Листи з того світу - Бут Сергій. Страница 19

Альберт звернувся до мене:

— Прошу вас, юначе, долучитися до нашого товариства.

Я зайняв місце, на котре вказав велетень. Ельза Олександрівна тихо кашлянула, що ймовірно слугувало закликом до початку сеансу, і кімнату наповнила тиша.

— Починаймо.

На столі палала свічка. Картки з буквами й цифрами було розкладено колом. На круглій стільниці вони нагадували циферблат годинника. Кожен узяв за руку сусіда.

Коли слух так загострився, що можна було почути віяння вітерцю за вікном, Ельза Олександрівна пошепки розпочала церемонію викликання духів:

— У час, коли цариця-ніч своїм сукном укриває Землю, Ми прийшли на тихий клич, Поспілкуватись із душею.

Пані в капелюшку затягла якесь тихе, монотонне скимління, інші взялися бурмотіти щось, схоже на заклинання:

— Благання смертних до світил: Відкрити нам свої ворота. З’єднати мертвих і живих В цю ніч, в цей час стає охота.

Після такого «ліричного вступу» хазяйка пошепки спитала:

— Андрію, кого б ви хотіли викликати?

Здавалося, ніхто, крім мене, й не сподівався цього питання, адже всі, як один, продовжували мугикати замовляння. Я розгублено витріщився на Ельзу Олександрівну не в змозі розціпити рота, щоб вичавити бодай якусь відповідь. Очі ворожки від невдоволення звузилися до щілин. Колючий погляд страшив холоднокровністю, і хтозна, чи сказав би я те, що видав наступної ж секунди. Але на війні, як на війні.

— Мені хотілося б викликати дух свого батька, — схвильовано випалив я.

Відповідь оживила жінку, і вона заговорила далі:

— Сили, які керуєте нами з небес, вибачте, що турбуємо ваш спокій в іншому світі. Ми викликаємо дух померлого батька цього хлопця. Син прагне з ним контакту. Ми всі будемо свідками цього таїнства і просимо вас допомогти прикликати дух мерця.

На тих словах ворожка правою рукою накрила блюдце, що стояло в центрі своєрідного циферблату. Усі, крім Альберта, зробили те саме.

— Духу, скажи нам, чи ти тут? — продовжила Ельза Олександрівна.

Тримаючи руку на порцеляні, я крадькома позирав на інших.

— Дай нам відповідь, духу… Ми хочемо тебе почути. Скажи нам…

Потуги, з якими жінка намагалася вступити в контакт зі світом темряви, викликали в мене жаль і співчуття до всіх членів цього псевдоордену магів.

«Ще б пак, шановні, ви сподівалися викликати дух Наполеона, з яким, мабуть, не раз вступали в контакт? А я, бачте, такий невіглас, не дав вам жодного шансу. Ну, вибачайте, вистави не буде! Ельза Олександрівна зазнає поразки. Час мого тріумфу вже близько!»

— Духу, ти тут? — вкотре повторила розпорядниця дійства.

Усміх переможця готувався прорізатися на моїх устах, аж раптом якась невидима сила змістила порцелянову тарілочку. Від несподіванки я розплющив очі, та Ельза Олександрівна якимось чином відчула мій рефлекс і без слів наказала замружитися. Обізвався Альберт, промовивши літеру «т». Блюдце посунулося далі. За секунду Альберт сказав «а». Знову те саме. І врешті з його вуст вихопився звук «к». Порцеляна припинила мандрівку, і чоловік виголосив:

— Так.

«Так» гучно відбилось у моїх вухах і луною понеслося далі, кудись у підсвідомість. Тим часом Ельза Олександрівна продовжила:

— Як тебе звати, духу?

Поки розпитування тривало, я шукав розумне пояснення тому, що сталося. «Ну звісно, усі ці люди працюють в одній команді. Це ясно, як Божий день. Вони бубонять під ніс незрозумілі віршики, відволікаючи мою увагу, й за певним сценарієм урухомлюють блюдце. Шарлатани!» Переконуючи себе у слушності власних думок, я не помітив, як рука почала самовільно рухатися від букви до букви, й уже наступної миті мою тверду віру в абсурдність цього ритуалу зруйнував голос Альберта:

— Володимир.

Він промовив «Володимир»! Він назвав ім’я мого батька!

«Господи! Як? Звідки? Хто їм сказав? Спокійно, Андрію, всьому є логічне пояснення…»

Я погортав сторінки власної пам’яті й таки знайшов відповідь: паспорт, пред’явлений на вимогу орендодавиці наступного ж дня після заселення.

