Листи з того світу - Бут Сергій. Страница 5

Я не люблю надмірної уваги, ніяково почуваючись на людях, тож просто схилив голову, вибачаючись у такий спосіб перед професором. Викладач, схоже, зрозумів жест, бо дозволив сісти на місце, що пустувало поміж кращих друзів — Апостолів.

Такі прізвиська хлопці отримали через свої імена: Петро та Павло, а ще завдяки нерозлучності. Вони разом ходили до школи, вступили до одного вишу, жили в одній кімнаті. Украй рідко і мало хто бачив їх нарізно. А кому випадала така нагода, той одразу цікавився: де другий Апостол? Утім на вигляд хлопці були цілковитими протилежностями. Павло був худющий, як тріска, з коротенькою зачіскою. Петро ж — гладкий, мов гарбуз, і з кучерявим волоссям. Характери друзів теж різнилися: перший міг вибратися з будь-якої халепи і мав вдачу хитрого лиса, другий був абсолютно безпорадний, ніби вчора на світ народився. Однак у Петрові, крім відданості другу, жила ще одна незмінна пристрасть: любов до «Карпат» — улюбленої футбольної команди. Так, тримаючись купи, хлопці непогано давали собі раду.

Ми заприятелювали з перших днів навчання, бо утрьох заселилися до одної кімнати гуртожитку. Хлопці спокійно сприйняли моє захоплення старовинними речами й ніколи не виказували свого «фе», коли я приносив щось зі своїх мандрівок у наше спільне помешкання. Щоправда, комендант гуртожитку Віра Прокопівна, «баба-грім», як ми її називали, мала іншу думку. У неї все було за правилами.

Після одинадцятої вечора гуртожиток зачинявся, і будь-які нічні візити заборонялися. Спізнився — спи на вулиці. У кімнатах — порядок, жодних залишків їжі на столах. «Нічого тарганів годувати!» — повторювала Віра Прокопівна. Ну а мене, «асоціального» елемента, вона пообіцяла позбутися, щойно побачила, на що перетворилася наша кімната після мого двомісячного в ній проживання.

Так і сталося.

Після першого семестру з подачі комендантки мене попросили з гуртожитку із формулюванням «порушення правил і розпорядку проживання». Із цього моменту розпочалося моє кочівне життя. Павло з Петром щоразу охоче допомагали мені перевозити речі. Так буде й цього разу. Коли я поклав на парту газету рекламних оголошень, Апостоли одночасно націлилися на неї. Першим здався Петро.

— Знову в дорогу? — поцікавився пошепки.

Я закивав і так само тихо спитав:

— Допоможете, коли знайду житло?

Хлопці примружили очі на знак згоди, і я, наперед подякувавши, відкрив часопис на розділі «нерухомість».

Здам, продам, винайму, візьму… Господи, скільки цих слів я перечитав за свою долю горе-квартиранта, годі й полічити! І знову все спочатку. Знову на старті, щоби взяти участь у марафоні, довжина якого невідома. Ганебне відчуття естафетної палички, що її передають із рук у руки власники помешкань, вкотре прокидається в глибинах моєї душі. І не видно цим перегонам ні кінця ні краю. Я не просто в пошуках тимчасової оселі, я безхатченко по життю — не маю навіть рідної домівки. Проте є одна перевага: я загартований багатократними поневіряннями, й цього разу також не збираюся коритися примхам долі. Стрибаю очима по рядках, маркуючи одне за одним оголошення, що починаються словами «візьму на квартиру» або «здається кімната». Завантажую інформацію в мозок, де вона миттєво обробляється біологічним процесором, не даючи змоги рекламним оголошенням надовго зависати в голові, — відбираю найнеобхідніші.

У моєму випадку сподіватися швидкого результату — марна справа.

Зазвичай сучасний студент — особа, укомплектована ноутбуком, гардеробом і тугеньким гаманцем. Ноутбука в мене немає, гардероб здебільшого скромний: зношений та обшарпаний тривалими мандрівками, ну а в гаманці, здається, навіки оселився протяг. Господарі, зачувши скільки квадратних метрів житлоплощі мені потрібно для речей, одразу виставляли мене за двері. Ні на кого не тримаючи зла, я мовчки розвертався й ішов геть. Ідеальним варіантом, звісно, була б квартира без господаря, але наразі таке задоволення не з моєю кишенею. Тож подібні оголошення я до уваги не брав, однак усерйоз міркував про нову роботу. Інколи мені здавалося, що пошуки — це моя карма: шукати таємниці, старі речі, притулок, усе давно закинуте й забуте.

