Три мушкетери - Дюма Александр. Страница 22

Що ж до Араміса, про вдачу якого ми, здається, сказали вже цілком достатньо, хоч за її розвитком, як і за розвитком характерів його товаришів, ще матимемо змогу стежити далі, то його слугу звали Базен. У зв'язку з тим, що Базенів хазяїн збирався постригтися в ченці, сам Базен, як і належить слузі духовної особи, був завжди вбраний у чорне. Це був беррієць тридцяти п'яти — сорока років, тихий, сумирний і гладкий; на дозвіллі він читав духовні книжки і вмів приготувати обід, який хоч і складався з небагатьох страв, проте кожна була чудова. Щодо всього іншого, він був німим, сліпим і глухим: вірність його могла витримати будь-яке випробування.

Тепер, коли ми вже знаємо, хоч, може, й поверхово, і хазяїв, і їхніх слуг, перейдімо до помешкань, які займав кожен з них.

Атос жив на вулиці Феру, за два кроки від Люксембурзького палацу, в двох досить просто умебльованих кімнатах, які здавала хазяйка будинку, ще молода і досить вродлива жінка, що марно поглядала на мушкетера ніжними очима. Рештки колишніх розкошів де-не-де видніли на стінах цього скромного помешкання: наприклад, шпага дамаської сталі з багатим карбуванням епохи Франциска І, сам тільки ефес якої, інкрустований коштовними каменями, коштував не менше двохсот пістолів і яку, проте, навіть у хвилини найбільшої скрути Атос ні разу не погодився заставити або продати. Ця шпага була предметом тривалих зазіхань Портоса. Він ладен був віддати десять років життя, аби тільки стати її власником.

Якось, збираючись на побачення зі своєю герцогинею, Портос наважився попросити цю шпагу в Атоса. Атос мовчки вивернув кишені, зібрав усі свої коштовності, гаманці, пряжки й золоті ланцюжки і простяг усе це Портосові; що ж до шпаги, сказав він, то вона прикута до свого місця і залишить його тільки тоді, коли її хазяїн сам перейде в інше помешкання.

Крім шпаги, тут був ще портрет вельможі часів Генріха III, вбраного дуже вишукано і з орденом Святого Духа на грудях, причому портрет мав з Атосом певну схожість, спільні з ним родинні риси, які промовляли, що знатний вельможа, кавалер королівських орденів, був предком мушкетера.

Нарешті, на виступі каміна стояла скринька чудової ювелірної роботи з тим самим гербом, що й на шпазі та на портреті, яка своєю витонченістю дивно відрізнялася від усього вмеблювання квартири. Ключ од скриньки Атос завжди носив при собі. Якось він одчинив її при Портосові, і той міг переконатися, що там лежать тільки листи та папери: певно, вирішив Портос, любовне листування й сімейний архів.

Портос мешкав у дуже великому й розкішному на вигляд помешканні на вулиці Старого Голубника. Щоразу, проходячи з друзями повз свої вікна, в одному з яких завжди стояв Мушкетон у парадній лівреї, Портос підводив голову і пояснював, вказуючи рукою: «Ось моє помешкання». Але ніхто ніколи не бував у нього, він нікого не запрошував у гості, і тому ніхто не міг скласти уявлення про справжні багатства, приховані за цими зовнішніми розкошами.

Що ж до Араміса, то він займав три кімнати — будуар, їдальню та спальню; вікно від спальні, розташованої на першому поверсі, виходило в невеличкий свіжий, зелений і тінистий садочок, що зовсім ховав це вікно від людських очей.

Як улаштувався Д'Артаньян, нам уже відомо, і ми встигли також познайомитися з його шановним слугою Планше.

Д'Артаньянові, що був допитливим від природи, як, до речі, й усі люди, схильні до інтриг, не терпілося довідатись, ким усе-таки були насправді Атос, Портос та Араміс; він розумів, що за цими вигаданими солдатськими іменами кожен приховує своє справжнє дворянське ім'я, особливо Атос, в якому за версту можна було впізнати шляхетного вельможу. Тому він надумав звернутися до Портоса за роз'ясненнями щодо Атоса та Араміса, а в Араміса розпитати про Портоса.

