Фортеця для серця - Печорна Олена. Страница 57

Олексій крутив те запитання в голові, хоч відповідь йому не була потрібна… Принаймні тепер. Коли так добре йому… Сидіти, такому височенному, за партою, аж ноги посудомило, відкласти всі телефони, які вже аж горіли від пропущених дзвінків, і дивитися… на неї. Леся ходила рядами, зазирала до альбомів, допомагала змішувати фарби. Робила те легко, як метелик у небі. Коли нахилялася, волосся спадало на обличчя, і вона якимось дитячим, беззахисним рухом закладала його за вухо. Дівчина непомітно для себе поринула у свій звичний світ, і їй стало байдуже до камер, до фотоапаратів, до незнайомих очей, до поважного гостя. І все вийшло просто чудово. Учні відчули спокій вчительки й собі ні на кого не зважали, бо малювали щось своє — найголовніше. Урок минув швидко, неначе й не починався. Лише вологі дитячі роботи свідчили, що він таки був.

— Олексію Михайловичу…

Її голос… Вона звертається до нього. Чоловік якось дурнувато всміхається, але вдіяти з тим нічогісінько не може. Ото бовдур! Халепа!

— Так, Лесю… Михайлівно.

— Підійдіть до кожної парти й розпитайте маленьких громадян, що саме вони намалювали. А коли роботи висохнуть… Якщо, звісно, вам буде цікаво, я передам їх у район, а вони — вам.

Він кивав головою й усе всміхався. Може, це судоми? Га? Он і малеча всміхається, тицяє пальчиком кожне у свій малюнок і розповідає.

— Я намалював руки.

— Руки?

— Еге ж. Дивіться, які вони красиві й гладенькі. Я хочу, щоб у моєї мами були такі. А в неї руки порепані… Тріщинки болять. Напевно, їй треба менше працювати…

— Добре, — прошепотів спантеличено. — А ти що намалював?

— Сестричку. Вона особлива… Так мама каже. Але до школи її не беруть. А я мрію, щоб вона ходила зі мною до школи.

— Вона хвора?

— Трошки. У неї ніжки кривенькі. Коли зробимо операцію, вони вирівняються. Але операція дорога.

— Скільки?

— Мама каже, що треба років із десять працювати. Але то довго… А я рівні ніжки намалював уже сьогодні.

Олексій погладив упертого чуба й простяг візитку:

— Ось, нехай мама зателефонує. А в тебе що?

— Корова.

— Хто?

— Така, щоб давала молоко… Цілий басейн! Я, правда, басейнів не бачила справжніх. Наша Милка захворіла й здохла… Ой, померла… А тато з мамою на нову гроші збирають. А зібрати нема з чого… бо молока нема, щоб продати. От я й намалювала… теє… годувальницю. Так бабуся каже.

— Бач, яка ти господарочка! Молодець! А в тебе?

— Новий дім… бо в нашому теперішньому дах тече.

— А я намалював спортивну школу. Я боротися хочу навчитися, щоб як Кличко. Але в нас нема сек… Як же її? Секції! От!

— А я балерину намалювала. Це я. Правда! Показати, як умію?

І задріботіла ніжками на пальчиках, аж банти на голівці захиталися.

— А в тебе що?

— Веселка.

— А чому веселка?

— Щоб жити було весело. А он голуб. Щоб був мир. Мій тато так каже. Він на війні служив, але не розповідає про неї… Тільки про мир.

Леся дивилася на своїх другокласників і мало не плакала. Зворушені журналісти принишкли й нотували в блокноти сенсаційні заголовки, у яких діти мріють про мир, про балет і бокс, про достаток, дім із новим дахом, здорову сестричку й лагідні мамині руки.

— Правильні у вас дітки… і мрії правильні. Я був переконаний, що намалюють телефони, планшети, комп’ютери… Ну, ролики там чи велосипеди…

— Але нам сказали намалювати найголовніші бажання. Щоб ви здійснити могли, — пояснило вже знайоме кирпате хлоп’я.

Олексій кивнув і плеснув по плечі нового друзяку:

— Я постараюся, Володимире. Справді постараюся.

Озирнувся до Лесі й застиг. Її зволожені очі скидалися на вологі дитячі малюнки, такі ж самі щирі й беззахисні.

— Спасибі вам! Справді. За їхні мрії.

— А ви на мій малюнок не подивилися!

Ображене дівча хотіло ось-ось розплакатися на всю школу. Аж Вовчик підскочив і штурхонув у бік гостя:

— Дивіться негайно, бо всім капець буде!

