Серця трьох - Лондон Джек. Страница 17

— Облиш ти ящик, Педро, — зі сміхом сказав йому один з жандармів. — Тобі ж заплатили два песо за те, щоб ти був чесний.

Помічник начальника в’язниці зітхнув, відійшов на кілька кроків, присів, знову подивився на ящик і знову зітхнув. Розмова не клеїлася. Жандарми раз у раз поглядали на ящик. Навіть засмальцьовані карти не могли відвернути їхньої уваги. Не гралося. Жандарм, котрий кепкував з Педро, сам тепер підійшов до ящика і понюхав.

— Від цього ящика нічим не пахне, — сказав він. — Що б це могло бути? Кабальєро сказав, що там щось цінне!

— “Кабальєро”! — пхикнув інший жандарм. — Батько цього старого, мабуть, торгував смаженого рибою на вулицях Колона, як і його дід. Усі брехуни-жебраки стверджують, начебто вони прямі нащадки конкістадорів.

— А чому б і пі, Рафаелю? — мовив Педро Зурита. — Хіба ми всі не їхні нащадки?

— Атож, — погодився Рафаель. — Конкістадори повбивали чимало народу.

— І стали предками тих, хто вижив, — докінчив за нього Педро. Усі розреготалися. — А знаєте, я, мабуть, готовий віддати один із цих песо, тільки б довідатися, що в ящику.

— А ось Ігнасіо! — вигукнув Рафаель, вітаючи наглядача, що зайшов із запухлими від сну очима. — Адже йому не платили за чесність. Ходи сюди, Ігнасіо, задовольни нашу цікавість і скажи, що в цьому ящику.

— Як я можу знати, — відповів Ігнасіо, лупаючи очима на предмет загальної уваги. — Я тільки-но прокинувся.

— Виходить, тобі не платили за те, щоб ти був чесним? — запитав Рафаель.

— Милосердна Мати Божа, та хто ж мені стане платити за чесність! — вигукнув наглядач.

— У такому разі візьми сокиру та відкрий ящик, — довів свою думку до логічного кінця Рафаель. — Ми цього зробити не можемо: адже Педро має поділитися з нами своїми двома песо, виходить, нам теж заплатили за чесність. Відкривай ящик, Ігнасіо, а то ми помремо від цікавості.

— Ми тільки подивимося, тільки подивимося, — схвильовано бурмотів Педро, коли Ігнасіо підчепив одну з дощок лезом сокири. — Потім ми знову закриємо ящик і… Та просунь же туди руку, Ігнасіо! Ну, що там, га?.. На що схоже?

Ігнасіо довго порпався і витягав щось; нарешті з’явилася його рука із затиснутим у ній картонним футляром.

— Ага! Будь акуратним: адже доведеться класти назад, — попередив його Педро.

Коли футляр і незліченні обгортки були зняті, жандарми побачили велику пляшку з віскі.

— Оце упакування! — здивовано пробурмотів Педро. — Очевидно, щось надто добре, раз його так оберігають.

— Американське! — зітхнув інший жандарм. — Тільки один раз у Сантосі я куштував американське віскі. Чудова штука! Я від нього одразу так осмілів, що вискочив прямо на арену під час бою биків і голіруч кинувся на розлютованого бика. Щоправда, бик мене збив, але на арену я все-таки вийшов!

Педро взяв пляшку і намірився відбити їй шийку.

— Стривай! — вигукнув Рафаель. — Тобі ж заплатили за те, щоб ти був чесним.

— Заплатили, та я сумніваюся, що той, хто дав мені гроші, сам чесний, — заперечив Педро. — Це ж контрабанда. Старий, напевно, не платив мита. У нього контрабандний товар. Тому з чистою совістю ми заволодіємо ним. Ми його конфіскуємо і знищимо.

Не чекаючи, поки пляшка обійде коло, Ігнасіо і Рафаель дістали ще кілька пляшок і відбили їм шийки.

— “Три зірочки”, найкраще віскі! — тихо промовив Педро Зурита, показуючи на торговельну марку. — Розумієте, у грінго не буває поганого віскі… Одна зірочка означає, що це віскі вельми добре; дві — чудове; а три — що ліпшого й бути не може. Це я знаю. Грінго — мастаки щодо міцних напоїв. Наша пулька їх не влаштує.

— А чотири зірочки? — запитав Ігнасіо хрипким від горілки голосом.

Очі його маслянисто блищали.

— Чотири зірочки? Друже Ігнасіо, чотири зірочки — це або миттєва смерть, або вічне блаженство.

Не минуло й кількох хвилин, як Рафаель, обійнявши іншого жандарма, уже називав його “братиком” і твердив, що людині для повного щастя потрібно зовсім мало тут, на цій землі.

