Сестра Керрі - Драйзер Теодор. Страница 57

Боже! Що це з ним? Він раптом заціпенів, ніби на плече йому лягла чиясь невблаганна рука. Герствуд злякано озирнувся навкруги. Ні живої душі! Ні звуку! Тільки по тротуару хтось пройшов, човгаючи ногами. Він узяв шухляду з грішми і вставив назад у сейф. Потім знову напівзачинив дверцята.

Тим, хто ніколи не зазнав вагань сумління, майже неможливо зрозуміти страждання людей, слабших духом, що хитаються між обов’язком і бажанням. Ті, хто ніколи не чув грізного цокання примарного годинника, що з страхітливою чіткістю вибиває: «Зроби!» — «Не роби!» — «Зроби!» — не можуть судити таких людей. Втім, така внутрішня боротьба можлива не тільки в чутливій, високоорганізованій душі. Навіть найтупіші людці, коли бажання тягне їх до зла, відчувають хибність свого вчинку, і це відчуття тим сильніше, чим значніший злочин. Слід при цьому пам’ятати, що це відчуття не обов’язково коріниться в свідомій моралі, адже вона відсутня у тварин з їх інстинктивним жахом перед лихими вчинками. У людей теж дія інстинкту передує свідомості. Той же інстинкт спиняє злочинця, інстинкт (коли мовчить вищий розум) навіює злочинцеві страх перед небезпекою, страх перед негідним вчинком.

Вперше вступаючи на якусь ще не звідану путь зла, людина вагається, і розум, наче годинник, вибиває своє «Так» — «Ні»… Тим, кому не доводилось зазнавати такого вагання, те, про що ми розповідатимемо далі, може здатися несподіваним.

Щойно Герствуд поклав гроші назад, як до нього повернулось самовладання й сміливість. Його ніхто не бачить. Він зовсім сам. Ніхто не міг би сказати, що він хотів зробити. Він може все обміркувати як слід.

Сп’яніння ще не минуло. Чоло Герствуда зросив піт, руки ще тремтіли від пережитого ним невимовного жаху, проте винний чад ще діяв на нього. Він заледве помічав, що час минає. Ще раз обдумав він своє становище, не перестаючи уявляти купу грошей і все те, що ці гроші могли б дати. Потім повільно перейшов у свій кабінет, попрямував до дверей, знову повернувся до сейфа. Взявшися за ручку, знов розчинив його. Ось вони — гроші! Чи ж кому зашкодить, що він на них дивиться!

Він знову вийняв шухляду і взяв у руки пачки. Такі акуратні, щільно упаковані, їх так легко було б забрати з собою. Зрештою, як мало місця вони займають! Він вирішив, що забере їх. Так, він їх забере. Покладе в кишешо. Але відразу ж побачив, що вони не вмістяться в кишені. Саквояж! Так, звичайно, його ручний саквояж тут. Вони влізуть туди — усі, без остачі. Ніхто й не догадається. Він пішов у свій кабінетик і взяв саквояж з полиці у кутку. Поставивши його на письмовий стіл, повернувся до сейфа. З якихось невідомих причин він не хотів ховати гроші в саквояж у великій залі.

Спочатку він переніс пачки банкнот, потім денний виторг. Він забере з собою все. Порожні шухляди він засунув назад у сейф, потім, майже причинивши залізні дверцята, спинився біля них у задумі.

Вагання людського розуму в такому становищі важко з’ясувати, проте саме так воно і буває. Герствуд ніяк не міг примусити себе діяти рішуче. Йому хотілося мати час подумати, поміркувати над цим усім, вирішити, як буде найкраще. Його так непереможно «вабила Керрі, а його власні справи так заплуталися, що розум невідступно повторював: «Ці гроші — найкращий вихід». І проте він ще вагався. Він не уявляв, якого лиха завдасть йому цей вчинок і коли це лихо настане. Думка про моральний бік оправи ні разу не зродилась у нього, та й не могла зродитися ні за яких умов.

Після того, як усі гроші були вже складені в саквояж, його раптом охопили суперечливі почуття. Він не зробить цього нізащо — о ні! Тільки подумати, який це був би скандал! Поліція! Його одразу кинуться розшукувати. Доведеться тікати — куди? О, який це жах — тікати від правосуддя!

Вийнявши обидві шухляди, він склав усі гроші назад. Він так розхвилювався, що переплутав шухляди. Уже закриваючи дверцята, він раптом зрозумів, що поклав гроші не так, і поквапився відчинити сейф. І справді, він переплутав.

