Мертва зона - Кінг Стівен. Страница 22

— Але ж це схоже… — почала була Сейра і прикусила язика.

— Я знаю, на що це схоже, — сказав Герб. — На божевілля. Те місце обійшлося їм у дев’ять тисяч доларів. А там нічого й нема, окрім напіврозваленого фермерського будинку та двох акрів негодящої, порослої чагарями землі. Віра внесла сімсот доларів — усе, що могла нашкребти. Зупинити її не було ніякої змоги… хіба що замкнути на замок. — Він помовчав, тоді всміхнувся: — Та не варто говорити про такі речі на вашому весіллі, Сейро. У вас із чоловіком усе має бути якнайкраще. Я певен, що так і буде.

Сейра всміхнулась у відповідь, як тільки могла.

— Дякую, Гербе. А ви… ви гадаєте, вона…

— Повернеться? Авжеж. Якщо до зими не настане кінець світу, напевне повернеться.

— Ой, я щиро бажаю вам тільки всього найкращого, — сказала Сейра і обняла його.

На фермі у Вермонті не було опалення, а тарілка все не прилітала, і в кінці жовтня Віра повернулася додому. Тарілка не прилетіла тому, сказала вона, що вони ще не сподобилися царства божого, не зреклися всього суєтного й гріховного у своєму житті. Але настрій у неї був піднесений і натхненний. Уві сні Господь явив їй знак. Вона не доконче полине в царство боже на летючій тарілці. Їй, як вона дедалі дужче вірила, судилось інше призначення: бути проводирем свого сина, напроваджувати його на праведну путь, коли він прокинеться від сну.

Герб зустрів її, приголубив як міг, — і життя їхнє пішло своїм звичаєм. Джонні лежав у коматозному сні вже два роки.

Ніксон знову вступив на пост президента. Американські хлопці почали повертатися з В’єтнаму. Уолтер Хезлітт не склав іспиту на звання адвоката, і йому запропонували перескласти згодом. Він знову засів за книжки, тим часом як Сейра Хезлітт і далі працювала в школі. Дурненькі, незграбні новачки, яких вона прийняла першого року свого вчителювання, були вже у передостанньому класі. Пласкогруді дівчатка стали тілистими дівулями. Дрібнота, що колись заблукувала в шкільних коридорах, грала тепер в «університетський» баскетбол.

Спалахнув і загас другий арабо-ізраїльський конфлікт. Виник і минув нафтовий бойкот. Карколомно підскочили і… не впали ціни на бензин. Віра Сміт остаточно впевнилася, що друге пришестя Христове із земних надр відбудеться на Південному полюсі. Ці відомості вона почерпнула з нової брошури (17 сторінок, ціна 4 долари 50 центів) під назвою «Підземне царство боже в тропіках». Дивовижна гіпотеза автора полягала в тому, що царство небесне насправді в нас під ногами й що найзручніше місце для проникнення в нього — Південний полюс. Один із розділів брошури називався «Психічні враження дослідників Південного полюсу». Герб зауважив Вірі, що менш ніж рік тому вона була переконана, ніби царство боже десь у небі, найімовірніше — обертається навколо Арктура.

— Щодо мене, то я скорше ладен повірити в це, аніж в оту безглузду маячню про Південний полюс, — сказав він. — Та й у Біблії ж говориться, що царство боже — на небесах. А те тропічне підземелля більш придатне для…

— Замовч! — різко мовила Віра й так стиснула губи, що вони аж побіліли. — Не блазнюй з того, чого не розумієш.

— Я не блазнюю, Віро, — спокійно відповів Герб.

— Господь знає, чому безбожник блазнює, а поганин лютує, — сказала вона. Очі її безтямно блищали.

Вони сиділи біля столу в кухні, перед Гербом лежав старий шворінь, перед Вірою — стіс давніх номерів «Географічного журналу», в яких вона вишукувала фотографії і статті про Південний полюс. Надворі линули із заходу на схід неспокійні хмари і обсипалося листя з дерев. Знову настав жовтень, а цей місяць завжди був для Віри чи не найгіршим часом. Саме в жовтні у її очах найчастіше з’являвся отой безтямний блиск і найдовше не минав. І саме в жовтні у Герба виникала зрадлива думка покинути їх обох. Свою, як видно, душевнохвору дружину й свого зануреного в сон сина, що, мабуть, уже був практично мертвий. Оце й тепер він крутив у руках шворінь, дивився у вікно на неспокійне небо і думав: «Не довго й зібратись. Покидати свої речі в кузов пікапа та й податися геть. Можна до Флориди. Чи до Небраски, до Каліфорнії. Добрий тесля скрізь заробить свої гроші. Зібравсь — і гайда».

