Мертва зона - Кінг Стівен. Страница 1

Стівен Кінг

Мертва зона

ПРОЛОГ

На той час, як Джон Сміт закінчив університет, він геть забув про лиху пригоду в січні 1953 року, коли впав головою на лід. Власне, він майже не пам’ятав її вже тоді, як закінчував школу, А його батько й мати взагалі не знали про той випадок.

Дітвора каталася на розчищеній ковзанці на Круглому ставку в Даремі. Великі хлопці грали в хокей старими, обмотаними липкою стрічкою ключками, прилаштувавши замість воріт два плетені коші від картоплі. Менші, як ведеться з незапам’ятних часів, крутились навколо — ноги в них кумедно підтиналися, з ротів у морозяне, градусів на двадцять, повітря вихоплювались клубочки пари. Край ковзанки горіли масним, кіптявим полум’ям дві автомобільні шини, і неподалік, наглядаючи за своїми чадами, сиділо кілька батьків. Доба мотосаней була тоді ще далеко попереду, і люди радніше дихали свіжим зимовим повітрям, ніж бензиновим чадом мотора.

Джонні, несучи ковзани через плече, прийшов на ставок від батьківського дому навпроти, по той бік Паунел-лайн. У свої шість років він уже непогано катався на ковзанах. Не так добре, щоб грати з більшими хлопцями в хокей, але впевнено виписував кола довкруг інших першокласників, які безладно вимахували руками, ледь утримуючи рівновагу, й раз по раз гепалися задками на лід.

Він поволі їхав краєм ковзанки, мріючи навчитися ковзати задом наперед, як Тіммі Бенедікс, і прислухаючись до таємничого стугону й потріскування вкритої снігом криги обіч себе, до вигуків хокеїстів, до гуркоту суховантажної автоцистерни, що їхала через міст до гіпсового заводу в Лісбон-Фолзі, до гомону розмови дорослих. Чудово було жити на світі того ясного й морозяного зимового дня. Усе в Джонні було гаразд, ніщо його не тривожило, нічого не хотілося… ось хіба тільки навчитися ковзати задом наперед, як Тіммі Бенедікс. Поминаючи вогнище, він побачив, як ті кілька дорослих чоловіків передають один одному пляшку зі спиртним.

— Дайте і мені ковтнути! — гукнув він до Чака Спайєра, вдягненого у простору сукняну куртку та зелені фланелеві штани.

Чак вискалив зуби.

— Ану, катай звідси, малий! Онде матуся тебе кличе.

Шестирічний Джонні Сміт з усмішкою поїхав далі. З того боку, де понад ставком проходила дорога, він побачив і самого Тіммі Бенедікса, що спускався схилом у супроводі свого батька.

— Тіммі! — гукнув Джонні. — Диви-но!

Він повернув і незграбно поїхав задом наперед. Не подумав навіть, що їде просто туди, де грають у хокей.

— Гей, малий! — крикнув хтось. — Ану, з дороги!

Джонні не почув. Він навчився! Він ковзав задом наперед! Цілком раптово він уловив потрібний ритм. Уся річ була в тому, як рухати ногами…

Він зачудовано поглянув униз, щоб побачити, як ковзають його ноги.

Повз нього зі свистом пролетіла стара, побита, із щербатими краями шайба — він того не помітив. За шайбою стрімголов, нічого не бачачи перед себе, мчав один з великих хлопців, не дуже вправний ковзаняр.

Чак Спайєр збагнув, що зараз станеться лихо. Він підхопився на ноги й заволав:

— Джонні! Стережися!

Джонні підвів голову, і в ту ж мить незугарний хокеїст усією своєю вагою — добрих фунтів сто шістдесят — з розгону підбив його.

Безпорадно розкинувши руки, Джонні злетів у повітря. А наступної миті голова його вдарилась об лід, і він поринув у чорну темряву.

Чорна темрява… чорна крига… чорна темрява… чорна крига… все чорне, чорне…

Потім йому розказали, що він знепритомнів. А він пам’ятав тільки оту дивну думку, що билася в голові, а тоді раптом погляд угору — і коло облич над ним — наполоханих хокеїстів, стривожених дорослих, цікавої малечі. Дурнувата усмішка Тіммі Бенедікса. Чак Спайєр, що підтримував його, Джонні.

Чорна крига. Все чорне.

— Як ти? — спитав Чак. — Джонні… ти цілий? Це ж чистий жах, як він тебе двигонув.

— Усе чорне, — здавлено мовив Джонні. — Чорна крига. Більш не заряджайте його, Чаку.

