Фортеця для серця - Печорна Олена. Страница 10

— Ти маму бачив?

Вітер із рук крихти злизує й шумить вкрадливо, от тільки димар не збагне про що. Хоч, здавалося б, кому, як не димареві, вітер розуміти? Аж ні, лише дівчинка той голос чує, бо киває голівкою… і плаче. Тоді вітер кучерики їй крутить врізнобіч, по обличчю пестить, лоскоче. Втішає. Потім мовчать обоє, і димар із ними заразом, аж поки господиня помітить, що нема онуки, і почне лізти вгору, щоб спустити її додолу. Дивна дівчинка. Власне, господиня це теж розуміє. Димар згори бачить, як задумливо жінка ходить обійстям і нишком біжить до онуки поглядом, спиняється надовго й зітхає. А воно хіба не видно, що дитя в маму пішло? Не таке, як усі, і крапка. Хоч скрутися.

З димарем згоден кіт. Мурко навіть підписатися ладен під цією аксіомою, от тільки чим? Не хвостом же! От і сьогодні дівчатко втнуло. Удень було сонячно. Сонце лилося звідусіль, як свіже молоко з перевернутої дійниці. Краса! Кіт мирно вмостився на підвіконні, як завше після обіду, й упивався сонячно-молочними снами, доки мала не збудила. Це ж треба, яка непосидюча! Полізла в схованку свою й повернулася звідти з банкою, фарбами й альбомом, розклала все на столі й ну бинти стягати зубами. Розв’язала, радісно підстрибнула й від пов’язки звільнилася остаточно, оглянула пальчики, ворухнула й усміхнулася, що сонце. Аж засяяла, їй-богу! Такою щасливою Мурко дівчинку ще й не бачив. Що ж воно далі діятиметься, га?

Тремтливими пальцями банку відкрила й дістала звідти… папірця… Фотокартки якоїсь недопалок? Еге ж. На ньому всміхається жінка. Вродлива. Кіт підвівся, щоб роздивитись уважніше, але поточився, злетів донизу й брьохнувся на підлогу всією своєю поважною вагою. Леся здригнулася і в ту саму мить накрила фото долонькою, а побачивши вусаня, полегшено зітхнула:

— Ну ти й налякав. Забився, незграбо? Ходи сюди, пожалію.

Котисько жалібно нявкнув і заскочив на стіл.

— Хороший, хороший. Болить? А в мене пальчики вже не болять. Бачиш? — і завертіла ними перед котячою мордою. — Переконався? От і в тебе переболить.

Кіт сховався носом у теплу долоньку й задоволено муркнув. Дівчинка всміхнулася:

— Отож. Хутенько минулося. Такі вавки гояться, бо їх видко. Можна зеленкою вимастити, наприклад, або перебинтувати. Гірше, коли рани не бачиш. Є в мене така. Отут.

Дівчинка ткнула пальчиком собі в груди й задумливо схилила голову набік, а кіт розлігся на столі, вигнувши спину дугою.

— Ех ти, не віриш? Цієї рани ніхто не бачить, навіть я. Болить зсередини. Тітка Дуся каже, що то серце, а її мати, — дівчинка стишила голос й озирнулася, — ну, ота страшнюча баба Устина, запевнила, що душа. А я не знаю. Знаю тільки, що болить. Буває в тебе таке?

Кіт мотнув головою, неначе справді відповідав малій на запитання.

— Отож. А хочеш… хочеш, я тобі один секрет покажу? Тільки це таємниця. — Зелені оченята спалахнули й стали схожими на дві нетерплячі жаринки. — Ти мене зрозумієш, бо теж без мами, правда? Хоч… — Дівчинка на мить замислилася. — Ти вже дорослий кіт, а я… я за мамою… сумую. Ось вона… моя матуся… Бачиш?

Кіт устав і наблизився до окрайчика фотокартки. Звідти знову всміхнулася жінка. Таки гарна! Справді! Такої ще Мурко серед сільського жіноцтва не бачив, хоч у них ого-го-го які кралі живуть. Приїжджим чоловікам памороки геть відбиває. Чи то жінок багато? От нещасні кавалери з вибором і мучаться. Та Мурко, чесно кажучи, узагалі сумнівається, хто кого обирає… А оця незнайомка… Вона інакша. Очі на ніч схожі. Точніше, одне око, бо на місці другого — суцільна темінь, проте відчуття, що торкнувся сонця. Дивно. Кіт зрадів спійманій думці й остаточно зрозумів своє враження. Дивна. Інакша. Заглиблена… Чи сама — глибина? Що ж, усе з’ясувалося. Чого тепер дивуватися, що Леся така вродилася? Вітер із долоні годує. Уся в маму.

