Фортеця для серця - Печорна Олена. Страница 33

Любочка за ці роки стала ще кругліша й така м’якенька, тепленька, мимоволі притулитися хотілося. Дівчина все ще воювала з кілограмами чи вони з нею? Нещасна вивчила геть усі модні бренди одягу, витовкла фасони й типажі, щоб бодай візуально притиснути капосного ворога, чи то пак звузити. Ось і тепер на старшокласниці була темненька сукня й доволі височенькі підбори. Ті підбори, до речі, мали зробити її вищою й стрункішою. А що директор Юрій Петрович на кожній лінійці вичитував за них, то дрібниці, якщо порівняти з перспективою руйнації цілого світу. А чого? Бо Любонька, бачте, затовста.

— То йдете чи ні? Ну дівчата!

Випускниці поспішають за колобком на підборах.

— Уже біжимо.

— Ти тільки далеко не закотися, — це вже Віка.

Любочка насуплено дріботить уперед найшвидше, а Леся штовхає язикату подружку в бік. Десь угорі витанцьовує злива й анітрошечки не журиться бурячками та морквою, що їх треба терміново пробрати, танцями, куди молодь можуть просто не пустити, і вже напевно дахом, точніше — дірками, крізь які голе небо лізе до школи вчитися.

Шкільний автобус не їхав, а плив крізь густу завісу води. Леся сиділа коло вікна, притулившись чолом до скла, і думала, що вони повзуть по дну чудернацького океану, якого не знайдеш на жодній карті світу. Злива таки розходи`лася не на жарт. Водяні потоки періщили по залізному даху та вікнам із такою силою, що аж вуха закладало. Водій Іван Панасович навіть засумнівався, чи варто їхати далі. Мо’, краще перечекати?

— Страхіття яке… Це що, кінець світу? — шепотіла вразлива Любочка, притискаючи пухкенькі рученята до грудей, немов молитися збиралася про порятунок.

— Ага, зараз як попливемо. Любко, ми, теє, на Ноїв ковчег потрапили. Де ж твоя пара? Бо на нього без пари не приймають, — гиготів рудий Петько Зайченко.

Хлопець виріс мало не під два метри, але добрішим від того не став. Тепер, щоправда, його не називали Зайчиком навіть жартома, бо собі дорожче вийде, зате потай порівнювали з іншою тваринкою — їжаком. Колючий на думки й слова, він мав ще одну кумедну схожість із лісовим жителем — завжди настовбурчене волосся. Отой короткий рудий їжачок на голові вирізняв хлопця з-поміж однолітків. Найперше саме ту зачіску помічали в натовпі.

Дивно, але червоний колір, немов страшна проказа, торкнувся шкіри Любочки — і дівчина зашарілася прямісінько на очах усього шкільного гурту. А як інакше, коли всі-всі підгледіли найпотаємніше. За подругу заступилася Віка. Вона гнівно насупила брови й голосно відповіла:

— Ну-ну. Тоді тебе, Петрику, треба першим звідси випровадити. Бо не народилася ще та приречена, яка доброхіть твоєю парою зголоситься бути.

Автобус вибухнув реготом — і надійшла черга Петра червоніти до кінчиків вух. Урятувала ситуацію Катька:

— Ех. З такою погодою, видно, ніхто з нас своєї пари не побачить. Пропали танці. Бо куди ж?

Навіть малеча, якій до танців у клубі ще рости й рости, щиро засмутилася з цього приводу. Лише Леся слухала розмову одним вухом, бо була десь далеко звідси — за вікном, під дощем, у лісі свого дитинства, де можна було заіграшки торкнутися вовчого серця.

— Ти чого мовчиш, Лесю?

— Що?

— Ох! І в кого ти така роззява замріяна?! Танці он пропадають! А Микола як?

Леся зітхнула й знову подумки зайшла в зливу. Вона любила дощ. Дуже. Особливо малювати його. Їй не завжди вдавалося зобразити небесну воду такою ж красивою, якою та була насправді, але дівчина навіть за це дякувала дощеві, адже в такі дні могла малювати вільно. Смішно. Це все одно, що офіційний дозвіл дістати, бо яка може бути робота на подвір’ї та городі, коли дощ? Ніякої. Сиди собі в хаті й нудьгуй. Але це вже не про Лесю. Дівчина слухала небо й ладна була співати, літати, танцювати, бо звук крапель обертався на мелодію творчості. Саме в дощові дні, дарма що вони були темні й похмурі, Леся малювала, малювала й малювала, вихлюпуючи із себе все те, що доводилося берегти до часу.