Чак злякано подивився навколо, тоді знову поглянув на Джонні. Легенько торкнувся великої гулі, що набрякла в хлопчика на голові.

— Шкода, — сказав незугарний хокеїст. — Я ж його навіть не бачив. Малим не місце там, де грають у хокей. Таке правило. — Він розгублено озирнувся, шукаючи підтримки.

— Джонні… — покликав Чак. Йому не подобалися хлопчикові очі. Вони були тьмяні й відчужені, далекі й холодні. — З тобою все гаразд?

— Більш не заряджайте його, Чаку, — повторив Джонні, сам не тямлячи, що каже, й думаючи тільки про кригу — чорну кригу. — Вибух… Кислота…

— Може, відвести його до лікаря? — обернувся Чак до Білла Гендрона. — Верзе казна-що.

— Зажди, хай оговтається, — порадив Білл.

Вони дали Джонні оговтатись, і в голові у нього справді проясніло.

— Усе гаразд, — пробурмотів він. — Пустіть, я встану.

Тіммі Бенедікс і досі дурнувато посміхався, бісів поганець. І Джонні вирішив, що втре Тіммі носа. На кінець тижня виписуватиме круг нього хіба ж такі кола… І вперед, і назад.

— Іди-но посидь трохи біля вогню, — сказав Чак. — Це ж чистий жах, як він тебе двигонув.

Джонні дав одвести себе до вогнища. У ніздрі вдарив ядучий дух паленої гуми, і його аж трохи занудило. І Боліла голова. Над лівим оком він відчував оту незвичну блямбу. Здавалось, вона випиналася на цілу милю.

— Ти пам’ятаєш, хто ти і все таке інше? — запитав Білл.

— Ну звісно. Звісно, що пам’ятаю. Зі мною все гаразд.

— А хто твої тато й мама?

— Герб і Віра. Герберт і Віра Сміти.

Білл і Чак перезирнулися й здвигнули плечима.

— Мабуть, таки гаразд, — мовив Чак, а тоді знов, уже втретє, проказав: — Але ж це чистий жах, як той його двигонув, правда? Жах!

— Дітлашня, — озвався Білл, з любов’ю подивившись на своїх восьмирічних близнючок, що каталися, взявшись за руки, а тоді знову звернув погляд на Джонні. — З дорослого, певне, й дух вибило б.

— Ну, не з кожного, — заперечив Чак, і обидва засміялись.

Пляшка знов пішла по колу.

Через десять хвилин Джонні, як і раніш, катався на льоду, голова вже не так боліла, і тільки синя ґуля нависала над оком, мов чудернацька відзнака. А коли подався додому обідати, то й зовсім забув, що впав на лід і знепритомнів, — його виповнювала радісна свідомість того, що він навчився ковзати задом наперед.

— Боже мій! — вигукнула Віра Сміт, побачивши його. — Як це тобі надало?

— Упав, — відказав Джонні й узявся сьорбати томатний суп із консервів.

— З тобою все гаразд, Джоне? — запитала мати, обережно доторкаючись до його ґулі.

— Та певне, мамо.

Так воно й було — коли не зважати на поодинокі моторошні сни десь із місяць по тому… Моторошні сни та ще дивну сонноту, що часом нападала на нього в такі години, в які раніше цього ніколи не траплялося. Та згодом і те, й те припинилося, майже водночас.

З ним було все гаразд.

Одного ранку в середині лютого Чак Спайєр виявив, що акумулятор його старого «де сото» випуску 1948 року геть сів. І вирішив підживити його від свого ж таки ваговозика. Та коли він приєднував провід до другої клеми, акумулятор вибухнув, і скалки та кислота бризнули Чакові просто в обличчя. Він утратив око. Хвалити бога, що не обоє, сказала Віра. Джонні дуже вразило це нещастя, і за тиждень по тому він пішов разом з батьком навідати Чака в Льюїстонській міській лікарні. Вигляд здоровила Чака на лікарняному ліжку — той лежав якийсь неприродно жалюгідний і змалілий — просто-таки приголомшив Джонні, і вночі йому наснилося, нібито він сам там лежить.

Протягом наступних років у нього час від часу з’являлися дивні прозирання: приміром, він знав наперед, який запис прозвучить далі по радіо, перше ніж ведучий пускав платівку, — але він ніколи не пов’язував їх із тим випадком на ковзанці. Бо вже й забув про нього.

Ті прозирання не тривожили його, та й бували вони не часто. Власне, до отого вечора на ярмарковому гулянні з ним не діялось нічого особливого. А потім уже стався другий нещасливий випадок.