«Ну звісно! Звідки ще вона могла дізнатись ім’я мого батька? Це ж треба, купитися на такий дешевий трюк. Ну, шановна Ельзо, володарко темряви, пам’ять у вас феноменальна!»

Доки я подумки виспівував оди своїй хазяйці, вона продовжувала штурмувати потойбічний світ.

— Чи впізнаєш ти серед нас близьку тобі людину, духу?

Аромат тліючих паличок нагнав на мене втому та сонливість. Альберт у моїх очах чомусь подвоївся і, дублюючи самого себе, промовив: «Син». Це мало не роздвоює мою особистість. Але я опанував себе.

«Е ні, шановна публіко, фокус із одурманенням викрито! Зі мною цей номер не пройде! Приготуйтеся гасити ваші палички і про свічки не забудьте».

— Досить!

Синхронність, з якою очі псевдомагів відірвалися від блюдця й націлилися на мене, вразила. Але спинити мене було годі.

— Усе це — загальні питання. Мені хотілося б дізнатися в духа те, що знаю лише я.

Поглядом переможця я зміряв учасників сьогоднішнього сеансу, які дивилися на мене не вельми приязно. Проте розпорядниця сьогоднішнього таїнства сприйняла кинутий мною виклик із гордо піднятою головою.

— Ну що ж, спробуйте. Тільки заспокойтесь і замкніть коло.

Я прислухався до поради кураторки й поклав руку на стіл.

— Шановні вищі сили! — з іронією почав я, та згадавши, що ми викликали начебто дух мого батька, миттєво виправився: — Шановний духу, як було сказано, батько мій уже на тому світі, і якщо ти справді його втілення чи якась інша пов’язана з ним субстанція, — будь ласка, дай мені відповідь: на якому кладовищі знайшло спокій його тіло?

Не потрібно було бути великим психологом, аби передбачити реакцію присутніх на моє запитання — вони виявилися обеззброєними.

«Ну що, панове чаклуни, віщуни та шарлатани, як вам мій іспит? Ця інформація фігурує в моїй пам’яті під грифом «цілком таємно», і ніхто, жодна інша особа в цій країні не володіє нею, навіть рідна мати!» У кімнаті, наповненій запахом плавленого воску й ароматизованих паличок, залягла тиша.

Я не міг натішитися, дивлячись на обличчя своїх опонентів, що зазнали поразки. Юнак із Канівлоцьким витріщилися так, наче я мав на руках роял-флеш, яким вибив їхній непереможний стрит-флеш. Пані в капелюшку на деякий час оніміла, переставши промовляти свої мантри. Її чоловік розгублено крутив головою, обводячи поглядом присутніх, і лишень Альберт скидався на незворушну скелю. Утім Ельза Олександрівна не піддалася паніці й вирішила продовжити сеанс.

— Духу, ми всі просимо тебе дати відповідь. Скажи нам, де спочило твоє тіло?

Почет розпорядниці прийняв гру, й усі повернулися до виконання своїх ролей, хоча одного погляду було досить, аби зрозуміти, що їхній дотеперішній ентузіазм вичерпався.

— Щойно ти був із нами, духу. Дай нам останню відповідь, і ми відпустимо тебе…

Раптом якась невідома сила загасила свічку на столі. Сполошений цим явищем, Канівлоцький вигукнув «стоп!» і зірвався на ноги, чим сплюндрував мій тріумф. Поглядом, готовим знищити все живе, я стріляв то в Канівлоцького, то в білявого нащадка. Однак невдоволення ситуацією виказав не тільки я. Ельза Олександрівна різко прибрала зі столу руки і схопилася за скроні, не забувши приправити обличчя гримасою болю. За секунду її кінцівки викрутило, а тоді якась невидима сила підняла її з місця і вихором винесла з кімнати.

Вистава закінчилася, панове, дякую за увагу!

Ми з Альбертом знайшли непритомну Ельзу Олександрівну на підлозі в передпокої. Її тіло не подавало жодних ознак життя, здавалося, вона навіть не дихала. Сімейство аристократів узялося приводити її до тями. Благо, вона лише зомліла, і склянка води, принесена з кухні білявим молодиком, оживила хазяйку, хоча вигляд вона мала кепський.

Споглядаючи результат власної ініціативи, я притулився до стіни, розчавлений тягарем провини. Вибачення, що я міг би висловити Ельзі Олександрівні та її соратникам, були б єдиним шляхом до моєї реабілітації. Поки я міркував над миротворчою декларацією, пані в капелюшку зібрала свій чоловічий виводок і рушила до дверей, гукнувши з порога: