Мертва зона - Кінг Стівен. Страница 100

Нагорі він опинився в короткому коридорі з дверима по обидва боки. Поминув Міського управителя й Членів виборної ради, Податкового інспектора й Чоловічий туалет, Інспектора опіки над бідними й Жіночий туалет.

У кінці коридору були двері без таблички. Вони стояли незамкнені, і Джонні вийшов на галерею в кінці зали, яка лежала внизу, помережана химерними тінями. Він зачинив за собою двері й ледь здригнувся, почувши, як порожньою залою прокотилася тиха луна. А коли він рушив праворуч попід задньою стіною, а тоді повернув ліворуч, кожен його крок так само відлунював серед тиші. Тепер він ішов попід правою стіною зали, на висоті метрів семи. Потім спинився над грубою, якраз проти помосту, куди через п’ять з половиною годин мав зійти Стілсон.

Джонні сів, підібгавши під себе ноги, й трохи звів дух. Глибоко подихав, намагаючись погамувати головний біль. У грубі не топилося, і холод спершу обволікав його іззовні, а потім почав проймати до кісток. То було наче передвістя могильного холоду.

Коли йому трохи полегшало, він натис на замки «дипломата». Вони воднораз клацнули, і так само, як перед тим від його кроків, у залі озвалася луна; тільки тепер це скидалося на звук зведених курків.

Західне правосуддя — раптом ці слова не знати чому спали на думку Джонні. Так сказав прокурор, коли присяжні визнали Клодін Лонже винною в убивстві її коханця. Тепер вона дізналася, що таке західне правосуддя.

Джонні заглянув у «дипломат» і потер очі: в них раптом задвоїлося. Та невдовзі й перестало. А з дерев’яних мостин, на яких він сидів, йому почало передаватися якесь відчуття. Картинка з дуже далекого минулого; якби то була фотографія, вона б мала колір сепії. На галереї стояли чоловіки, курили сигари, розмовляли, сміялися, чекаючи початку зборів міської громади. Який то був рік? 1920-й? 1902-й? Від цього видива на Джонні повіяло чимось потойбічним, і йому стало не по собі. Один із чоловіків говорив про ціни на віскі й копирсався в носі срібною зубочисткою, а

(а за два роки перед тим він отруїв свою дружину).

Джонні здригнувся. А втім, видиво нічого не важило. Адже той чоловік давно помер.

У «дипломаті» поблискувала металом розібрана гвинтівка.

«На війні за таке нагороджують медалями», — подумав він.

І взявся складати гвинтівку. Щоразу як клацав метал, той звук повторювала луна, уривчасто й лиховісно, наче хтось знов і знов зводив курок.

Джонні зарядив «ремінгтон» п’ятьма патронами.

Тоді поклав гвинтівку на коліна.

І став чекати.

Світало повільно. Джонні трохи закуняв, але заснути по-справжньому не давав холод. Та й у тому короткому забутті його переслідували якісь невиразні, клоччасті привиддя.

Остаточно прочнувся він десь на початку восьмої. Внизу з грюкотом відчинилися двері, і він мало не крикнув: «Хто там?»

То був сторож. Джонні припав оком до ромбічного прорізу в балюстраді й побачив огрядного чолов’ягу в теплому морському бушлаті. Він ішов центральним проходом з оберемком дров і мугикав «Долину Червоної річки». З гуркотом скинувши дрова в дерев’яний ящик, він зник під галереєю в тому місці, де ховався Джонні. За хвилю Джонні почув, як забряжчали, відчиняючись, дверцята топки.

Раптом він подумав про те, що за кожним віддихом у нього з рота вихоплюються хмарки пари. А що, як сторож погляне нагору? Чи не помітить він їх?

Джонні спробував тамувати віддих, але від того враз посилився головний біль і знов почало двоїтися в очах.

До нього долинув шурхіт паперу, потім черкання сірника. В холодному повітрі ледь чутно запахло сіркою. Сторож і далі мугикав «Долину», а тоді зненацька заспівав на повен голос, страшенно фальшивлячи: «Ти долину навік покидаєш… не забути нам очі твої-і-і-і…»

Почувся інший звук — потріскування. То зайнявся вогонь.

— Отак тобі, заразо, — промовив сторож десь просто під Джонні й захряснув дверцята груби.

