Сестра Керрі - Драйзер Теодор. Страница 6

Проте не слід думати, що вона справляла враження нервової, вразливої, делікатної істоти, кинутої в холодний вир життя, позбавленого поезії і побудованого на розрахунках. Та вона безумовно й не була такою. Але жінки надто чутливі до всього, що стосується їх убрання.

Не тільки палке бажання нового й гарного одягу і жіночих оздоб охопило Керрі; з болем у серці дивилася вона і на чепурних дам, які штовхали її, проходячи мимо і не звертаючи на неї ніякісінької уваги, захоплені товарами, що наповняли магазин. Вигляд її щасливіших сестер — жительок великого міста — був ще для Керрі новиною. Не мала вона досі уявлення і про продавщиць з великих магазинів та їхній вигляд — в порівнянні з ними вона дуже програвала. Ці дівчата, здебільшого гарненькі, деякі навіть дуже гарні, трималися незалежно і байдуже, і це надавало найвродливішим особливої пікантності. Одягнені вони були чепурно, навіть вишукано, і, зустрічаючись? ними поглядом, Керрі розуміла, що її власне становище для них не таємниця, — вони добре бачать вади її туалету, а те, як вона тримається, очевидно, ясно показує всім, хто вона і за чим прийшла. В серці її спалахнуло полум’я заздрощів. Вона почала невиразно відчувати, як багато може дати місто: заможність, вишуканість, комфорт — усе, що прикрашає жінку. І її ще дужче вабило гарне вбрання, усе гарне.

Контора містилася на другому поверсі, туди вона й попрямувала, розпитавшись. Там вона побачила кількох дівчат, що прийшли раніше, таких же прохачок, але вигляд у них був незалежніший і упевненіший, як у жительок великого міста. Під їхніми допитливими поглядами Керрі почувала себе дуже прикро. Минуло майже три чверті години, поки, нарешті, настала черга Керрі, і її покликали.

— Ну, — сказав єврей з різкими, швидкими рухами, що сидів біля вікна за письмовим столом з відкидним верхом, — вам уже доводилося працювати в магазині?

— Ні, сер, — відповіла Керрі.

— Виходить, не доводилось, — промовив він, пильно дивлячись на неї.

— Ні, сер, — повторила вона.

— Ну, а нам потрібні якраз досвідчені продавщиці. Я гадаю, ви нам не підійдете.

Керрі почекала ще якусь мить, не знаючи, чи скінчена розмова.

— Чого ж ви чекаєте? — вигукнув він. — Не забувайте, що ми тут дуже зайняті.

Керрі швидко рушила до дверей.

— Заждіть, — покликав він її.— Я запишу ваше прізвище і адресу. Нам іноді бувають потрібні такі дівчата.

Вибравшись на вулицю, Керрі ледве стримувала сльози. Не стільки навіть остання поразка, як усі враження цього дня зовсім позбавили її мужності, стомили і змучили. Втративши бажання звертатись в інші універсальні магазини, Керрі йшла тепер навмання, почуваючи себе ніби безпечніше і спокійніше серед натовпу.

Отак блукаючи, вона звернула недалеко від річки на Джек-сон-стріт, одну з головних артерій міста, і прямувала по південній стороні. Раптом її увагу привернув клаптик обгорткового паперу з написом, виведеним штемпельною фарбою: «Потрібні робітниці — пакувальниці й швачки». Хвилинку повагавшись, вона ввійшла.

Фірма «Шпайгельгайм і К°», що випускала дитячі кашкети, займала один поверх. Приміщення мало п’ятдесят футів завширшки і футів вісімдесят завдовжки й було досить погано освітлене. В найтемніших кутках, заставлених машинами й верстатами, горіло електричне світло. Тут працювало багато жінок і кілька чоловіків. Жінки, розхристані, з плямами мастила й порохом на обличчях, одягнені в мішкуваті бавовняні сукні і взуті у старі черевики, иозакачували рукава, від жари гюрозстібувались, виставляючи голі руки й шиї. З їхнього неохайного, незграбного вигляду і з того, що в більшості обличчя були бліді від духоти, можна було догадатись, що це робітниці найнижчої категорії. А втім, їх ніяк не можна було назвати боязкими; навпаки, ці дівчата були сповнені цікавості, дуже зухвалі і язикаті.

Керрі стурбовано озиралась, — їй зовсім не хотілося тут працювати. Її скоса розглядали, і це її бентежило, але ніхто не поцікавився, чого їй треба. Вона чекала довго, аж поки її присутності не помітили всі, хто був у майстерні. Нарешті хтось сказав про це майстрові, і він підійшов до Керрі, у фартусі й сорочці з засуканими рукавами.

