Серця трьох - Лондон Джек. Страница 10

— Ясно як день, — промурмотів Френк. — Тепер я розумію, чому її батько і брати хотіли продірявити мене… Справді, чим більше я дивлюся на тебе, тим більше переконуюся, що ми схожі, як дві горошини, якщо не вважати моїх вусів…

— І ось цього. — Генрі засукав рукав, і Френк побачив довгий тонкий рубець, що білів у нього на лівій руці. — Це в мене з дитинства: упав з вітряка крізь скляний дах оранжереї.

— Слухай, що я тобі скажу, — почав Френк, просяявши від думки, яка спала йому у голову. — Хтось має витягти тебе з цієї брудної історії. І зробить це не хто інший, як Френк, компаньйон фірми “Морган і Морган”! Можеш залишатися тут або податися на острів Бика і почати там розвідку, а я поїду назад і поясню все Леонсії та її рідні…

— Якщо вони не вб’ють тебе перш, ніж ти зумієш пояснити, що ти — це не я, — гірко зауважив Генрі. — От лихо з цими Солано! Вони спочатку стріляють, а вже потім розмовляють. Вони не захочуть нічого й чути, доки не вб’ють супротивника.

— І все ж я спробую щастя, голубе, — запевнив його Френк, запалавши бажанням усунути сумне непорозуміння між Генрі та його коханою.

Проте його хвилювало дивне почуття від згадки про неї. Йому було невимовно шкода, що ця чарівна істота по праву належить людині, так схожій на нього. Френку знову привиділася дівчина там, на березі, коли, охоплена суперечливими почуттями, вона то пригорталася з любов’ю до нього, то нападала на нього з гнівом і презирством. Він мимоволі зітхнув.

— Чому зітхаєш? — глумливо запитав його Генрі.

— Леонсія на диво вродлива дівчина, — відверто зізнався Френк. — Але вона твоя, тому я подбаю, аби вона тобі й дісталася. Де та обручка? Якщо я не надіну її на палець Леонсії від твого імені і не повернуся сюди через тиждень з добрими звістками, можеш відрізати мені не тільки вуха, а й вуса.

За годину до берега Тельця підійшла шлюпка з “Анжеліки”, вислана капітаном Трефезеном у відповідь на поданий з берега сигнал. І хлопці почали прощатися.

— Ще дві речі, Френку. По-перше, забув тобі сказати, що Леонсія зовсім не Солано, хоч вона цього і не знає. Про це мені сказав сам Альфаро. Вона прийомна донька, але старий Енріко обожнює її, хоча у неї немає ані краплі його крові і вона навіть не однієї з ним національності. Альфаро ніколи не розповідав мені подробиць, сказав тільки, що вона не іспанка. Я навіть не знаю; хто вона: англійка чи американка. Вона досить пристойно говорить англійською, хоча вивчила цю мову в монастирі. Бач, Енріко удочерив її, коли вона була зовсім крихіткою, вона і не здогадується, що він не її батько.

— Не дивно, що вона з таким презирством і ненавистю поставилася до мене! — розреготався Френк. — Адже вона прийняла мене за тебе. І вона вважала — та й досі вважає, — що це ти загнав ножа в спину її рідному дядечкові.

Генрі кивнув і продовжив перервану розповідь:

— По-друге, я хочу попередити тебе про одну надзвичайно важливу обставину. Йдеться про тутешні закони, або, точніше, про відсутність таких. У цій глухомані із законом роблять, що хочуть. До Панами далеко, а губернатор цього штату — чи округу, чи як він там у них називається — старе рам’я. А ось начальник поліції Сан-Антоніо — людина, з якою треба бути пильним. Він у цій глушині цар і Бог, і негідник винятковий — я в цьому певен. Хабарник — це м’яке слово щодо нього; жорстокий і кровожерливий, як тхір. Для нього найбільша насолода — страчувати людей; він обожнює вішати. Отже, стережися його… Ну, гаразд, до зустрічі. Половина того, що я знайду на острові Бика, — твоя… Тож дивися, надінь обручку на палець Леонсії.

