Фортеця для серця - Печорна Олена. Страница 43

— Ще дірку мені в порозі пропалиш! Іч, школярка, уроку не вивчила!

Жінка ступила крок і впала навколішки. Простоволоса, розхристана, поповзла до господині, схлипуючи.

— Ну-ну, бачили вже! Мені підлогу витирати не тре’. І так чисто.

— Тітко, у вас Віка?

— А хто вона тобі, га?

— На-що… нащо ви так? Маю право…

Господиня аж зі стільця скочила, та ще й жваво так. Леся, яка саме була з Вікою в другій кімнаті, злякалася, щоб бабця не впала ненароком.

— Право? Яке таке право? Сучки вуличної? Еге?

— Тітко… Я… теє… жінка.

Стара поглядом роздирала гостю на шматки.

— Хто?!!!

Галька підвелася з колін, обтрушуючись.

— Жінка… А що? Ні хіба? Стільки років без любощів, без рук чоловічих… Віка доросла. Зрозуміє. Як не зараз, то потім.

— Рук чоловічих? Йой-йой! А скільки років оті руки тебе так пестили, що й памороки відбивало?

— То давно було.

— Еге. Ох, Галько-Галько, пропаща твоя душечка!

Гостя сіпонулася, немов від удару, і почервоніла.

— А ви, тітко, не судіть! Грішна… то й хай! Не монашка. Не можу так, як ви, живцем себе закопати… Чи… як Дуся ваша… А Віку із собою заберу. Хай додому йде… Нагостювалася…

Бабця ступила крок, затим другий, хвацько схопила віника й прямісінько молодиці в обличчя шурхонула.

— Ах ти ж, сучко!.. Я тобі зараз покажу гості! Я тобі!.. Ой!.. — і за серце схопилася.

Леся шулікою вискочила з кімнати, уже й не пам’ятає, що казала й робила. Але Вічине обличчя в пам’ять укарбувалося глибоко. Вона стояла навпроти матері біла-біла, як стеля над головою, і тремтіла аж до кінчиків волосся.

— Іди.

— Доню…

— Нема в мене матері. А твоя дочка померла.

— Віко… Ти що?..

— Востаннє кажу, ідіть звідси, бо дільничного викличемо!

— Як?..

— Ідіть… жінко!..

І вона пішла, поповзла, спотикаючись та розтираючи сльози по хмільному обличчю, а Віка лишилася.

— Не жити мені тут. Зацькують.

— Ти до чого?

Подруга дбайливо розправила ковдру, що нею дівчата вкутали бабусю, і випалила:

— Бо дочка!

Дочка — це квітка, яку варто ховати від чужих очей. Пестити, голубити, ніжити. І стерегти, щоб чужі руки не зірвали її, наче бур’ян при дорозі. Але це інколи розуміють надто пізно, коли стеблину вже зломили.

Того дня Леся йшла до крамниці по хліб, а вітер-пес лизав босі п’яти, бо взута була в легенькі сандалі. Дівчина купила їх на базарі задешево, хоч вони були новісінькі, а не секондгенд якийсь. Ще й набіл учора напрочуд швидко розкупили. Лесю в молочному павільйоні покупці вже впізнають і обирають молочко від Ромашки. Дівчина тішилася. Річ у тому, що вона їздила на торг, бо мусила, а тоді хвора була чи не весь день. Базар скидався на місце прихованих боїв. Скрізь люди, люди, люди. І всі тільки й гоноблять улізти в душу. Галасують. Торгуються. Після й голова боліти може. Але вчора якось усе вдало й швидко розійшлося, ще й обнову придбала.

— Лесю, привіт! Чом не вітаєшся? Голову похилила.

Дівчина підвела очі й усміхнулася тітці Тоні Варениковій, Любиній мамі:

— Та я…

— Бачу-бачу, новенькі?

— Еге.

— Ой, а ми Любочці теж краму придбали. Витратилися, але ж студентка, як-не-як. От тільки Любі щось не до душі все. Якась не така дитина, їй-богу! Хвилюється, певно. Навчання… Місто… Нові люди… Ой! Таж ти також учитимешся! Вітаємо!

Леся спалахнула:

— Дякую!

— І коли ви встигли вирости, га? Бабусі привіт!

Леся кивнула. Тітка пішла далі в справах, а дівчина всміхнулася, милуючись квітчастим сарафаном, який на кругленькому тітчиному тілі видавався живою клумбою. Ніби квіти ворушаться. Як дві крилаті бабки на її новісіньких сандаликах. Краса! А виблискують як!

