Як ми говоримо - Антоненко-Давидович Борис Дмитрович. Страница 3

Історичне співжиття українського й російського народів не могло не позначитись на їхніх мовах. Подібно до того, як до нашої мови зайшло багато російських слів, так і в російській мові трапляються слова, засвоєні з української мови. Усі ці девчата, делянка, стерня, хлебороб, неполадки, Курщина, Воронежчина тощо перенесено з українського ґрунту або в готовому вигляді, або трохи змінено, як, приміром, слово чрезвычайный, де до українського прикметника звичайний додано старослов'янський префікс чрез.

Такі випадки взаємодії є цілком природні й неминучі за умов спілкування народів і не можуть викликати жодних заперечень, якщо певні слова чи словосполуки запроваджуються не штучно чи помилково, а виникають із вимог самого життя, осідаючи на стале підґрунтя мови іншого народу. Недобре, коли людина, не знаючи гаразд української чи російської мови або тої й тої, плутає обидві ці мови, перемішує їхні слова, відмінює слова одної мови за граматичними вимогами другої, бере якийсь притаманний саме цій мові вислів і живосилом тягне його в іншу мову, оминаючи традиції класичної літератури й живу народну мову. Так створюється мовний покруч, чи, як кажуть у нас, на Україні, суржик. Суржик не є й не може бути ознакою будь–якої культури, навпаки, він завжди відбиває некультурність частини людей, залишаючись породженням соціального й національного гноблення трудящих мас. Уже з цього видно, який непотрібний, ба й шкідливий є суржик за наших часів, коли підноситься загальна культура мас, коли маємо дбати про стирання різниці між розумовою й фізичною працею.

Мови відрізняються одна від одної не тільки словами (вище ми бачили, що є багато Спільних або схожих слів у різних мовах), а й словозміною, підпорядкуванням слів у реченні, побудовою речення, не кажучи вже про особливість ідіом, прислів'їв, приказок і приповідок, що так яскраво характеризують кожну мову, надаючи їй своїх неповторних барв і свого, ніде не підхопленого звучання.

Кожна мова має свій шлях розвитку, на якому позначились історичні події, пережиті її народом, географічні умови, серед яких живе цей народ, кліматичні особливості його території. Усе це створює ті властивості душевного складу народу, його національну психіку, що так виразно відбиваються в його мові. Візьмімо такий український вислів, як спати просто неба, й подивімось, як оце просто неба передається різними мовами. По–російському буде – под открытым небом, по–німецькому – unter freiem Ніmmеl (дослівно – під вільним небом), по–французькому – а labеllе etoile (у дослівному перекладі – під прекрасними зорями). Маємо тут одне й те саме поняття, але як по–різному висловлює його кожна з чотирьох мов!

Для українця звучать цілком природно вислови спіймати облизня, накивати п'ятами, дуба дати, йому не треба напружувати свою думку, щоб зрозуміти, про що мовиться в цих, відомих йому змалку, ідіомах. А спробуйте лишень механічно перекласти їх російською мовою й гляньте, що з того вийде: поймать облизывание, накивать пятками, дуб дать… Дарма що всі слова тут росіянин знає, але йому важко буде збагнути, який зміст криється в цих звичайних словах, що відгонять йому якоюсь нісенітницею. У такому становищі опиняється й українець, коли йому доводиться часом читати нерозважно перелицьоване з російської од воріт поворіт, бенкет горою, кричати на всю іванівську, бо йому важко второпати, що в першій фразі мало бути завертай назад голоблі, в другій – бенкет на всю губу, а в третій – кричати на все горло (на всю пельку, на всі заставки, щодуху, щосили).

Ідіоми, як і прислів'я та приповідки, виникши в мові якогось народу на ґрунті історично–побутових обставин, не мандрують так легко, як слова, з мови в мову, а лишаються незайманими в одній своїй мові. Їх не можна дослівно перекладати, бо з цього, як ми бачили, виходить нісенітниця, – треба в кожній мові шукати відповідників, що, може, й відрізнятимуться словами, але матимуть аналогічне значення. Візьмімо українську ідіому накивати п'ятами. Вона виникла, мабуть, іще з тих далеких козацьких часів, коли запорожці заступали татарам дорогу на Україну. Не раз татарам доводилося, замість хапати живий товар, ясир, як вони казали, чи бранців, як називали полонених на Україні, тікати, діставши збройну відсіч від козацтва. Панічна втеча ворога, який із переляку так наддавав ходу, що тільки мигтіли його п'яти, дала підставу жартівливим козакам, які любили дотепний вислів, казати, що ворог накивав п'ятами. У далеко відмінних обставинах виникла в Росії ідіома задать стрекача, що є відповідником до згаданої української ідіоми. Слова в цих ідіомах, узятих із двох мов, – різні, а поняття – однакове.

