Фортеця для серця - Печорна Олена. Страница 65

Жінка замовкла. Над їхніми головами пурхала хмарка, торкаючись беззвучно крильми.

— Гарні малюнки. Дуже. Просто… Хоч ні, нічого. Подаруєш їх мені?

— Вам… так.

«Ніч — це коли темрява ховає світ у кишеню.

А вранці повертає на місце.

Таким, яким той був.

Майже».

Леся повернулася додому колишньою й трошки інакшою.

— Що?

Дівчина знизувала плечима.

— Весілля, еге? Коли?

— Не знаю… Розлучення ще триває. Та й… навіщо так швидко?

Баби в один голос запевняли:

— Щоб не втік!

Дівчина носила в собі думки, як дитину, і її страшенно млоїло. Ніби ж треба радіти. Тільки вдуматися — принадила мільйонера! Чи то колись були мільйонери?.. Нині треба, щоб мав такий-сякий мільярд. Натомість літо безтурботно брело в травах, як у дитинстві, тепле-тепле, з дрібним квітом у вінках. Дівчина помалу навчилася ні про що не думати. Чи відкладати думки на потім. А ще малювала. Багато. Щоб на картинах оселилося літо. Навіки.

— Господи!.. Лесю, і нащо стільки дощу на кожній картині? Так і затопить скоро. Диви, скрізь!

Художниця розводила вимащені фарбами руки: мовляв, душа тепер немов русалчина. І… не лише в неї.

Віка, коли останнього разу приїхала, плакала коло Богданчика без упину й усміхалася, немов дурнувата.

— Що?

— Нічого. Бачу, що приховуєш щось.

Віка щасливо махнула рукою.

— Вигадаєш таке. Просто… Я забираю Бодя!

Бабця в першій кімнаті аж на стілець всілася.

— Як?

Віка лисичкою опустила очі.

— Руслан Віталійович… Він випадково підслухав мою телефонну розмову й усе зрозумів. Ну, що я мамка-одиначка. Кричав. Я його ніколи не бачила таким…

— І що?

— Нічого. Злякалася дуже… Певно, лишилися від колишнього рудименти набутих рефлексів. Руслан… Віталійович відчув. Напевно. Нічого не розпитував — просто… наказав негайно забрати сина.

— Як?

Віка підкидала малого й кружляла по кімнаті, мов дзиґа.

— Отак! Ми житимемо втрьох.

Бабця Зоя схлипувала, втирала сльози рушником і знову плакала. Леся здивовано кліпала очима, а малий дзвенів дзвіночком аж під стелею.

— Стривай!.. Ти…

Віка впала на ліжко, Бодь заходився підстрибувати на ньому, як на гойдалці: мовляв, хочу назад, щоб високо, а мама… Віка розкинула руки й лежала морською зіркою в найщасливішому з морів.

— Я закохалася, Лесько. Оце воно і є! Розумієш? Кохання. Коли Руслан дивиться на мене, я літаю. Отак! Буває таке?

— Напевно.

— Він… він справжній, Лесю! Справжній! І чхати, що на візку. Чхати! Богдане, хутенько збираймо речі!..

З кімнати обережно висунулася бабця, шморгнула носом.

— Уже?

— Бабцю Зоє, дайте ми вас розцілуємо. Спасибі! За все спасибі! Якби не ви… Господи! Я нарешті знайшла свій дім! Свій!

Старенька всміхалася крізь сльози, а в сивих очах стояли тумани минулого. Хоча… хтозна. Може, саме в них блукало майбутнє. Треба тільки його дочекатися. І не загубитися.

«Дощ.

Я дивився йому в обличчя три години поспіль.

Але так і не розгледів».

Леся прочитала повідомлення й усміхнулася. Довкола стояло кілька картин, у які дощ потрапив, мов у пастку. Дівчина швидко надрукувала відповідь:

«Може, варто відчути його на дотик?»

Телефон блимнув:

«Мрію. Колись».

Дівчина підвелася, пішла в сіни, швиденько, щоб ніхто не помітив, видряпалася драбиною на горище й сіла коло вікна з вибитим краєчком. Простягла в дірку долоню й здивувалася, що рука пройшла. Це ж треба, неначе й не виросла зовсім. Усе та сама дівчинка, яка чекає на маму. Ні, тепер чекає на любов. Вітер лизнув пальці. Розтиснула руку й простягла невидимцеві хлібні крихти.

— Тримай!

На долоню впала крапля. Друга. Третя. Злива ходила поруч. Туди-сюди, воркотала до старих яблунь, причісувала грядки, бубоніла у відра. А Леся їй заздрила й ніяк не могла позбутися відчуття, що чекає на щось. Чи на когось. За всіма законами жанру мала б сумувати за Олексієм, бо він був у відрядженні вже третій тиждень. Щоправда, щовечора, а то й по кілька разів на день потенційний наречений телефонував, щоб просто почути її голос. Дивно. Тоді чому після їхніх розмов Леся все одно чекала?