Хтозна, чи помітила б Леся підказку іншим часом. Мабуть, навряд. Зазвичай дівча вгору дивилося, а не під ноги, але тієї фатальної миті, розглядаючи взуття, Леся натрапила на квітку при дорозі й спинилася. Нічого особливого у квітці, звісно, не було, ще й для Бувальців. Тут кожна господиня прагнула уквітчати господу, навіть коли господа та від вітру хиталася. Але… Нині навпроти бабок на сандаликах лежала зірвана квітка. Цим теж не здивуєш, але… то була троянда. Справжня червона троянда. Пишна. Красива.

— Це ж Любина…

Леся не могла помилитися: такі троянди квітнули лише у Вареників і завідувала красою не мама, тітка чи бабуся, а саме Любочка. Щось правильне було в цій пристрасті. Троянди. Кохання. Зітхання. Освідчення. Любочка за всіма законами жанру мала любити квіти, а надто троянди. Але дівчина не любила. Ні, вона просто-таки марила царством колючок: знаходила нові сорти, замовляла аж у столиці, по п’ять разів бігала на пошту, щоб дізнатися, чи надійшли саджанці, потім саджала, підгодовувала, розпушувала, поливала чи не щодня. І квіти цвіли. Не могли не цвісти. Розарій вражав кольорами, формами, розмірами. Навіть із сусідніх сіл приїздили, щоб тільки глянути на ту красу.

І от… Що могла робити зірвана троянда в придорожній куряві? Леся спантеличено підняла квітку й озирнулася. Щоб зайти до Вареників, треба звернути до іншої вулички, а тим часом ще хліб розберуть. Може, згодом. Леся ступила крок у напрямку крамниці, проте квітка боляче загнала колючку під шкіру, аж цятка крові виступила. І Леся послухалася квітки й вирішила на одну секундочку забігти до Люби. Тим паче, що не бачилися вони таки давненько. Уже зо два тижні, мабуть. Усе не до того було, бо Віку доглядала.

Величенький пес у дворі привітався, крутнувши кудлатим хвостом. Ех, Вулкане, шкодуєш, що не Віка. Та б точно щось смачне припасла для красеня, еге? Пес гавкнув, ніби погодився, і заліз у буду. Не виходить вона, подруга твоя, у люди. Сидить, як… квітка… А ось і вони, троянди. Господи, скільки ж вас цвіте! Неначе хто всі Лесині фарби змішав і лишив на сонечку. А пахнуть! Аж у голові паморочиться!

— Любо. Тобі треба виготовляти парфуми! Чуєш?

Тиша. Може, вдома нема? Торкнулася ручки, а двері самі відчинилися.

— Є хто вдома?

І знову тиша. Тільки кицька шкребеться в Любиній кімнаті й нявчить. Замкнулася, чи що?

— Любо…

Кішка вибігла й прожогом кинулася надвір, мало не до собаки в буду.

— Любо!.. Заснула, чи що?

На ліжку й справді лежала дівчина, вдягнена у випускну сукню. Це ж треба таке вигадати! Ну й ну! Знову романів своїх начиталася.

— Любо, ну ти й даєш! Принцеса спати вклалася, чекаючи на принца?

Але подруга мовчить, лише повільно розплющує очі. Так повільно, що здається, ніби її повіки олив’яні, важчі за грозові хмари, які спадають до землі потужною зливою. У Любиних очах саме вона. Злива. Солона-солона. Навіть їдка. Господи…

— Любо, ти чого? Любо!

Дівчина так само повільно заплющує повіки й ховає відповіді на запитання в царстві Морфея.

— Ой, Боже мій! Любо, тобі погано? Любо! Та не спи! Ну ж бо, подивися на мене. Чуєш?!!

Тиша. Леся кидається будинком, шукаючи живої душі, але скрізь пустка. Нема нікого і в сусідів. Бігти до фельдшера? Додому ж швидше. А там Віка. Віка знається… Вона вчила… Дівчина справді швидким рухом витрусила з-під простирадла кілька порожніх пластинок снодійного.

— Господи! Віко, що ж робити?

— Цить! Шукай в аптечці вугілля! Чи марганцівку! Воду! Дай-но я. Згодиться. Бери під руки!.. Ну! Ох і важка! Ну ж бо! — Віка щосили б’є по обличчю, ляпає долонями, залишаючи червоні сліди.

— Отямся!!! Любо, ну ти й гадина! Ану, розтули рота! Пий! Пий, кажу! Ковтай! Ще! Ще!

Люба не встигає ковтати рідину, вона тече по обличчю, шиї, вечірній сукні, яка тепер видається такою недоречною, що хочеться зняти її з дівчини негайно.

— Ну! Миску, Лесю! Тазика! Отак, дорогенька!

Всунуті в рота пальці викликають спазми, з Люби ллється щось гидке й моторошне. Леся шоковано витирає рідину, що потрапляє на підлогу, немовби вона може пропалити дірку.

— Та кинь! Господи! Не до генерального прибирання! Давай ще води! Ну ж бо!

— Ще?