Сестра Керрі - Драйзер Теодор. Страница 99

— У нього без ліку грошей, як судити з листа, — зауважила Лола.

— Усі вони так кажуть, — заперечила Керрі.

— Чом би тобі не прийняти його, — порадила Лола, — і не послухати, що він хоче сказати?

— Ні, не збираюсь, — відповіла Керрі.— Я знаю наперед усе, що він скаже. Я не хочу ні з ким знайомитись у такий спосіб.

Лола весело дивилась на неї широко розплющеними очима.

— Але ж він тебе не вкусить! — вигукнула вона. — А ти б потішилася.

Керрі похитала головою.

— Яка ж ти чудна! — мовила мала блакитноока войовниця.

Так фортуна почала обсипати її своїми дарами. Цілий тиждень, хоч збільшеної платні вона ще не одержувала, весь світ, здається, поспішав відкрити їй кредит. Ще не маючи грошей — принаймні в наявності,— вона вже купалася в розкошах, приступних тільки багатим. Усі двері до втіх немов самі розкривалися перед нею. А ці пишні палати — хіба ж не чудом вони дісталися їй! Елегантні апартаменти Венсів у готелі «Челсі» теж були розкриті перед нею. Чоловіки слали їй квіти, любовні записки, пропонували їй багатство. Керрі дала волю нестримним мріям. Сто п’ятдесят доларів! Сто п’ятдесят доларів! Ця сума здавалася їй чарівним ключем, що відкривав двері в казкове царство. Вона щодня віддавалась запаморочливим мріям про все те, що дадуть їй ці гроші, і уява нестримно несла її все далі. Керрі уже тішилася такими радощами й насолодами, яких не бачив світ.

І ось, нарешті, настала очікувана мить — вона одержала вперше свої сто п’ятдесят доларів.

Це були все банкноти — три по двадцять доларів, шість по десять і шість по п’ять. Загалом це становило досить солідну пачку, і касир вручив її Керрі з підлесливою усмішкою.

— Прошу вас, міс Маденда, — сказав віл їй, коли вона підійшла до каси, — сто п’ятдесят доларів. Здається, п’єса має великий успіх?

— Так, нібито, — відповіла Керрі.

За нею підійшла одна з незначних артисток, і Керрі встигла почути, як одразу змінився тон касира і він спитав майже гостро:

— Скільки?

Одна із тих, до яких і Керрі ще так недавно належала, терпляче чекала своєї скромної платні. І Керрі пригадала ті кілька тижнів, коли вона принижено, майже як служниця, одержувала свої чотири з половиною долари на тиждень з рук пихатого майстра на взуттєвій фабриці, і цей чоловік роздавав конверти з виглядом принца, який ощасливлює жалюгідних прохачів. Керрі знала, що й зараз там, у Чікаго, у тому ж фабричному приміщенні, довгими рядами сидять убого вдягнені дівчата, працюючи на брязкучих машинах; опівдні вони за півгодини повинні проковтнути свій мізерний сніданок, а в суботу зберуться, як і тоді, коли вона була поміж них, щоб одержати нікчемну плату за працю в сто разів важчу, ніж та, яку вона, Керрі, тепер виконує. О, тепер усе давалося так легко, весь світ здавався таким рожевим і осяйним! Керрі була схвильована і мусила повернутись в готель пішки, щоб усе обміркувати і вирішити, що їй робити.

Але як небагато часу потрібно, щоб пересвідчитись, що гроші безсилі, коли бажання наші зосереджені у світі почуттів! Одержавши свої сто п’ятдесят доларів, Керрі не могла придумати, що їй з ними робити. Самі собою, як річ, що її можна розглянути і помацати, вони кілька днів розважали її, але скоро це минуло. Готель не коштував їй майже нічого, туалетів не бракувало. До того ж через кілька днів вона мала знов одержати сто п’ятдесят доларів.

Якось до неї завітав театральний критик, прохаючи дати інтерв’ю. Це був один з авторів тих тріскучих статей, в Яких розсипані глибокодумні зауваження, що показують дотепність критика і несерйозність знаменитостей та бавлять публіку. Керрі йому сподобалась,’ і він привселюдно заявив про це, додавши, однак, що вона просто гарненька, добродушна і що їй поталанило. Це був жорстокий удар. Газета «Гералд» організувала доброчинний спектакль і запросила її взяти в ньому участь безкоштовно, поряд з іншими знаменитостями. До неї з’явився молодий автор з п’єсою, яка, на його думку, підійшла б для неї, але, на превеликий жаль, Керрі неспроможна була дати цій речі належну оцінку. їй було дуже прикро. Потім вона вирішила покласти свої гроші в банк, і врешті зрозуміла, що двері до справжнього щастя для неї ще замкнені.