Джонні притиснув обидві руки до рота, щоб не утнути штуку, яка дорівнювала б для нього самогубству. Перед очима його нараз постала така картина: ось він підводиться на весь зріст на галереї, худющий і білий, як кожен гідний себе привид, розпростує руки, мов крила, розчепірює пальці-пазури й гукає вниз замогильним голосом: «А отак тобі, заразо!»

Він міцніше притиснув руки до рота, стримуючи сміх. Голову йому аж роздимало від болю, вона була наче величезний помідор, виповнений гарячою, бурливою кров’ю. Перед очима все миготіло й розпливалося. Нараз його охопило непереборне бажання втекти від образу того давнього чоловіка, що копирсався в носі срібною зубочисткою, але Джонні боявся й поворухнутись. Милий боже, а що, як йому закортить чхнути?

Зненацька по залі розлігся жахливий вібруючий виск, що ввігнавсь йому у вуха гострими голками й почав пронизувати голову, аж стрясаючи її. Джонні вже й рота розтулив, щоб закричати…

Виск урвався.

— Ах ти ж падло, — сказав сторож, неначе з кимось розмовляючи.

Джонні визирнув крізь проріз і побачив, що сторож стоїть на помості й крутить мікрофон. Шнур від мікрофона тягся змійкою до невеликого переносного підсилювача. Сторож спустився східцями з помосту, переніс підсилювач далі від мікрофона й повертів на ньому якісь регулятори. Тоді повернувся на поміст і ввімкнув мікрофон. У динаміках знову завищало, одначе вже не так гучно, а тоді й зовсім затихло. Джонні притиснув руки до скронь і почав масажувати їх.

Сторож постукав пальцем по мікрофону, і велике порожнє приміщення сповнили гримкі звуки. Здавалося, хтось затарабанив по віку труни. І той самий фальшивий спів, підсилений до страхітливого ревиська, вдарив Джонні в голову: «Ти долину наві-і-і-ік покидаєш…»

«Замовкни! — хотілося закричати Джонні. — Бога ради, замовкни, я збожеволію, замовкни, чуєш?»

Спів завершився лунким клацанням, тоді сторож сказав своїм звичайним голосом:

— Отак тобі, падло.

Він знову зник з очей Джонні. Почулося, як з тріском рветься цупкий папір, потім басовито луснув відтягнутий шпагат. Нарешті сторож, щось насвистуючи, з’явився на видноті з пакою буклетів і почав розкладати їх на лавах через невеликі проміжки.

Скінчивши цю роботу, він застебнув бушлат і вийшов із зали. Лунко грюкнули двері. Джонні поглянув на годинник. Була вже за чверть восьма. У залі потроху ставало тепло. Він сидів і чекав. Голова і далі боліла страшенно, але, хоч як це дивно, зносити біль тепер було легше, ніж раніш.

Лишалося втішатись тільки тим, що біль уже не довго його мучитиме.

О дев’ятій годині двері зали рвучко розчахнулись, і він миттю прокинувся від сторожкої дрімоти. Руки його вхопилися за гвинтівку, але одразу ж розтислись. Він припав до ромбічного отвору. Цього разу до зали ввійшло четверо. Серед них сторож у своєму бушлаті з відгорненим коміром. Решта троє — молодики в розстебнутих пальтах, під якими виднілися пристойні костюми. Джонні відчув, як швидко забилось його серце. В одному з тих трьох він упізнав Санні Еллімена. Тепер його волосся було коротко підстрижене й модно зачесане, але блискучі зелені очі анітрохи не змінилися.

— Усе гаразд? — запитав він.

— Можете перевірити, — відповів сторож.

— Ти, старий, не ображайся, — сказав йому другий молодик.

Вони рушили до помосту. Один з них увімкнув і вимкнув підсилювач, як видно, вдоволений перевіркою.

— Усі так метушаться, наче якийсь імператор приїздить, — пробурчав сторож.

— Атож, імператор, — озвався третій, що також здався Джонні знайомим ще з мітингу в Трімбуллі. — Невже ти, старий, і досі не второпав?

— Нагорі подивився? — спитав Еллімен сторожа, і Джонні аж похолов.

— Двері на сходи замкнено, — відповів сторож. — Як завше. Я посмикав.

Джонні подумки поблагословив дверний замок.

— Треба було подивитися, — сказав Еллімен.

Сторож досадливо реготнув.

— Дивні ви хлопці, — мовив він. — Кого шукаєте? Хіба привида?