— Що ж ти намалювала?

Дівчинка шморгнула носом, утерлася рукавом білої блузи й пропищала:

— Це фарби, пензлики й альбоми. Щоб ми ма-лю-ва-ли!

Чоловік розсміявся, безтурботно, як колись, дуже-дуже давно. Підхопив малу на руки й запевнив:

— Принаймні це бажання я точно зможу здійснити. Зуба даю!

— Свого?

Клас вибухнув реготом. Сміялися діти й дорослі, навіть малюнки на партах підморгували веселково. І начальство за дверима всміхалося. Ну чисто тобі ідилія! Шкода лише, що ідилії довго не тривають.

— Депутат?!! — Вічині очі кумедно лізли на лоба.

Леся зашарілася.

— Ні, він балотується в депутати.

— Поцілував? — подруга всміхалася, немов у кишені лежав виграшний лотерейний квиток.

— Та ну тебе! У них, знаєш, робота така. Цілувати час від часу простих смертних.

— Ой не кажи!.. А чого він на урок поперся?

— Клепка запала! Трапляється й таке.

— Ну-ну, — у Вічиному голосі тріпотіли крильцями десятки райських птахів.

— Годі тобі!

— А я що? Я нічого.

З першого вересня минуло три тижні. На гілках яблуньки за вікном побільшало жовтих листочків. Ішли уроки. Учні намалювали десятки нових малюнків, і навіть остання парта встигла призабути, як за нею, скарлючившись, сидів живий-живісінький кандидат у депутати. У телепрограмі показали зняті сюжети, газети вийшли зі сльозливими заголовками, малюнки висохли, а Валентина Йосипівна терміново відвезла їх у район, щоб припадали порохом у кабінетах чиновників.

Сьогодні молода вчителька рахувала, скільки ж золота на яблуневих гілках. Це був такий собі ритуал. А може, персональний осінній календар?

— Як тихо!.. — дівчина прислухaлася до школи, як до живої істоти.

Дрімає. Авжеж. Порожні кабінети ховають у зошитах двійки та дванадцятки. Квіти на підвіконнях кивають голівками вечірньому сонцю. Виблискують пусткою дошки, хоч, певно, на деяких учителі встигли написати завтрашнє число. Пізно. Леся рідко коли бачить школу такою, але сьогодні дівчина затрималася, бо мусила вдовольнити нову забаганку Валентини Йосипівни — зробити велетенську, на всю стіну газету про новий навчальний рік, точніше, про плани на новий навчальний рік. А планувати директор уміла.

До уваги юних природознавців, математиків, фізиків, майбутніх юристів, акторів, поетів, спортсменів, художників… Клуби, секції, групи інтересів… Більшість їх існувала лише на папері, але… Треба!.. Треба!.. Треба!.. Леся зітхнула й знову взялася виводити лінії, домальовуючи до кожного інформаційного блоку емблему, сюжетик, картинку… Дітям таке подобалося. Дехто півдня простоював біля такого імпровізованого «обличчя» школи. Власне, чому б не намалювати вигаданого світу? Можливо, тоді плани стануть реальністю?

Хоч… поки що реальністю були кілька вечорів у школі. Дівчина лишалася після уроків уже цілий тиждень. Добиралася додому рейсовим автобусом тільки пізнього вечора, а вчора взагалі йшла пішки, бо транспорт поламався в дорозі. Що ж удієш? З понеділка газета має висіти, бо, як-не-як, на неї чекає районне начальство, а його треба вразити. Леся аж скривилася, згадуючи директрисине голосіння: «Йой-йой-йой! Що його таке вигадати? Як його намалювати?» От Леся й малює… слухаючи тишу й рахуючи жовті листочки на гілках яблуні-подружки.

Пропищала есемеска. Вимащеним у синю фарбу пальцем натиснула потрібну клавішу.

«Осінь ходила сьогодні під хмарами.

Я бачив».

Дівчина усміхнулася й обтерла долоньку, щоб надрукувати:

«Авжеж. Хмари важкі,

вище вона просто не видереться ?».

У відповідь прийшла емемеска із зображенням дощу. Леся зиркнула у вікно. У сутінковому небі ворушилася вода. Незримо. Але вода, безперечно, була, бо отой хтось по другий бік зв’язку ще ніколи не помилявся. Віка вже замучила питаннями: мовляв, хто він, звідки, а потім і вона звикла… Як Леся. Дівчина починала сумувати, якщо не було повідомлень. Вони зробилися частинкою її життя. Чимось звичним, рідним, навіть потрібним.