Та він знав, що нікуди не поїде. Просто так уже повелося, що в жовтні його обсідали думки про втечу, тим часом як Вірі відкривались нові шляхи до Ісуса й до спасіння єдиної дитини, яку вона спромоглася виносити у своєму неповноцінному лоні.

Зрештою він потягся через стіл і взяв дружину за руку — худу, страхітливо кощаву руку старої жінки. Віра здивовано звела на нього очі.

— Я ж тебе дуже люблю, Віро, — мовив Герб.

Вона всміхнулась у відповідь і на якусь коротку осяйну мить стала напрочуд схожа на ту дівчину, за якою він колись упадав і досяг свого й яка їхньої шлюбної ночі огріла його щіткою для волосся. То була добра й лагідна усмішка, і Вірині очі враз проясніли, засвітилися теплом і любов’ю. Надворі з-за важкої хмари вигулькнуло сонце, пірнуло за іншу хмару, а потім з’явилося знов, відкидаючи рухливі пасмуги тіні на поле за будинком.

— Я знаю, Герберте. І я тебе люблю.

Він поклав і другу свою руку на Вірину й легенько стиснув її.

— Віро… — почав він.

— Що? — Її очі були такі ясні…

Нараз вона опинилася з ним, усією душею з ним, і Герб з болем усвідомив, як вони жахливо віддалились одне від одного за останні три роки.

— Віро, якщо він так і не прочнеться… якщо, боронь боже, таке станеться… то в мене є ти, а в тебе — я, правда? Я це до того…

Вона рвучко висмикнула свою руку. Гербові долоні, що тримали її, зімкнулись у порожнечі.

— Ніколи такого не кажи! Не смій казати, що Джонні не прочнеться!

— Я ж тільки до того, що ми…

— Він неодмінно прочнеться, — провадила Віра, дивлячись у вікно на поле, де й далі перебігали скісні тіні. — Так судив йому Господь. Атож. Ти думаєш, я не знаю? Я знаю, можеш мені повірити. Господь призначив моєму Джонні вершити великі діла. Я чула його голос у своєму серці.

— Гаразд, Віро, — мовив Герб. — Хай так.

Вона сягнула рукою по свої журнали й знов узялася гортати сторінки.

— Я знаю, — повторила вона тоном вередливої дитини.

— Гаразд, — сказав Герб.

Віра заглибилась у журнали. А він підпер руками підборіддя і задивився за вікно, на гру сонця й тіней, думаючи про те, як скоро після золотого мінливого жовтня настає зима. І про те, що краще б Джонні вмерти. Герб любив хлопця від самого його народження. Він бачив цікавість на маленькому синовому личку, коли приніс до його коляски крихітну деревну жабку й дав її хлопчикові в рученята. Він навчав Джонні ловити рибу, кататися на ковзанах, стріляти. Сидів біля нього ночами, коли 1951 року хлопця звалив тяжкий грип і температура в нього підскакувала до сорока градусів. Нишком змахував рукою сльози, коли Джонні закінчив з відзнакою середню школу й на випускному вечорі виголосив напам’ять промову, й разу не затнувшись. А скільки всякого іншого міг він пригадати: як навчав Джонні водити машину; як стояв разом з ним на носі «Болеро» того літа, коли вони їздили на відпочинок до Нової Шотландії, — Джонні було тоді вісім років, і він радісно й збуджено дивився, як судно розтинає воду; як допомагав йому робити уроки, споруджувати курінь, орієнтуватися за компасом, коли він був у бойскаутах. Усі ті спогади купчились у пам’яті без будь-якої послідовності в часі, і єдиною сполучною ланкою між ними був Джонні — хлопець, що жадібно пізнавав світ, який зрештою так жорстоко його занапастив. І тепер Герб бажав, щоб Джонні помер, — о, як він цього бажав! — щоб хлопець швидше помер, щоб перестало битись його серце, щоб зовсім зрівнялася вже ледь помітна ламана лінія електроенцефалограми, щоб він тихо згас, наче ґнотик свічки в розтопленому воску, — помер і звільнив їх від себе.

Роз’їзний продавець грозовідводів спинився біля придорожнього бару «Кеті» в Соммерсворті, штат Нью-Гемпшир, невдовзі після полудня однієї гарячої літньої днини 1973 року; ще не минуло й тижня від Четвертого липня [19], і майбутні грози, певно, тільки зароджувалися десь неподалік, у теплих надрах висхідних термальних потоків.