Річ у тому, що на селі в усі пори року, крім хіба тільки зими, було стільки клопоту — тільки й устигай ладу давати. Дівчина допомагала бабці скрізь, розуміючи, що тій рік у рік важче поратися в господарстві. Тим-то й перебирала добру частину роботи на себе. Вона і сіяла, і саджала, і сапала, і врожай збирала, а сіно коли й не косила (для цього наймали котрогось з односельців), то вже гребла, перевертала, сушила, у копиці складала (разом із тіткою Дусею та бабунею), щоб згодом перетягти на горище повітки, заповнивши його аж до самісінького димаря запахом трав, сонця й дощу. Ще, звісно, доглядала корівку, свиней і крилате птаство. Усе живе зліталося й збігалося до юної господині, тільки-но вона з’являлася на подвір’ї. Особливо любила дівчину корова, то була вже інша рогата красуня, молодша й добріша за колишню. Ромашка будь-що мала лизнути руки художниці й тоді віддавала дівчині молока значно більше, аніж бабці Зої.

— Ет, руки вже не ті. Сила не та, — зітхала старенька, а сама не могла натішитись онукою. Дівчина встигала скрізь і хапалася за роботу завзято.

— Ото прудка!

Не здогадувалася лишень бабуся, що Леся хотіла так хутко переробити всі щоденні справи, щоб увечері, вивчивши уроки (а вчилася старшокласниця на «відмінно»), викроїти бодай півгодиночки для душі. Лесі іноді навіть здавалося, що як вона не зробить кількох штрихів на папері, то пальці болітимуть. Справді. Їй ніби ломило кістки, боліло в грудях і бракувало повітря.

— Тю, навіжена! — запевняла Віка.

Леся не сперечалася. А нащо? Дівчина ще в дитинстві збагнула дивну істину: її талантом до малювання захоплюються, проте не вважають його за щось значуще. Ну, малюєш, то й малюй собі. Яка з того користь? Красиво, та й годі. А за красу хліба не дадуть. На свій шматок заробити треба мозолями й потом. Істина непохитна, її перевірили вже десятки поколінь сільських трударів. Лесі якось навіть соромно було за себе таку — чудернацьку й нерозважливу. Краще б уже шила чи вишивала, їй-богу, бо з того хоч якусь копійчину заробити можна. А з малювання? Церкви розписувати? Та їхня давно вже розмальована. Розвага, та й годі!

Ну, справді, не картини ж продавати в райцентрі? Там товару іншого вимагають. Молочка свіжого, сметанки домашньої, картопельки, капусти, бурячків, морквиці, часом свійської качечки, улітку вітамінчиків усяких: полуниць, малинки, вишеньок. Ото крам! З тим і їдуть, а на вторговане виживають, бо як інакше? Роботи ж нема ніде! Сільська рада, медпункт, пошта, клуб, бібліотека, дві крамниці і, звісно, школа — ото і вся біржа праці на селі, не проштовхнешся. Колгоспу нема давно.

Чухають потилиці чоловіки, поглядаючи на кістяки колишніх комбайнів, що стоять просто неба вже не перший рік, укриваються іржею й мовчать криком тужливим, плачуть за земелькою. А та… Земля покраяна, порізана, розмежована між людьми. І самотня. Є паї. Є земелька родюча, та з чим до неї підійдеш? Хіба руками обіймеш? Ото фермер, поважний Федір Якович Панський, погоду й диктує. У нього ж і техніка, у нього й збут товару. Тендер за тендером. А ви працюйте, любесенькі односельці, за копійки. Скажіть спасибі й за те. Кажете, оренду за паї відшкодувати треба? Звісно. Але чим і скільки — теж йому вирішувати. Він тут бог і цар. Кому що не подобається, то в того й проблеми виникнути можуть. Легко. Серйозні. Отож сидіть тихенько, а щоб веселіше було, хильніть чарчину-другу — це можна. Дивись — і світ іншими кольорами заграє.

То чого ж було дивуватися, що й без того статний Микола, онук такого багача, був парою завидною. Високий, вищий за свого діда й батька на голову, широкоплечий, зі щирим поглядом, веселий, щедрий, відданий. Юнак уже два роки, як навчався аж в обласному центрі на юридичному факультеті. Аякже! У сім’ї ж має хтось оті каверзні закони знати, стверджував Федір Якович, тому в онука іншого майбутнього й бути не могло. Але вчився юнак, на диво, добре, і в загули не кидався, чим студентство часом грішить, додому на кожні вихідні їздив. Одне слово, приклад для наслідування, хоч у рамку вправляй і на стіну вішай.