Коли Олексій приїхав, завалив її оберемками подарунків. Не міг він без них, а вона остерігалася їх усі розпаковувати. Може, тому, що розгорнувши котрісь, милувалася гарними речами: сумочками, шаликами, сукнями, косметикою, однак щоразу уявляла, скільки то все коштує, і мимоволі відкладала вбік. Смішно, проте деякі коробки — оті, ще з Греції — досі охайненько лежали, утворюючи такий собі яскравий будиночок. Зате бабуся з тіткою Дусею щовечора гралися в детективів: мовляв, здогадайся, що ж там сховане.

— Привіт!

— Привіт! Льошо, не варто було. Правда.

Чоловік усміхнувся, не перестаючи дивуватися її реакції:

— Крихітко, то ж дрібниці!

— Я роздам усе дітям.

— Ну-ну! Старшокласниці впісяються зі щастя! Лесю… — його голос став теплий, — сьогодні я хочу тебе познайомити з братом.

— Правда?

— Авжеж! Нарешті в наших із ним графіках віднайшли спільні півгодинки. Швиденько встрибуй у першу-ліпшу сукню — і гайда! Я покажу тобі фантастичне місце! Його улюблене.

Леся вдягла сарафан до п’ят, зав’язала волосся стрічкою, мимохідь глянула на небо у вікні. Чисте. І залишила парасольку вдома.

У дорозі вони слухали джаз. Льоша наспівував і задоволено всміхався, немов віз при собі джекпот, а всі довкола мали йому заздрити. Коли нарешті машина спинилася, Леся навіть не зрозуміла, де вони. Парк? Ліс? Приватна зона? Давні-прадавні дуби затуляли собою півнеба. Їх тут було багато. Височезні, могутні, вкриті ранами століть, вони робили світ під собою маленьким. Навіть сонце видавалося молодим і нерозумним. Що вже й казати про людей! Дівчина принишкла, негодна вимовити й слова.

— Подобається? Ходімо.

— Неймовірно!

— Вовчик любить тут бувати. Каже, що відновлюється. Ото ходить день, як навіжений. Гайда до озера! Точно там застанемо.

Леся йшла поволі, озираючись, немов маленька дівчинка в казковому лісі велетнів.

— Ти не хвилюйся. Знаєш, який брат у мене? Найкращий! Коли б не Вовчик, нічого не було б. Ні-чо-гі-сінь-ко! Він нас із мамою витяг із такої ями! Мамі операція була потрібна на серці, а в країні занепад і безлад. Грошей — ані копійки. На шматок хліба хіба що. Лікарі руба сказали, щоб готувалися… Теє, кінець. Я малий був, але… — голос здригнувся, — мама тоді дивилася… на мене, на брата, неначе сотні разів помирала. Розумієш? А Вовчик не здався. Видряпався… Зміг. Він такий.

У кишені задзвонив телефон, чоловік кинув швидкий погляд на екран і спохмурнів:

— Тільки не тепер… Що за напасть! Слухай, Лесю… мені треба відійти на п’ять секунд. Тут людина важлива під’їхала. Я швидко.

— А я не заблукаю?

— Дурненька. Я тебе дістану й на іншому континенті. Ось стежкою йди, не звертай нікуди. Там озеро є… у формі серця. Уяви! Природа сама втнула.

Дівчина лишилася сама. Стояла, дослухаючись до шелесту над головою, і думала про те, яка вона крихітна. Цяточка просто. Натомість велетні шепотіли про вічність, мовби дівчата секретами ділилися. Тільки ш-ш-ш-ш. Зненацька наскочив вітер.

— Знайшов?

Знайшов. Він лащився, ліз до рук, грався із сукнею, а заразом звідусіль зносив воду, неначе велетенську ковдру стягав, щоб небо вкутати. Стемніло миттю. Леся не встигла й рота розтулити, як згори полетіли перші краплі. Неспішно, неначе хтось уповільнював їхній рух. Коли ж вони долітали до твердої поверхні, то розбивалися на десятки дрібних скалочок і… дзвеніли в повітрі.

Леся завмерла в полоні раптової зливи. У кишені вистрибував телефон, але на те зважати не хотілося. Люди зникли. Думки, хвилювання, турботи розчинилися. А душа розцвітала квіткою в цілковитій гармонії з усесвітом. Леся розкинула руки і звела обличчя догори, а потім танцювала, як маленька, щоб неодмінно в калюжу стрибнути. Вода була тепла. Угорі, під ногами, у землі. Скрізь. Змокнувши до рубчика, дівчина вийшла до озера у формі серця. Воно було невеличке, на долоньку лягти могло. Однак тепер водна поверхня тяглася до неба довжелезними срібними нитками, і Лесі здалося, що озеро прагне сплестися з небом в одне ціле. А потім…