Мартін Іден - Лондон Джек. Страница 8

Мартін питав себе, чи видно душу за цими сталево-сірими очима, які часто ставали зовсім блакитними, напоєні солоним подихом облитого сонцем моря. Він хотів знати, якими видаються його очі їй. Пробував уявити, як вона дивиться йому в очі, і не зміг. Легко міг поставити себе на місце іншої людини, але такої, чиє життя він знав. А як жила вона, Мартін не знав. Вона — це диво й таємниця; хіба міг він угадати хоч одну її думку? Принаймні, зробив Мартін висновок, у нього чесні очі, з них не проглядає ні лукавство, ні підлість. Його вразила темна барва обличчя, ніколи він не думав, що може бути аж таким чорним. Хлопець закачав рукав сорочки й порівняв білу шкіру передпліччя з лицем. Ні, все-таки він білий. Але руки теж були засмаглі. Тоді він зігнув руку і, напружуючи м'язи, подивився на шкіру, де її зовсім не торкнулося сонце. Тут вона була зовсім біла. Він засміявся, уявивши, що це бронзове обличчя в дзеркалі теж колись було біле. Він і гадки не мав, що в світі небагато жінок могло б похвалитися такою білою і ніжною шкірою, як у нього там, де її не обпалило сонце.

Рот у нього був би зовсім як у херувима, якби не звичка, розсердившись, стулювати міцно губи, часом так міцно, що вони ставали тверді й суворі, майже аскетичні. Це були губи бійця й коханця. Вони могли всмак упиватися розкошами життя, але вміли бути і владними та рішучими. Масивні підборіддя й щелепи підкреслювали цю енергійність і завзяття. Сила врівноважувала в ньому чуттєвість і спонукувала його любити здорову красу й відповідати на здорові почуття. З-поміж губ виглядали зуби, які ніколи не знали і не потребували послуг дантиста. Білі, міцні й рівні, вирішив Мартін, розглядаючи зуби. І раптом він занепокоївся. Десь у заглибинах мозку ворухнулась невиразна думка про те, що деякі люди щодня чистять зуби. Це люди з вищих кіл, з її товариства. Вона, певно, теж кожен день це робить. Що вона подумає про нього, коли довідається, що він за все своє життя ані разу не чистив зубів? Одразу ж постановив купити собі щітку й привчитися до цього. Почне вже завтра. Здобути Рут самими геройськими вчинками не можна. Треба переробити себе в усьому, навіть чистити зуби й носити крохмальний комірець, хоч у ньому він завше почував себе немов позбавлений волі.

Мартін підняв руку і потер пальцем мозолясту долоню, здавалося, бруд так уївся в шкіру, що його ніякою щіткою не вишкребти. А яка ж долоня у неї! Від самої згадки по тілу в нього пробігло приємне тремтіння. Вона подібна до трояндової пелюстки, свіжа й м'яка, наче сніжинка. Він ніколи не думав, що жіноча рука може бути така ніжна. Яке щастя, коли така рука приголубить! Упіймав себе на цій думці і винувато почервонів. Сором так думати про неї. Це принижувало її духовну красу. Вона — блідий, прозорий дух, далекий від усього тілесного, і все-таки Мартін не міг забути, яка ніжна у неї долоня. Він звик до шорстких мозолястих рук фабричних дівчат та жінок. Він, звісно, розумів, чого руки в них такі згрубілі. Але її руки... Вони ніжні, бо ніколи не знали ніякої роботи. Між ним і нею розступилася безодня, коли він подумав, що є люди, яким не треба заробляти собі на життя. Нараз він побачив усю цю аристократію нероб, що постала перед ним в образі пишної і могутньої бронзової статуї на тлі стіни. Він сам працював усе життя, — перші його спогади пов'язані з працею, і вся родина його теж працювала. Або от

Гертруда. Руки в неї або шкарубкі від нескінченної хатньої роботи, або розпухлі й червоні, наче варене м'ясо, від прання. А його друга сестра, Мерієн? Цього літа вона працювала на консервному заводі, і її маленькі гарненькі рученята геть укрито порізами від ножів. А минулої зими на картонажній фабриці машиною їй відтяло кінчики двох пальців. Мартін пригадав шкарубкі руки матері, коли вона лежала в труні. Батько теж працював до останнього дня; коли він помер, мозолі на його руках були в півдюйма завгрубшки. А в Неї руки ніжні, і в її матері, і в братів. Ця думка майнула йому несподівано, як страшний доказ їхньої належності до вищої касти і тієї величезної віддалі, що лежить поміж нею і ним.