Отак специфічні обставини життя народу створюють свої, характерні тільки для однієї мови, вислови, приказки, прислів'я, що разом з іншими нормативними чинниками зумовлюють дух цієї мови, її національну ориґінальність.

Дбайливе ставлення до розмаїтості, багатства рідної мови має привчити людину ставитись уважно й до мови іншого народу, прагнучи всіма силами не порушувати ні тут, ні там своєрідного звучання кожної мови, не стирати їхньої барвистості, не обмежувати їхніх невичерпних можливостей.

Однак і в межах одної мови ми раз у раз подибуємо різні слова, що означають одне поняття. З народних уст на Лівобережній Україні ми чуємо переважно дієслово ждати (Ждала, ждала козаченька та й плакати стала. – Народна пісня), а на Правобережжі чується переважно чекати {Два на третього не чекають. – Прислів'я). Часом одне й те саме слово по–різному вимовляється в деяких районах України, приміром, більшість українського народу вимовляє кінь, піп, але поліщуки, цебто українці з Полісся, кажуть куінь, пуіп або куонь, пуоп і т. ін. Що це? Масова помилка людей щодо своєї рідної мови? Ні, це – не помилка, а місцева особливість української діалектної мови. Адже мова кожного народу, який становить самостійну етнічну одиницю, поділяється на діалекти, що складаються з низки говірок.

Деякі діалекти, а надто говірки іноді дуже різняться між собою, тому люди одної національності, але різних територіальних діалектів важко розуміють одне одного; приміром, німцеві з Берліна нелегко збагнути німця, що спілкується за допомогою Plattdeutsch, цебто нижньонімецького діалекту; так само й українець із Полтавщини не все може добрати, що скаже йому українець із Гуцульщини або Лемківщини.

Українська мова поділяється на три діалектні групи: північну {поліську), південно–східну й південно–західну. Кожна діалектна група складається з говорів. Північна діалектна група поділяється на східнополіські, середньополіські й західнополіські говори; південно–східна група – на середньонаддніпрянські, слобожанські, східнополтавські, нижньонаддніпрянські й донецькі говори; південно–західна – на подільські, волинські, гуцульські, буковинсько–покутські, бойківські, лемківські, закарпатські, наддністрянські й надсянські говори.

У кожного народу на базі одного, переважно центрального, діалекту виникає літературна мова, що об'єднує всі ці мовні струмки в одне національне ціле, яке дає змогу легко порозумітися людям різних частин певної етнічної території.

На ґрунті середньонаддніпрянських говорів, поширених на Полтавщині (на захід від р. Псла), Черкащині (на схід від р. Гірського Тікичу), на півдні Київщини й на півночі Кіровоградщини, постала українська літературна мова. Українською мовою перекладено багато шедеврів російської й світової класики, цією мовою пишуть не тільки художні твори й публіцистичні статті, а й наукові праці з різних галузей знання.

Якими є стосунки між українською літературною мовою й діалектами? Виникнувши на основі центральних південно–східних говорів, наша літературна мова вбирала й далі вбирає все найкраще, що є в її діалектах. Увійшли до літературної мови такі, наприклад, слова з південно–західної діалектної групи, як відтак (дарма що є аналогічний вислів після того), ватра (багаття або вогнище). Таких прикладів можна навести чимало. Написані на основі говорів південно–західної діалектної групи твори Ю. Федьковича, О. Кобилянської, В. Стефаника й М. Черемшини ввійшли до скарбниці української класичної літератури. Щоб відобразити місцевий колорит або дати мовну характеристику персонажів своїх творів, до діалектизмів звертались І. Франко, М. Коцюбинський, а Г. Хоткевич написав увесь роман "Камінна душа" гуцульською говіркою. Та це є лише літературний спосіб, щоб найяскравіше зобразити певну місцевість і її людей, і з цього аж ніяк не слід робити висновок, що діалектизмами можна безоглядно користуватися в поточному усному чи писемному вжитку. Надуживання діалектизмами призводить до засмічення мови й зниження її стилів. Єдина літературна мова є нормативом у культурному й науковому житті країни. Через школу, художню літературу, радіо, телебачення й пресу, через піднесення загального культурного рівня народних мас літературна мова нівелює й витискує діалектні риси.