю Блаунта як на людину видатну і впливову, і Мартінова грубість вжахнула їх. Кінець обіду пройшов у похоронному настрої. Суддя й містер Морз розмовляли тільки між собою, а решта лише вряди-годи озивалися.

Коли нарешті Рут і Мартін зосталися вдвох, дівчина розплакалася.

— Ти просто нестерпний! — вигукнула вона крізь сльози.

Але гнів його ще не вщух, і Мартін весь час повторював:

— Тварюки! Ну й тварюки!

Коли Рут почала дорікати йому, що він образив суддю, Мартін тільки спитав:

— Чим же я його образив? Тим, що сказав правду?

— Мені байдуже, правда це чи неправда, — не вгавала Рут. — Є певні правила пристойності, і ніхто тобі не дозволяв будь-кого ображати!

— А яке право має суддя ображати істину? — вигукнув Мартін. — Образити істину — це більший злочин, ніж образити таку нікчемну особу, як цей суддя. А він зробив гірше! Очорнив ім'я великої, шляхетної людини, яка вже не живе. Тварюки! Ну й тварюки!

Гнів Мартінів розпалювався, і Рут аж злякалася. Вона ще ніколи не бачила його таким розгніваним, і все це їй видавалося незрозумілим і недоречним. Але навіть тепер Мартінові чари, що вабили її до нього, що колись спонукали прихилитись до нього, у цю шалену мить примусили її обняти його. Вона чулася ображеною і навіть сердитою за те, що сталося, а проте стояла обнявшись і, здригаючись, слухала, як він усе бурмотить: «Ну й тварюки!»

— Я більше не псуватиму вам званих обідів, люба. Вони мене не люблять, і я не хочу нав'язувати їм своє товариство. Та й я не люблю їх. Тьху! Аж нудить! А я ще колись наївно думав, що люди на високих посадах, які живуть у гарних будинках, мають освіту й рахунки в банку, чогось варті!

РОЗДІЛ XXXVIII

— Ходім до клубу соціалістів, — сказав Брісенден, ослаблий від кровохаркання, що було півгодини тому. За останні три дні це вже з ним удруге. У тремтячій руці його була незмінна склянка віскі.

— А нащо мені цей соціалізм? — запитав Мартін.

— Стороннім дозволяється говорити п'ять хвилин, — мовив хворий. — Отже, скажете їм, чому ви проти соціалізму. Скажете все, що думаєте про них та їхню етику гетто. Пошпурите в них Ніцше, і хай вони вам всиплють за це. Заваріть кашу. Це піде їм на користь. Вони люблять сперечатися, та й ви не від того. Бачите, мені б дуже хотілося, щоб перш ніж я помру, ви стали соціалістом. Це дасть вам мету в житті. І тільки це врятує вас від розчарування, що до вас прийде.

— Для мене загадка, як ви, саме ви, можете бути соціалістом, — мовив Мартін. — Ви ж ненавидите юрбу. Та й справді, що спільного маєте ви з голотою, ви, естет? — Мартін докірливо показав на склянку, яку Брісенден знов наповнював. — Я бачу, що вас і соціалізм не врятує.

— Я дуже хворий, — відказав той. — Ви — інша річ. Ви людина здорова, вам є для чого жити. Тільки вас треба чимсь прив'язати до життя. Ви ось дивуєтесь, чому я став соціалістом. Та тому, що соціалізм неминучий; тому, що сучасний гнилий і безглуздий лад довго не продержиться; тому, що для вашого дужого вершника часи вже минулися. Раби йому вже не підкорюються. Їх занадто багато, і вони не дадуть йому й на коня сісти. Від них не втечеш, і вам однаково доведеться проковтнути їх рабську мораль. Це не дуже приємно, визнаю, але їхні стовпища вже насуваються, і тут нічого не вдієш. Ви з своїм ніцшеанством просто допотопна людина. Що минуло — те минуло, і той, хто каже, що історія повторюється, брехун. Справді, я не люблю юрби, але ще ж робити? Ваш вершник — це фікція, тож краще будь-що, аніж теперішня влада свинуватих боягузів. Та хоч би там як, а ходім. Коли я ще хоч трохи посиджу тут, буду п'яний. А ви знаєте, що каже лікар?.. Хай йому біс, тому лікареві! Ні, я ще його пошию в дурні.

Був недільний вечір. У невеличкій залі оклендського клубу соціалістів було повно людей, переважно робітників. Оратор, розумний єврей, захопив Мартіна, але заразом збудив і неприязнь. Його вузькі погноблені плечі й запалі груди свідчили, що це справжній син перелюдненого гетто. Перед Мартіновими очима виразно постала одвічна боротьба кволих злиденних рабів із жменькою володарів світу, що панують над ними і пануватимуть без кінця-краю. Для Мартіна це миршаве створіння стало символом. Це було типове втілення безліку тих слабосилих і нездольних істот, що за неминучим біологічним законом гинуть на тернистих шляхах життя. Вони були неспроможні боротися за існування. Незважаючи на всю їхню хитромудру філософію і мурашину схильність до співпраці, природа відцуралася від них заради людини виняткової. Із свого прещедрого засіву життя вона збирає тільки найкраще. Люди наслідують її і, послуговуючись тим самим методом, розводять перегонових коней і вирощують огірки. Безперечно, творцеві всесвіту слід було б вигадати якийсь кращий метод, але тим часом мешканці нашої частини всесвіту мусять годитися із заведеним ладом. Звісно, чіплятися за життя, як чіпляються за нього соціалісти, як чіпляється зараз оцей промовець і з ним уся ця спітніла юрба, що спільно силкується добрати способу, як зменшити трудноти життя і перехитрити всесвіт.