До кінця лекції я переглянув усі підходящі оголошення й, задоволений продуктивністю своєї праці, радісно зустрів кінець пари.

Університетський дзвінок діяв на студентів, як червона лампочка на собаку Павлова. Усі, як за командою, зірвалися зі своїх місць і кинулися до виходу. Апостоли, керовані інстинктом натовпу, прошмигнули повз мене і, уклинившись у студентський потік, разом з усіма почали штурмувати двері аудиторії. За секунду зелена футболка, що була на Петрові, прихильникові львівських «Карпат», розчинилася в натовпі.

Я спокійно поскладав речі і рушив до виходу, та зненацька хтось штрикнув мене в спину. Озирнувшись, я побачив Гримчака. Той по-вовчому дивився мені просто у вічі.

— Як справи? — холодно спитав він.

— Привіт. Більш-менш. А в тебе?

— Розмова є. Відійдемо?

Я кивнув, і ми мовчки вийшли до коридору.

Ростик був грубої кістки. Не приділяючи великої уваги спорту, мав атлетичне тіло з борецькою шиєю. Довжелезні руки, обвантажені великими кулаками, доповнювали міцну статуру й робили його схожим на примата. Навіть хода підтверджувала теорію Дарвіна. Проблиски еволюції проступали в погляді, яким однокурсник уміло користувався під час спілкування. Залежно від ситуації ним він пригноблював жертву або ж викликав симпатію до себе, хитро примружуючи очі. Яка тактика буде задіяна проти мене?

Гримчак роззирнувся в пошуках підходящого місця для розмови і за мить потягнув мене в куток.

— Потрібна допомога.

Зміст сказаного суперечив його тону. Моя відповідь була стриманою.

— Слухаю.

— Є одна справа.

— Яка? — обірвав я Гримчака.

— Я збираю нову команду. Спочатку будемо рити інформацію, а потім їздити на розкопки…

— Чи грабунки?

Гримчак просвердлив мене поглядом і продовжив холодити голосом.

— Прикуси язика! Я тобі діло пропоную. Чи ти все життя збираєшся ходити самітником?

Я опустив голову і вдав, що обмірковую пропозицію, та співрозмовник і не думав послаблювати хватку.

— Якщо боїшся міліції, то не дрейф. Брат прикриє.

Натиск однокурсника зростав — розмову слід було завершувати.

— Ростику, не ображайся, але я відмовлюся. Тебе цікавить дещо інше, ніж розкопки. Хоча буду мати на увазі.

Гримчак зміряв мене в’їдливим поглядом, але попрощався тепло.

— Ну, гаразд. Моя справа запропонувати. Якщо передумаєш, даси знати.

На цьому й розійшлися.

Дзвінок на пару має пропорційно протилежний вплив на студентів супроти дзвінка на перерву. Усі, мов сонні мухи, потихеньку стягують свої тіла до аудиторії і ліниво розсідаються по місцях. Я поплівся до останніх рядів, де збирався ще раз безтурботно перечитати послання з кладовища. Петро забронював мені місце під вікном. Вислухавши вступне слово викладачки з техніки рисунка, я тихенько дістав із наплічника лист і поринув у минуле.

Версії, що вибудовувалися стосовно трагічних обставин, висвітлених у листі, породжували тривогу. Схоже, авторка заплуталась у павутинні своїх вчинків. Що спонукало її робити хибні кроки? Чому вмерли немовлята? Яку роль у її житті відіграли чоловіки?.. Розмотувати цей клубок можна було б до безкінечності, але за такого мізерного обсягу інформації то була марна справа. Треба братися за власне розслідування.

Зненацька я відчув, що цей лист має значно більшу цінність, аніж звичайний аркуш паперу. Описана в ньому ситуація могла претендувати як мінімум на роль сполучної ланки в чиїхось спогадах, а як максимум — доказової бази в кримінальній справі. Адже викрадення дітей — серйозне правопорушення. Бажання розшукати дівчинку зростало — я мав мізерну надію знайти її живою!

Аудиторію зі стану дрімучості вивів дзвінок. Одногрупники, мов за командою, здійняли галас, устаючи з місць. Я продовжував загіпнотизовано дивитися на прочитаний лист, зміст якого гучно відлунювався у свідомості. Розчулений і сповнений співчуття до тієї жінки, я сидів і міркував, що могло трапитися з нею того дня.