Фортеця для серця - Печорна Олена. Страница 37

Він приходив уночі й стояв годинами в цілковитій темряві. Просто стояв. І тоді здавалося, що то лише темрява, закохана в неї до нестями. Вітер високо вгорі вив безпритульним псом. Може, хотів розповісти те, про що мовчав хлопець чи темрява?

Леся нічого не могла збагнути. У неї не виходило. Емоції й думки переплелися, зав’язавши десятки вузликів. Хоч скільки мучся, а не розбереш, де кінець чи початок?

— Лесю, ти куди?

— До тітки Дусі.

— А, то добре.

Дівчина вийшла в ніч і стояла в саду кілька хвилин. Торкнулась яблунь долонькою, збираючи білий квіт у жменю. Він мовчав зовсім поряд, за кілька кроків. Вони ж у нього широкі, а в неї — ні. Їй потрібно ступити їх зо два десятка, щоб увійти на сусіднє обійстя.

У тітки світилося. Світилося завжди, коли Лесі була потрібна розмова. Чи відчувала жінка що? Чи просто ніколи не вимикала світла? Леся всміхнулася й таки пішла до сусідки, розглядаючи в напівтемряві боки відьмацької хати. Шкода, що баби Устини нема. Її не стало чотири роки тому, коли перевалило за дев’яносто. Дівчина пам’ятає, як одного весняного ранку прийшла тітка Дуся із запалими очима й сказала, що мами нема. Старенька пішла з життя легко, як пелюстка за вітром злетіла. Прокинулася, вмилася, присіла коло вікна, небом замилувалася — і душа драбиною догори пішла. Рідні й не збагнули одразу, бо бабця аж усміхалася. З усмішкою й ховали. Було аж лячно дивитися в труну: мовляв, чому радієш, Устино? Сільський люд ще довго чухав потому потилиці, що не може відьма отак легко померти. А померла. Леся й припустити не могла, що так тужитиме за страшною ягою. Та кожен у Бувальцях рано чи пізно збагнув, що знаючої Устини бракувало всім. Село зміліло після її смерті. Чи то збіг був, чи яка закономірність? Зміліло в прямому розумінні цього слова. Немов старенька огортала Бувальці невидимою хустиною-оберегом. А пішла вона, і захист розтанув, що туман на сонці.

Спершу закрили початкову школу, оту, що під горіхами. Уже ніколи там не дзвенітимуть дитячі голосочки і жодна маленька дівчинка не зможе лишитися після уроків, щоб намалювати свою казку. Не стрибатиме руда білочка з гілки на гілку, не пищатимуть із радості першокласники, дочекавшись перших своїх канікул. Стільки всього там уже ніколи-ніколи не буде. І трава заховає сліди.

Що ще? Амбулаторія. Її перевели в крихітну кімнатку — метр на два. Колишня фельдшерка поїхала із села, нікого нового не могли знайти кілька місяців, а потім надіслали завжди хмільного, старішого за світ, сивого дідка в товстелезних окулярах. Від дружини втік — донесло жіноче радіо перевірену інформацію, а селяни сумно констатували, що ніхто ліпший до їхнього закутня не приїде.

Сільська рада. Вона осунулася й почала лущитися так, немов будівля скидає шкіру або хворіє… Може, тому, що в ній холодно цілий рік, власне, як і в бібліотеці. Але в бібліотеці взимку не топиться. До речі, вона опирається найдовше, та й то лише завдяки дбайливим рукам господині — тіточки Дусі. Хоча що може вдіяти жінка, нехай і з найдобрішим серцем, проти сили часу й тотальної нестачі коштів? Нічого. Лишається хіба що завішувати дірки. А вони тепер множаться на дерев’яному, колись по-справжньому добротному, будинку з дивовижною швидкістю. З’являються скрізь: на горищі, на стелі, по кутках стін і в підлозі. Леся боїться, що колись замість книжок її зустріне одна величезна дірка. Дірка, яка переповзе в душі. Бо що таке людство без книжок?

Леся дряпонула двері, як мале кошеня. Туга зринула в серці раптово, підживлена буревієм дівочих емоцій. А може, і не варто йти до тітки? Гайнути в траву, як у дитинстві, і плакати щиро та гірко? І тоді все минеться? А як і не минеться, то хоч трошки полегшає? Але господиня чи то почула, чи відчула присутність своєї улюблениці й сама відчинила двері.

— Дитино, ти чого?

Жінка хутенько завела раптову гостю до хати. Дівчина мало не схлипувала.

— Тіточко, невже я пропаду тут?

— Де?

— У Бувальцях?

— Чого ж пропадеш?

— А село ж пропадає…

Жінка повільно стягла з голови хустку, як колись її мати. Мовчала. Немов зазирала до книги прийдешнього. У печі тріщав вогонь. Годинник на стіні вихоплював із вічності «тік-так» двадцять першого століття.