Гірко посміхаючись, він знову сів на ліжко і зняв, нарешті, черевики. Ото дурень! Сп'янів од жіночого личка й білих м'яких рученят. І вмить перед його очима на брудній стіні виринуло ще одне видиво. Ніч. Він стоїть перед похмурим будинком з дешевими кімнатами у лондонському Іст-Енді, а поруч нього — Марджі, маленьке фабричне дівча, років п'ятнадцяти. Він проводжає її додому після вечірки. Вона живе в цій похмурій брудній оселі, гіршій навіть за хлів. Він подає їй на прощання руку, але вона підставляє губи для поцілунку. Йому не хочеться цілувати її, він її якось боїться. Тоді вона хапає його руку й гарячково стискає. Мартін відчуває її шорстку долоню на своїй руці, і його раптом заливає могутня хвиля жалю. Він бачить її сумні, голодні очі, бачить кволеньке тіло, для якого несподівано скінчилася пора дитинства й настала страшна, жорстока зрілість. У пориві співчуття він обіймає дівчину й цілує в губи. У вухах бринить її радісний скрик, і він відчуває, як вона притуляється до нього, немов кошеня. Бідне, голодне малятко!

Він вдивлявся в тінь давно минулого, схвильований так само, як тієї ночі, коли дівчина пригорнулася до нього, і серце його розтануло від жалю. Як тоді сіро було навколо, і на брудне каміння тротуару сіяв дощ. І враз на стіні спалахнуло променисте сяйво, і, стираючи сумний спогад, заясніло Її блідаве обличчя під короною золотого волосся, далеке й недосяжне, мов зоря.

Він узяв з стільця книжки Браунінга й Свінберна і поцілував їх. Але ж вона сказала ще заходити, подумав він, і, знову глянувши на себе в дзеркало, дуже врочисто мовив:

— Мартіне Ідене, завтра вранці ти найперше підеш до бібліотеки й почитаєш, як треба поводитись у товаристві. Зрозумів?

Він погасив газ, і пружини зойкнули під вагою його тіла.

— Та й з лайкою треба скінчити, Мартіне, так, брате, треба скінчити, — голосно сказав Мартін.

Потому він заснув і бачив сни такі сміливі й незвичайні, які бувають у курців опіуму.

РОЗДІЛ V

Прокинувшись другого ранку, Мартін з рожевих снів одразу перенісся в задушну атмосферу мила, брудної білизни, шарварку злиденного повсякдення. Не встиг він вийти з своєї кімнати, як почув плюскіт води, гострий окрик і звук ляпаса, що ним сестра вилила гнів на одного з своїх численних нащадків. Плач дитини різонув його, мов ножем. Тут усе, навіть повітря, яким він дихав, гидке й нечисте. Як усе це не схоже на красу і спокій дому, де жила Рут. Там панувало духовне, а тут усе низьке й грубе.

— Іди сюди, Альфреде,— покликав Мартін скривджену дитину і сунув руку в кишеню штанів, де були гроші. До грошей він ставився недбало, і в цьому теж виявлялася його широка натура. Він дав хлопчикові монету — чверть долара й потримав малого трохи на руках, щоб заспокоїти.— Ну, а тепер біжи купи собі цукерок та не забудь поділитися з братиками й сестричками. Гляди ж, вибирай такі, щоб вистачило якнайдовше.

Сестра, схилена над балією, підвела на мить розчервоніле обличчя і глянула на нього.

— Досить було б і десяти центів,— мовила.— І завше ти такий, не знаєш ціни грошам. Дитина тільки об'їсться.

— Нічого, сестричко,— весело відповів він.— Мої гроші самі знають собі ціну. Якби тобі не було так ніколи, я б тебе поцілував на добридень.

Йому хотілося бути ласкавим до сестри,— вона мала добре серце і по-своєму,— Мартін це знав, — любила його. Щоправда, з роками вона змінилася, стала якоюсь дратівливою. Це, певно, тяжка праця, купа дітей та вічна докучливість чоловікова так змінили її, гадав він. Йому раптом спало на думку, що на ній полишають сліди і гнилі овочі, і брудна білизна, і засмальцьовані мідяки, що їх вона одержує за прилавком.

— Ну, ходи вже снідати, — грубувато сказала Гертруда, хоч у душі була вдоволена. З усіх своїх братів, що розбрелися по світу, вона найбільше любила Мартіна.—А я таки поцілую тебе,—додала вона, раптом розчулившись.