Герствуд хутко вийняв гроші, щоб виправити свою помилку, і раптом його страх зник. Чого боятися?

Гроші були у нього в руках, і в цей час замок несподівано клацнув. Дверцята замкнулись! Невже він це зробив? Він схопився за ручку і потяг щосили. Замкнулося… Сили небесні! Тепер усе пропало…

В ту мить, коли він збагнув, що сейф остаточно замкнувся, він облився холодним потом і весь затремтів. Тоді озирнувся і враз наважився. Тепер не можна було гаяти часу.

— Якби я тепер поклав гроші на сейф і пішов, — промовив він сам до себе, — вони однаково знали б, хто їх вийняв. Я ж завжди останній усе оглядаю і замикаю. Та й мало що може трапитися з грішми!

Після цього він одразу почав діяти швидко і рішуче.

«Треба рятуватися!»

Він кинувся у свою кімнату, зняв з вішалки літнє пальто і капелюх, замкнув стіл і схопив саквояж. Потім погасив світло скрізь, лишивши одну лампу, і відчинив двері. Він намагався прибрати звичайного, властивого йому упевненого вигляду, але те йому не дуже вдавалось. Його все сильніше опановувало каяття.

— Краще б я цього не робив, — прошепотів він. — Це була помилка!

Герствуд рішуче попрямував вулицею і дорогою привітався із знайомим нічним сторожем, що перевіряв двері. Вибратися з міста, і якнайшвидше!

«Треба дізнатися, які зараз є поїзди», — подумав він.

В ту ж мить він витяг годинника. Було майже пів на другу.

Коло найближчої аптеки він спинився, помітивши у вікно телефонну будку. Це була відома аптека, і в ній встановили одну з перших телефонних будок для приватних розмов.

— Дозвольте скористуватися у вас телефоном, — звернувся Герствуд до чергового аптекаря.

Той кивнув на знак згоди.

— Дайте мені шістнадцять сорок три, — сказав він телефоністці, знайшовши номер вокзалу Мічіган-Сентрал.

Незабаром його з’єднали з касиром.

— Коли відходить поїзд на Детройт? — спитав Герствуд.

Касир перелічив години відходу поїздів.

— Значить, сьогодні вже немає поїзда?

— Із спальним вагоном нема. Заждіть, є один, — додав він. — Поштовий поїзд, відходить о третій годині.

— Добре, — сказав Герствуд. — А коли він прибуває в Детройт?

Він думав: «Аби добратися до Детройта і переправитись через річку в Канаду, тоді можна буде спокійно доїхати до Монреаля». І він з великою полегкістю почув, що поїзд прибуває в Детройт ополудні.

«Раніше як о дев’ятій Мейг’ю не відкриє сейфа, — міркував він. — Значить, до полудня вони не встигнуть напасти на мій слід».

Потім він подумав про Керрі. Треба діяти швидко, якщо він хоче забрати її з собою. Вона повинна їхати з ним! Він вскочив у кеб, що стояв поблизу.

— На Огден-сквер! — гукнув він візникові. — Додам долар, коли доїдете швидко!

Візник стьобнув конячку так, що вона трохи не чвалом помчала вперед. Дорогою Герствуд обмірковував, що робити далі. Тільки-но візник під’їхав до дверей, Герствуд хутко збіг по сходах угору і так задзвонив, що миттю розбудив служницю.

— Місіс Друе вдома? — спитав він.

— Вдома, — здивовано відповіла дівчина.

— Перекажіть їй, нехай вона одягнеться і одразу зійде сюди. Її чоловік у лікарні, він поранений і хоче її бачити.

Схвильований, наполегливий тон Герствуда вразив покоївку, і вона поспішила нагору.

— Що таке?! — скрикнула Керрі, запалюючи газ і простягаючи руку до одягу.

— Містер Друе поранений. Він у лікарні і хоче вас бачити. Візник чекає біля дверей.

Керрі вмить одяглася, не думаючи про всякі дрібниці туалету, і збігла вниз.

— Друе поранений, — промовив Герствуд похапцем. — Він хоче вас бачити. Швидше!

Керрі була така сторопіла, що прийняла все це за щиру правду.

— Сідайте! — сказав Герствуд і допоміг їй піднятись у кеб, а сам вскочив за нею.

Візник почав завертати коня.

— Вокзал Мічіган-Сентрал, — підводячись з місця, сказав йому Герствуд так тихо, що Керрі не могла чути. — Женіть чимдуж!

РОЗДІЛ XXVIII