Листи з того світу - Бут Сергій. Страница 34

Світ закрутився довкола мене. Біле стало чорним, радість — горем; над головою закружляли круки — провісники загибелі; затрубили в сурми янголи смерті. Голова пішла обертом. Я присів навколішки біля самогубці, аж раптом на її лівій руці помітив напис, виведений кульковою ручкою. Останні букви, що відкрилися зору, були з латинської абетки. Я викрутив кисть, аби побачити цілісний напис. Два слова, закарбованих ручкою на шкірі, зчинили паніку, здійняли бурю й хаос, зруйнували віру! О, San Michele!

У пам’яті спалахнули сцени спіритичного сеансу, що став приводом для моїх кепкувань над Ельзою Олександрівною. Але зараз чиясь невидима рука перевернула ситуацію догори дриґом. Послання на руці жінки, написане абияк, винесло вирок логіці: потойбічність існує, і Ельза Олександрівна була провідником! Словосполучення «Сан-Мікеле» синіло на руці, мов татуювання, і слугувало неспростовним доказом існування зв’язку між двома світами.

Це — відповідь на моє контрольне питання, поставлене на спіритичному сеансі.

Жодна людина в цій країні не знала, що там, у далекій Венеції, на острові Сан-Мікеле, похований мій батько. Не було жодних документів, що свідчили б про це, крім батькового листа; усе залишилось в Італії, у татового друга. Я чітко виконував його останню волю — тримав язик за зубами, старанно приховуючи його смерть навіть від рідної матері. Будучи впевненим, що таємниця відома лише мені, я запитав про це на сеансі. Хотів загнати всіх магів у глухий кут і показати, що вони живуть у вигаданому світі, а їхнє ворожіння — це просто дитячі забавки. Я думав, що переміг.

Та Ельза Олександрівна вже тоді знала відповідь. Вона була не тільки досвідченою ворожкою, але й мудрою людиною, тож берегла цю відповідь до певного моменту, аби вразити мене якнайсильніше, хотіла, щоб удар вибив із мене всі сумніви щодо існування потойбічного світу. І трюк удався! Можливо, вона планувала донести цю інформацію в інший спосіб, але не мала часу, щось підганяло її, щось або хтось загнав її у глухий кут!

На галас баби Наталки прибіг її чоловік, Любомир і решта сусідів. Зчинився такий ґвалт, що я втік у свою кімнату.

За християнським звичаєм, до самогубці не кличуть священика, тому похорон Ельзи Олександрівни відбувався лише в супроводі хористів, запрошених бабою Наталкою. У той день із самого ранку небо заплакало дрібним дощиком, а коли процесія дісталась Янівського кладовища, — скропило зливою.

За катафалком в’юнкою, вузькою дорогою йшла невеличка процесія зі знайомих і сусідів Ельзи Олександрівни й Альберта з почтом чорнокнижників. Я з Апостолами й Оксаною плентався позаду. Петро, обтяжений обставинами, чи не вперше проміняв зелені барви улюбленої команди на колір журби. Він ковзнув поглядом по хрестах і гробівцях обабіч шляху і без слів опустив голову. Звідкись узявся Гримчак і пристав до нашої процесії.

Нарешті авто зупинилося перед невеличким склепом, обсадженим туями й акаціями. Домовину встановили перед монументом, і її обступили присутні. Альберт із магами став навпроти. Вони виглядали безпорадно, бо були безсилі перед смертю.

«Де, панове, ваша магія? Де ваша спритність? Моліться! Заклинайте! Робіть що-небудь, аби вернути її до життя!.. Але ж з того світу ще ніхто не вертався!» — думав я.

Час настав. Ми поклали домовину у склеп, сусіди перехрестилися й зашепотіли молитву. Чорнокнижники, не цураючись, теж склали долоні. Я допоміг Альберту поставити на місце кам’яну плиту, й Ельза Олександрівна відійшла у вічність.

Частина 2

Спадкоємець

1

Згідно з християнськими канонами, у перші дні після смерті душа мандрує рідними місцями, крок за кроком згадуючи всі моменти власного життєплавання.