— Ви до мене? — спитав він.

— Вам потрібні робітниці? — мовила Керрі, вже навчившись прямо ставити питання.

— Ви вмієте підшивати шапки?

— Ні, сер.

— А ви вже маєте якийсь досвід у роботі?

Керрі відповіла, що не має.

— Так, — промовив майстер, задумливо чухаючи за вухом, — нам справді потрібна швачка. Але ми б воліли досвідчену. Нам ніколи возитися, навчати. — Він помовчав, поглянув у вікно. — Правда, ми б могли поставити вас прасувати, — задумливо закінчив він.

— Скільки ви платите на тиждень? — насмілилася запитати Керрі, підбадьорена лагідністю цього чоловіка і його простим поводженням.

— Три з половиною, — відповів він.

— Ох! — мало не скрикнула вона, але стрималася і нічим не зрадила свого розчарування.

— Зараз ми, власне, нікого не потребуємо, — провадив він недбало, розглядаючи її, ніби якийсь пакунок. — Але приходьте в понеділок уранці, і я вас поставлю на роботу, — додав він.

— Дякую, — ледь чутно вимовила Керрі.

— Якщо прийдете, візьміть з собою фартух, — сказав майстер.

І він пішов, залишивши Керрі біля ліфта і навіть не спитавши, як її звуть.

Вигляд майстерні і визначена їй плата завдали удару надіям Керрі, але все ж таки, після всіх жорстоких поразок, яких вона зазнала, її дуже потішило те, що їй нарешті запропонували якусь роботу. Хоч які скромні були її сподівання, вона ніяк не могла собі уявити, що візьметься за цю роботу. Вона ж бо звикла до кращого. Все своє життя вона провела на свіжому повітрі, і тепер усе в ній повставало проти ув’язнення в такому місці. їй ніколи не доводилося жити в бруді. У сестриній квартирі теж було чисто. А тут — така грязюка, низька стеля, дівчата неохайні, якісь озлоблені. У них, мабуть, лихе на думці й на душі, міркувала вона. А все ж таки — їй запропонували роботу! Виходить, Чікаго не таке вже погане місто, коли в перший же день тут можна влаштуватися на роботу. Згодом знайдеться щось краще.

Проте дальші шукання Керрі не дали нічого втішного. Скрізь, куди тільки вона не зверталась після того, шукаючи привабливішої обстали, їй одразу ж рішуче відмовляли. В інших місцях потребували тільки досвідчених робітниць. Доводилось чути й гострі відповіді. Особливо боляче вразив Керрі грубий прийом в одній майстерні верхнього одягу, де їй довелося піднятись на четвертий поверх.

— Ні, ні,— крикнув майстер, кремезний, брутальний чолов’яга, який порядкував у тьмяно освітленій майстерні,— нам нікого не треба. І не ходіть сюди!

День згасав, і разом з ним танули її надії й сили, вся її мужність. Вона виявила надзвичайну наполегливість, і такі зусилля справді заслуговували кращої нагороди. Величезна ділова частина міста здавалася тепер стомленій дівчині ще неозорішою, ще жорстокішою, ще невблаганнішою в своїй байдужості. Усі двері, здається, були замкнені для неї, і боротьба була надто запекла, годі й сподіватися чогось домогтися. Повз неї нескінченним потоком поспішали чоловіки й жінки. Керрі почувала, що навкруги вирує чуже їй життя, сповнене зусиль і прагнень, почувала свою власну безпорадність у цьому вирі, почувала, хоч і невиразно, якою билинкою вона була в його хвилях. Вона марно шукала, куди б їй ще звернутись, але не бачила більше дверей, в які наважилася б увійти. Скрізь буде те саме. Такі самі принизливі прохання і така сама відповідь — коротка відмова.

Змучена тілом і душею, вона звернула на захід, до квартири Мінні, на якій тепер зосередились її думки, — і почався невеселий, безнадійний відступ, що на нього з настанням ночі так часто приречені шукачі роботи. Проходячи по П’ятій авеню на південь, в напрямі до Ван-Б’юрен-стріт, де вона збиралася сісти в конку, Керрі опинилася під дверима оптової взуттєвої фірми і крізь одне з дзеркальних вікон побачила джентльмена середнього віку за маленьким столиком. Підкоряючись якомусь раптовому імпульсу, що часом виникає з почуття безнадійної поразки, ніби останній проблиск розбитих надій, Керрі повільно зайшла у двері й наблизилась до цього джентльмена, який зацікавлено поглянув на її стомлене обличчя.