— Воно помирає, дівчинко моя. Село — то люди, от і помирає.

— Від чого?

— Від туги.

— Як дід Яків? Він же зовсім трошки прожив, лише кілька місяців… без баби Устини.

Господиня обійняла дівчину й поцілувала, як маленьку. Певно, їй кортіло, щоб покійні батьки поцілували і її, неначе нерозумну дитину.

— Тіточко…

— Що?

— А буває таке кохання?

— Яке?

— Коли одне без одного помирають?

Жінка заплакала. Леся одразу й не помітила, а коли роздивилася, то не стала цікавитися причиною. Тітка плакала красиво. Тихенько. Світло. Сльози котилися з ясних очей і робили їх глибшими.

— Іноді. А іноді хтось із двох лишається на землі.

— Жити?

— Не знаю… Це в кого як вийде.

— Тіточко… Я заплуталася.

Тітка всміхнулася крізь сльози:

— Справді?

Дівчина кивнула, відчуваючи, як усі слова розбігаються в ніч. Як же пояснити? Адже вона сама не відає, що відчуває цієї миті. Однак тітці Дусі не довелося нічого пояснювати, її теплі долоні торкнулися неслухняного волосся, заправивши за вушко вперте пасмо.

— Дурненька моя… Коли кохання прийде, справжнє кохання, ти й миті не сумніватимешся, що це воно.

— Невже?

— Будь певна.

— А як же Микола?

— Йому пощастило полюбити дуже хорошу дівчину. Перші почуття бувають неподіленими, але від того вони не стають гіршими. Колись він це збагне.

— Що ж мені робити?

Жінка підвела юне обличчя ближче до свого й прошепотіла:

— Вчи-ти-ся.

Скільки емоцій здатен вмістити один день?

Прокинувшись із першим промінням сонця, Леся довго лежала із заплющеними очима й уявляла, що сьогоднішній день — це океан. Без початку й кінця, з велетенськими хвилями, глибший за сон, вищий за мрію. Кожен має такі дні. Їх годі пережити знову. Бо як можна, наприклад, двічі закінчити школу? Аніяк. А в неї сьогодні випускний. Вечір і ніч, які розмежують життя, поділять його на сторінки. Одну треба наважитися перегорнути назавжди, іншу… А інша порожня. Що на ній писати, випускники вирішать найближчими тривожними місяцями.

У шибку постукала гілка:

— Тук-тук.

Дівчина всміхнулася й зіскочила з ліжка, підбігла до вікна й відчинила так широко, як змогла.

— Вітре, що буде завтра?

Він залоскотав хвилі волосся й запустив у нього зграйки сонячних зайчиків. Вони бавилися, вистрибували й лізли в очі.

— Завтра буде завтра. На все свій час.

А час того дня ішов якось дивно: то летів, то спинявся. Дівчина ніяк не могла зібрати себе докупи. У її голові пролітали десятки думок, немов у дитячому атракціоні: то вгору, то вниз. Коли ж стрілка годинника невпинно наблизилася до потрібної позначки, дівчина вже не знала, куди себе подіти.

Вона має бути сьогодні гарною. Дуже-дуже гарною, бо сьогодні — її день. Пальці тремтіли, коли вдягала сукню. По тілу повзли мурахи, бо застібала змійку. Косметика лягала на шкіру інакше. Волосся не хотіло вкладатися ні в яку зачіску, тому дівчина втомлено лишила його таким, як було, — вільним.

До кімнати зазирнула бабуся й завмерла на порозі з такими очима, що Леся злякалася й чимшвидше підбігла до дзеркала на повен зріст. Навпроти, зі срібного дна, на дівчину дивився хтось інший. Це не могла бути вона. Навіть рудий Мурко схвально нявкнув і почав тертись об ноги.

— Ану, геть! Зараз мені плаття дитині зіпсуєш, — голос бабуні дрижав від вологи.

Коли ж до господи прибігла розпашіла тіточка, то жінки, уже не криючись, заходилися втирати носи.

— Господи!.. Дусю!..

— Зоє!..

І усмішки на заплаканих обличчях.

Леся вдивлялася в зелень власних зіниць і страшенно хотіла саме цієї миті намалювати трав’яний океан, на якому лежить хмара. Біла й легка, вона колишеться врізнобіч, туди-сюди, взад-вперед. Шматочок неба з квітковим осердям. Якщо вітер дмухне сильніше, хмаринка підхопиться, відірветься й розійдеться над водним простором квітковим дощем. Квіти будуть дрібні й велетенські, ніжні-ніжні й пестливо-чарівні. І кожна з них означатиме дівочу мрію. Господи, яка ж вона гарна, виявляється! І ще… вона — викапана мама!