Потойбічний вакуум, у якому вона перебуває дев’ять днів, дозволяє проаналізувати всі дії та вчинки, згадати кожен гріх, аби в розмові з Богом не забирати Його дорогоцінного часу, виловлюючи з пам’яті ті чи ті провини. Попри суть і важкість гріха, душу пускають до раю, аби вона роздивилася дивовижне місце й усвідомила всю гіркоту втрати, що може спіткати її, якщо великий суд доведе її провину й призначить довічне ув’язнення в пеклі. Дев’ятого дня Творець приставляє до душі янгола-охоронця та відправляє їх на митарства — блукання пеклом. Там, в оточенні демонів і потвор, що зграями злітаються до них, вони щодуху мчать, зупиняючись на блокпостах, де біси в іпостасях вартових пекла пред’являють скоєні гріхи.

У цій грі рятівним джокером виступає янгол-охоронець, який козиряє добрими вчинками душі, криючи ходи нечисті. Але грати з бісами, до того ж у їхньому казино, — справа невдячна, і, як правило, поки янгол і душа добираються до останнього посту, — партія програна. Навіть попри туз, прихований у крилах охоронця.

Крізь сланкий туман запашного ладану з висоти власної колісниці на мене дивився пророк Ілля. Насуплені брови святого, зсунуті пензлем маляра одна до одної, додавали йому грізного вигляду. У півсфері бані серед пухких, купчастих хмарин на троні сидів Ісус в оточенні свити янголів. Із центру склепіння до самого вівтаря якорем звисав канделябр, що десятками яскравих лампочок освічував старенького священика, який правив суботню службу за померлих.

Сьогодні був дев’ятий день після смерті Ельзи Олександрівни.

Я вирішив поставити за неї свічку й підтримати в митарствах її душу. Після похорону я жодного разу не з’являвся у її домі, ночуючи то в гуртожитку в друзів, то в Оксани.

Священик удруге махнув кадилом над вівтарем, і аромат розпеченого ладану, мов дідька, погнав мене з храму на вулицю.

Я зупинився перед хрестом.

Стрілка компаса мого життя завмерла, я не знав, у якому напрямку рухатись. Оселя, у якій винаймав кімнату й у якій зосталися всі мої речі, залишилася без власника, тож користуватися нею далі було неетично, але Ельза Олександрівна не мала родичів, яким можна було б передати квартиру у власність. Я здійняв очі на Ісуса в надії отримати якийсь знак і віднайшов в обличчі Христа спільні з Альбертом риси. А й справді! Чому я раніше про це не подумав?! Саме Альберт доводився Ельзі Олександрівні найближчою людиною, тож було цілком логічно віддати її помешкання у його розпорядження. Я дістав із кишені мобільний, але згаслий дисплей дещо збив темпи зростання мого настрою. Не гаючи часу, я подався до будинку, аби якнайшвидше скинути з себе ношу квартиранта.

Монолітність тиші, що наповнювала оселю Ельзи Олександрівни, зрушив гуркіт вхідних дверей. Так чинить той, хто перший помічає того, з ким не бажає зустрічатися. Гримання лякає і дає фори для маневру. Кого остерігався я, сказати важко. Хтозна, чи то був привид чи якась інша химера, що асоціювалася з покійницею, та я вирішив себе убезпечити — свідомість надщербилася. Єдине, що мене зустріло в коридорі, був безлад, залишений мною в день похорону. Переступаючи через розкидані коробки та пакети, я зайшов у свою кімнату, де був зарядний пристрій до телефону.

Струм з електромережі воскресив мій девайс, і я побачив веселого Роджера, що прикрашав дисплей. Не встиг я дістатися до розділу контактів, як телефон завібрував, сигналізуючи про отримане повідомлення. СМС сповіщало про спробу невідомого абонента зв’язатися зі мною. Я залишив інформацію поза увагою та знову повернувся до списку контактів. Однак абонент виявився настирливим і вже телефонував мені.

— Алло!

— Доброго ранку. Чи можу я поговорити з паном Багрієм?

— А хто це? — поцікавився я.

— Вас турбує приватний нотаріус Бойчук Олена В’ячеславівна, чи могли б ви сьогодні приїхати до мене в офіс?

Слухаючи нотаріуса, я намагався підняти з дна пам’яті прізвище співрозмовниці, але невпинний потік її слів гнав мої думки в іншому напрямку. Урешті-решт я пообіцяв з’явитися у її офіс упродовж години. Часу було обмаль, але виходити з дому без телефону не хотілося, тож я вирішив трохи зарядити його, а тим часом випити кави. Доки варився напій, я встиг обійти квартиру та переконатися у відсутності будь-яких ознак перебування в ній привиду Ельзи Олександрівни. Це мене втішило, і, заспокоївшись, я дочекався зарядки мобільного.