Минуло два дні. Після того як метис-капітан сам зробив розвідку і привіз звістку, що всі чоловіки Солано відсутні, Френк висадився на берег, де уперше зустрівся з Леонсією. Цього разу поблизу не видно було ні дівчат зі срібними револьверами, їй чоловіків з рушницями. Навкруги панував спокій, і лише обірваний хлопчисько-індіанець сидів на березі; побачивши монету, він охоче погодився віднести записку молодій сеньйориті у велику гасієнду. Френк вирвав із блокнота аркуш і почав писати: “Я той, кого Ви прийняли за Генрі Моргана; у мене до Вас доручення від нього…” — аж ніяк не підозрюючи, які надзвичайні події мають впасти на нього з не меншою стрімкістю, ніж за його першого відвідування тутешніх місць. Коли б йому спало на думку зазирнути за виступ скелі, на яку спирався спиною, пишучи до Леонсії,він би побачив вражаючу картину: Леонсія ніби морська царівна, виходила після купання з води. Але Френк продовжував спокійно писати, а маленький індіанець був також поглинутий цією процедурою, так що Леонсія, вийшовши з-за скелі, перша побачила їх. Пригасивши зойк здивування, вона повернулася і, не розбираючи шляху, майнула в зелені зарості джунглів.

Френк зрозумів, що вона десь поруч, почувши її зляканий вигук. Він кинув на пісок олівець і записку і майнув на крик; не встиг він зробити й кількох кроків, як зіткнувся з мокрою напіводягненою дівчиною, що налякана бігла, рятуючись від чогось. Не зрозумівши, що Френк прийшов їй на допомогу, Леонсія знову скрикнула.

Вона метнулася убік, ледве не збивши з ніг хлопчиська-індіанця, і зупинилася лише на піщаній обмілині. Від страху лице ЇЇ поблідло як полотно. Тільки тут вона обернулася і побачила, що перед нею не новий ворог, а рятівник.

— Що з вами? — схвильовано запитав Френк. — Ви не забилися? Що сталося?

Дівчина вказала на своє голе коліно, де з двох ледве помітних ранок виступили малесенькі крапельки крові.

— Гадюка, — сказала вона. — її укус смертельний. Через п’ять хвилин я помру, і я рада цьому, вельми рада: принаймні тоді ви не будете більше краяти моє серце.

І Леонсія, докірливо тикнувши в нього пальцем, хотіла було висловити все, що вона думає про нього, але сили полишили її, і вона непритомна впала на пісок.

Френк лише чув про гадюк Центральної Америки, проте й те, що він чув, було жахливе: говорили, що навіть мули і собаки вмирають у страшних муках за п’ять-десять хвилин після укусу маленького плазуна. “Нічого дивного, що вона знепритомніла, — подумав він, — адже ця отрута діє досить швидко”. Про те, яку допомогу надають при зміїних укусах, Френк знав теж зовсім мало. Але він миттєво згадав, що треба туго перев’язати ногу вище укусу, щоб припинити циркуляцію крові і не дати отруті добратися до серця.

Він вийняв носову хустку, перев’язав нею ногу Леонсії вище коліна, просунув у вузлик підібрану на піску коротеньку паличку і туго скрутив хустку. Потім, діючи так, як чув колись, швидко дістав кишенькового ножа, обпалив кількома сірниками його лезо, аби продезинфікувати, і обережно, але рішуче зробив кілька надрізів там, де було видно сліди зміїних зубів.

Френк був неймовірно наляканий; він діяв із гарячковою поспішністю, щохвилини очікуючи прояву в дівчини страшних смертельних ознак. Він чув, що від зміїного укусу тіло швидко розпухає до неймовірних розмірів. Ще не покінчивши з надрізами, він уже. вирішив, що буде робити далі. Насамперед він висмокче скільки зможе всю отруту, а потім розкурить сигарету і нею припече ранки. Не встиг Френк зробити і двох хрестоподібних надрізів ножем, як дівчина неспокійно заворушилася.

— Лежіть спокійно! — наказав він.

Але Леонсія сіла саме тієї миті, коли він нахилився, щоб висмоктати з ранки отруту. Відповіддю на його слова був дзвінкий ляпас, завданий йому маленького ручкою Леонсії.

А тим часом із джунглів вискочив хлопчисько-індіанець, пританцьовуючи і розмахуючи мертвою змійкою, яку тримав за хвоста.

— Лабарі! Лабарі! — захлинаючись від захоплення, кричав він. Френк, почувши це, вирішив, що справа зовсім кепська.

— Лежіть тихо! — різко повторив він. — Не можна гаяти ні секунди.

Але Леонсія так і вп’ялася очима в мертву змію. На душі в неї явно полегшало, проте Френк цього не помітив: він уже нахилився, збираючись за всіма правилами взятися за лікування.

— Та як ви смієте! — вигукнула Леонсія. — Це ж лабарі, ще змієня, тому її укус нешкідливий. А я гадала, що то гадюка; Маленькі лабарі надто схожі на гадюк.