Дівчинка тим часом, немов навмисно чи щоб переконати кота в правильності його теорії на всі дев’ять котячих життів наперед, ухопила в руки пензлика, вмочила у воду, потім фарби торкнулася, мов метелик пурхнув, і ну чаклувати. Кіт аж закляк. Бо то таки була магія. Інакшого слова годі знайти навіть людині, а котові й поготів. Дівчинка світилася. Сяяла зсередини. Схилившись над чистим аркушем альбому, легкими рухами пальчиків, на яких ще були помітні сліди опіків, створювала щось дивовижне, незбагненне й чарівне. Мурко сіпнувся й нявкнув здуміло. На аркуші, неначе само собою, з’явилося жіноче обличчя… уже з двома очима, рівним носом і цілою усмішкою. Леся закусила губу й зосереджено вимальовувала русяве волосся. Авжеж, ця намальована жінка була не просто красуня (дарма що малювала її п’ятирічна дитина) — у ній точно можна було впізнати жінку з фотографії.

Кіт і дівчинка так захопилися малюванням, що не почули, як до кімнати зазирнула баба Зоя. Вона на ходу витирала руки й, очевидно, збиралася кликати онуку вечеряти, проте, помітивши, що робить Леся, спинилася спантеличено й придивилася уважніше до аркуша на столі. Мурко озирнувся першим і з переляку аж відскочив. У господині… в очах… розліталось і з шалом билось об райдужну оболонку чорне гайвороння.

Кіт знав, що то недобрий знак. Ще підлітком він одного разу мав необережність забрести в поле, а звідти аж до лісу. Насилу дорогу назад знайшов. Дерева стояли височенні й суворі, неначе варта. Мурко навіть подумав, що то вони небо тримають на гілках, щоб не злетіло куди. Адже небо було… невагоме й прозоре-прозоре, мов хустинка. Коли зирк, а хустинка раптом стала химерою. Еге ж. Навіть згадувати моторошно, а тоді кров захолола з ляку. Небо над котом ворушилося й кричало, так страшно кричало, а ще тріпотіло чорнотою вгорі й здавалося малому пащею пекла. Щоправда, за всіма котячими уявленнями воно мало б бути внизу, а не вгорі. Мурко й досі не збагнув, чому кільком зграям гайвороння заманулося злетітися до лісу одночасно, проте такої сили-силенної чорного птаства, гадав він, скільки житиме, уже не побачить. І отепер… в очах господині.

Жінку колотило. Тіло трусилося, немов із нього справді зграями вилітали тіні крилатих створінь і довбали тишу довжелезними дзьобами.

— Ти що робиш?!! — голос пронісся кімнатою й ударився об стелю, щоб упасти звідти брилою на тонесенькі дитячі плечі.

Зелені оченята сіпнулися й застигли — широко розплющені, сполохані, тремтливі. Пальчики боязко спробували були накрити собою обгорілу фотографію й малюнок, однак бабуся люто вхопила той скарб, немов отруйну змію, і тої ж миті роздерла на десятки дрібнесеньких шматочків, які рівно лягли до ніг, а кілька запало в шпарини між дерев’яними мостинами. Дівчинка шоковано дивилася на білі кутики, що стирчали звідти, і схлипувала.

— Малюєш?!! Її малюєш?! Убивцю?!

Дівча почало схлипувати голосніше, опустило голівку й мовчки м’яло пальчики, відчуваючи, що баба Зоя ось-ось захлинеться з люті… або вихлюпне її назовні. Натомість жінка присіла, тріпонула дитячі плечі, ухопила за підборіддя й підняла дівчаче обличчя так, щоб бачити очі, а потім прошипіла й прокричала одночасно:

— Ненавиджу. Вона… — Жінка недбало шарпонула ногою залишки паперу. — Вона убивця. Вона кинула тебе! Чуєш? Ки-ну-ла!!! Хіба то мати? Ну, скажи? Де вона? Де? Не потрібна ти їй… А ти… ти… малюєш…

Голос затремтів і скотився додолу. Бабуся хапала повітря ротом і розтирала чорноту своїх сліз по обличчю, дивлячись, як згорблена дівчинка дрібно-дрібно тремтить. Дитина кілька хвилин боялася ворушитись, а потім зіскочила зі стільця, на якому лишилася ще тепла калюжка дитячого страху, і вибігла з будинку. Одразу в траву. Високу-високу. Щоб ніхто не знайшов. Ніколи.

— Ма… м… о… — Зуби цокотіли й не давали вимовити цього слова. — Ма… м… о…

Десь високо вгорі її шукав вітер. Він ганяв небом з одного краю в другий, прислухаючись до дитячого серцебиття коло самісінької землі. Проте знайти дівчинку не міг. Її надійно сховала висока трава. Трава стала муром, затулила від світу й берегла аж до темряви. Лише коли ніч пустила хвилі мороку й вологи, дитину намацали теплі жіночі долоні, підхопили й пригорнули до грудей.