— Старий — бовдур, тричі бовдур і ще тричі по тричі бовдур, — наважився вставити Августіно, жандарм із похмурим обличчям, що уперше за весь цей час розтулив рота.

— Слава Августіну! — вигукнув Рафаель. — Дивіться, яке чудо зробили “три зірочки”! Розв’язали йому язика!

— І— ще раз тричі бовдур ваш старий! — репетував п’яним голосом Августіно. — Цей божественний напій був при ньому, у повному його розпорядженні, він цілих п’ять днів віз його з Бокас-дель-Торо і жодного разу не скуштував! Та таких бовдурів треба голими кидати в мурашник!

— Старий — шахрай, — промовив Педро. — Коли він завтра вранці з’явиться сюди по свої “три зірочки”, я заарештую його як контрабандиста, а ми отримаємо винагороду.

— А коли ми знищимо докази? Тоді як? — запитав Августіно, відбиваючи шийку ще однієї пляшки.

— Ми залишимо докази! — заперечив Педро, розбиваючи порожню пляшку об підлогу. — Слухайте, друзі, давайте домовимося. Ящик був вельми важкий. Його впустили. Пляшки розбилися. Віскі витекло, і таким чином ми довідалися про контрабанду. Ящик і розбиті пляшки будуть достатнім доказом.

У міру того як запас спиртного зменшувався, гомін зростав. Один жандарм затіяв сварку з Ігнасіо з приводу забутого боргу, що складав десять сентаво. Двоє інших сіли обійнявшись на долівку і оплакували своє нещасливе сімейне життя. Августіно пишномовно викладав власні філософські погляди, в основі яких лежала думка, що мовчання — золото. А Педро Зурита, розчулившись, доводив, що всі люди — брати.

— Навіть в’язнів я люблю, як братів, — ледве ворушачи язиком, белькотів вій. — Життя — сумна штука. — Сльози бризнули в нього з очей; він замовк і ковтнув ще віскі. — В’язні для мене — як рідні діти. У мене серце крається за них. Дивіться! Я плачу. Давайте поділимося з ними. Нехай і вони зазнають хоч мить щастя. Ігнасіо, любий брате мій, зроби таку ласку — бачиш, я плачу на твоєму плечі. Віднеси пляшку цього еліксиру тому грінго Моргану. Скажи йому, що мені дуже шкода, що його завтра повісять. Передай йому моє вітання і попроси випити — нехай і він буде щасливий сьогодні.

Ігнасіо подався виконувати доручення, а жандарм, що колись вискочив на арену до биків у Сантосі, заревів:

— Бика мені сюди! Бика!

— Цьому славному хлопцеві хочеться обійняти бика і сказати, як він його любить, — пояснив, ридаючи, Педро Зурита. — Я теж люблю биків. Я люблю всіх Божих тварин. Я люблю навіть москітів. Світ прекрасний. У ньому панує любов. Дайте мені лева, я хочу побавитися з ним…

Мотив давньої піратської пісні, яку хтось голосно насвистував на вулиці, привернув увагу Генрі, він кинувся було до вікна, але, зачувши скрегіт ключа в замку, поспішно ліг на долівку і вдав, що снить. У камеру, похитуючись, зайшов п’яний Ігнасіо й урочисто простяг Генрі пляшку.

— З найкращими побажаннями від нашого щедрого начальника Педро Зурити, — промимрив жандарм. — Він хоче, аби ти напився і забув, що завтра йому доведеться повісити тебе.

— Мої найкращі побажання сеньйору Педро, але скажи йому від мого імені, щоб він ішов до дідька разом зі своїм віскі, — відповів Генрі.

Наглядач випростався і навіть трохи протверезів.

— Гаразд, сеньйоре, — сказав він, вийшов з камери і замкнув двері на ключ.

Генрі прожогом кинувся до вікна й опинився віч-на-віч із Френком, який просунув йому крізь ґрати револьвер.

— Вітаю, друже, — сказав Френк. — Ми тебе миттю звідси визволимо. — У руках він тримав дві динамітні шашки з ґнотами й капсулями. — Дивись, що я приніс, — це краще, аніж лом. Відійди у найдальший куток — pronto! Зараз у стінці буде така діра, що крізь неї зможе пройти навіть наша “Анжеліка”. До речі, “Анжеліка” вже біля берега і чекає на тебе. Ну, відійди. Я зараз закладу шашку. Шнур надто короткий.

Не встиг Генрі відбігти в дальній куток камери, як заскреготав замок: чиясь непевна рука всувала в замкову щілину ключ, двері розчинилися, і до камери ввірвався крик. Генрі почув безладні вигуки і чітко розрізнив незмінний бойовий клич латиноамериканців: “Бий грінго!”