На жаль, Портос знав про життя свого мовчазного товариша тільки те, що було відомо всім. Переказували, що Атоса спіткало тяжке горе, причиною якого було кохання, і що страхітлива зрада назавжди отруїла його життя. Що то була за зрада? Ніхто про неї нічого не відав.

Що ж до Портоса, то (крім його справжнього імені, котре, як і імена Атоса й Араміса, знав лише пан де Тревіль) про його життя довідатись було неважко. Хвалькуватий і нестриманий, він просвічувався наскрізь, немов кришталь. Однак, повіривши всьому, що Портос говорив про себе, можна було скласти собі оманливе уявлення про нього.

Зате Араміс, хоч і могло здатися, що в нього немає жодних секретів, був справді таємничою людиною; він майже не відповідав на запитання про інших і зовсім ухилявся од відповідей на запитання про себе.

Якось Д'Артаньян, настирливо розпитуючи Араміса про Портоса й почувши у відповідь посилання на чутки стосовно любовних успіхів цього мушкетера з його герцогинею, спробував дізнатися й про амурні пригоди свого співбесідника.

— Ну, а ви, мій любий друже, — сказав він, — ви, що так багато говорите про баронес, графинь та герцогинь інших, а ви самі?

— Вибачте, — урвав Араміс, — я говорю про це тому, що Портос не приховує своїх знайомств, і тому, що він при мені на повен голос розповідав про всі ці пригоди. Та повірте, любий пане Д'Артаньяне, що якби про ці історії я довідався з інших джерел або якби він довірив мені таємницю, важко було б знайти духівника, надійнішого за мене.

— Не маю щодо цього жодного сумніву, — відповів Д'Артаньян. — Але мені здається, що ви й самі досить добре обізнані з деякими гербами, і доказом цього може бути хоч би й одна вишивана хусточка, якій я зобов'язаний честю познайомитися з вами.

Цього разу Араміс не розсердився; скромно потупивши очі, він лагідно відповів:

— Мій любий, не забувайте, що я готуюся стати слугою церкви і тому уникаю будь-яких світських розваг. Хусточку, яку ви бачили, мені не подарували — Її просто забув у мене один приятель. Я змушений був її сховати, щоб не скомпрометувати і його, і даму, яку він кохає. Що ж до мене, то я не маю і не збираюсь мати ніяких приятельок, наслідуючи в цьому дуже мудрий приклад Атоса, в якого їх немає так само, як і в мене.

— Але, хай йому чорт, ви ж мушкетер, а не абат!

— Мушкетер лише тимчасово, мій любий; як каже кардинал, мушкетер проти волі і служитель церкви в серці, повірте мені. Атос і Портос утягли мене в цей полк, щоб знайти для мене хоч якесь діло: саме тоді, коли я мав прийняти сан, у мене трапилася невеличка неприємність із… Але це вам зовсім не цікаво, і я тільки забиратиму ваш дорогоцінний час.

— Навпаки, це дуже цікаво! — вигукнув Д'Артаньян. — До того ж, зараз мені зовсім-таки нічого робити.

— Так, але мені вже час читати молитви, — відповів Араміс — Потім я маю написати кілька віршів для пані Д'Егійон; нарешті, мені треба ще зайти на вулицю Сент-Оноре — купити рум'ян для пані де Шеврез. Тож самі бачите, мій любий друже, що коли у вас є час, то я-таки дуже поспішаю.

І Араміс дружньо потис руку своєму молодому товаришеві й попрощався з ним.

Хоч як намагався Д'Артаньян дізнатися про життя своїх нових друзів, проте йому це не вдалося. І він вирішив вірити всьому, що говорили про їхнє минуле, сподіваючись дістати більш певні та повні відомості в майбутньому. А тим часом він вважав Атоса Ахіллом [74], Портоса — Аяксом [75] і Араміса — Йосифом [76].

В усьому іншому четверо друзів жили весело. Атос грав, і завжди нещасливо. Проте він ніколи не позичав у своїх друзів жодного су, хоч його гаманець був завжди до їхніх послуг; і якщо він грав на слово, то вже вранці о шостій годині посилав розбудити свого кредитора, щоб сплатити йому борг.