Поступово Керрі прийшла до думки, що у всьому винне літо. У місті не було нічого дуже цікавого, крім хіба спектаклів, подібних до того, що в ньому вона виступала з таким успіхом. П’ята авеню спорожніла — багатії пороз’їжджалися з своїх палаців. Не краще було й на Медісон-авеню. По Бродвею тинялись служителі Мельпомени, шукаючи ангажементу на наступний сезон. У місті панувало затишшя, вечорами ж Керрі була зайнята в театрі. Усе це й породжувало почуття одноманітності й нудьги.

— Не знаю, в чім річ, — сказала вона якось Лолі, сидячи біля одного з вікон на Бродвей, — але мені якось ніби самотньо. А з тобою цього не буває?

— Ні,— відповіла Лола, — чи то дуже рідко. Ти нікуди не ходиш, от і все.

— А куди ж мені ходити?

— Та хіба мало є цікавих місць! — вигукнула Лола, пригадуючи свої власні веселі розваги в товаристві безжурних молодиків.™ Але ти ж ні з ким не хочеш знатися.

— Я не стрічаюся з тими людьми, які мені пишуть. Я дуже добре знаю, що вони таке.

— Чого б це тобі почуватися самотньою, — промовила Лола, думаючи про успіхи Керрі.— Скільки жінок не пожаліло б нічого, щоб тільки бути на твоєму місці!

Керрі не відривала очей від натовпу під вікном.

— Не знаю… — промовила вона.

Сама того не усвідомлюючи, вона почала стомлюватись від бездіяльності.

РОЗДІЛ ХLV

Поміж знедолених

Герствуд тим часом похмуро сидів у дешевенькому готелі, куди він перебрався з сімдесятьма доларами в кишені, вирученими за меблі. Минуло жарке літо, настала холодна осінь, а він усе читав і читав. Правда, він не зовсім байдуже ставився До того, що його гроші помалу тануть. За готель день у день доводилось платити п’ятдесят центів, і нарешті він стурбувався і переселився у ще дешевшу кімнату, яка коштувала тільки тридцять п’ять центів. Так він Сподівався довший час протриматись із своїми грішми. Він часто бачив у пресі дописи про Керрі. Разів зо два її портрет з’являвся у газеті «Уорлд», а зі старого номера «Гералра», підібраного десь в готелі, він дізнався, що вона, разом з іншими відомими акторами, виступала в одному доброчинному спектаклі. Герствуд читав це все з суперечливими почуттями. З кожним дописом Керрі ніби відходила все далі й далі у сферу, яка здавалась уже такою недосяжною. На афішах він бачив її в ролі квакерки, таку скромненьку й тендітну. Не раз спинявся Герствуд перед цими зображеннями, похмуро вдивляючись у її вродливе личко. Одяг на ньому був зношений, і він являв разючий контраст з нею в її теперішньому становищі.

А проте, поки Герствуд знав, що Керрі виступає в «Казино», він підсвідомо тішився цим, хоч і не мав наміру шукати зустрічі з нею. Все ж таки він почував себе не зовсім самотнім. Минув місяць, потім другий, а трупа все виступала там, і він звик до цього; йому здавалось, що так буде довіку. У вересні трупа виїхала в турне, але Герствуд не помітив цього. Коли в нього лишилось тільки двадцять доларів, він перекочував у нічліжку на Бауері, де за п’ятнадцять центів одержував койку і можливість сидіти в напівпорожній спільній кімнаті, де. стояли столи, ослони і кілька стільців. І він сидів там, найчастіше — стуливши повіки і мріючи про дні минулі. Скоро ця звичка міцно закоренилась у ньому. Спочатку то був не сон, він ніби просто прислухався до відгомону давніх подій там, у Чікаго. І що безпросвітніша ставала дійсність, то ясніше, до дрібниць чітко, бачив він усе, що відійшло в минуле.

Герствуд не усвідомлював, наскільки ця звичка опанувала його, поки спіймав себе одного разу на тому, що вголос повторює давню розмову з одним приятелем. Вони нібито в барі Фіцджералда і Моя. Герствуд стоїть на дверях свого елегантного кабінетика, гарно вбраний, І обговорює з Моррісоном його проекти щодо купівлі землі.