Мертва зона - Кінг Стівен. Страница 31

— Маємо, — підтвердив Браун. — Ми не виявили у вас майже ніяких серйозних відхилень, Джонні. У Техасі живе чоловік, який пролежав у комі дев’ять років. Тепер він ось уже шість років відає позиками в банку. А перед тим два роки працював касиром. Одна жінка з Арізони була непритомна цілих дванадцять років. Щось там сталося з наркозом, коли вона родила. Тепер вона пересувається в інвалідній колясці, але жива й при здоровому розумі. Вона вийшла з коми в шістдесят дев’ятому році, і їй показали дитину, яку вона народила дванадцять років тому. Дитинча було вже в сьомому класі й чудово вчилося.

— Мені теж світить інвалідна коляска? — спитав Джонні. — Я не можу випростати ноги. З руками трохи краще, а от ноги… — Він замовк і похитав головою.

— Скорочуються зв’язки, — сказав Вейзак. — Так чи ні? Ось чому коматозні хворі немовби скулюються і прибирають положення, яке ми називаємо утробним. Але тепер ми знаємо про фізичні наслідки коми куди більше, ніж раніш, і можемо успішніше протистояти їм. Навіть коли ви лежали непритомний, з вами регулярно працював фізіотерапевт. До того ж хворі по-різному реагують на коматозний стан. У вас, Джонні, фізичне погіршення відбувалося досить повільно. Як ви самі кажете, ваші руки лишилися напрочуд чутливими й життєздатними. І все ж таки погіршення є. Лікування буде тривале і… Чи треба приховувати від вас правду? Думаю, ні. Воно буде тривале й болісне. Ви не раз заплачете. Може, й зненавидите свого лікаря. Може, вам здасться кращим лишитися назавжди прикутим до ліжка. Вас чекають операції — одна, якщо вам дуже й дуже пощастить, але, може, й усі чотири, — бо треба видовжити зв’язки. Такі операції — ще новина, вони можуть дати цілком позитивні наслідки, можуть дати часткові, а можуть і не дати ніяких. І все-таки, як буде на те воля божа, гадаю, до вас повернеться здатність ходити. Кататися на лижах і стрибати через бар’єри ви навряд чи зможете, а от бігати і, звісно, плавати будете напевне.

— Дякую, — сказав Джонні.

Він раптом відчув приплив щирої приязні до цього чоловіка з незвичною вимовою і чудною кучмою на голові. Йому захотілося й собі зробити Вейзакові щось приємне, і це почуття викликало настійне бажання, майже потребу доторкнутися до нього.

Джонні зненацька простяг руки й узяв долоню Вейзака в свої. Лікарева долоня була велика, зморшкувата й тепла.

— Що? — лагідно спитав Вейзак. — А це до чого?

І вмить усе перемінилося. Якимсь незбагненним чином. Тільки Вейзак нараз ніби весь розкрився перед Джонні. Так наче… опинився зовсім близько й на нього впало ясне, живе світло. Кожна цяточка, родимка й рисочка на його обличчі стала рельєфною. І кожна розповідала свою історію. Джонні почав розуміти.

— Дайте мені ваш гаман, — мовив він.

— Мій… гаман? — Вейзак і Браун розгублено перезирнулись.

— Там лежить фотографія вашої матері, мені треба глянути на неї, — сказав Джонні. — Будь ласка.

— Як ви про це дізналися?

— Будь ласка!

Вейзак подивився йому в обличчя, а тоді повільно засунув руку під халат і видобув старий гаман, розбухлий і безформний.

— Звідки ви знаєте, що я ношу при собі материне фото? Її давно немає на світі, вона померла, коли нацисти окупували Варшаву.

Джонні вихопив у нього з руки гамана. Вейзак і Браун приголомшено дивились на нього. А Джонні розкрив гаман і, не спиняючись на прозорих кишеньках для фотографій, заглибився всередину; його пальці квапливо перебирали старі візитні картки, оплачені рахунки, погашений банковий чек, давнє запрошення на якісь політичні збори. Нарешті він витяг невеличку аматорську фотографію, запресовану в пластик. На знімку була молода жінка з простим обличчям, забраними під хустку косами і осяйною юною усмішкою. Вона тримала за руку малого хлопчика. Поруч стояв чоловік у польській військовій формі.

Джонні затис фотографію між долонями й заплющив очі. Якусь хвилю було темно, але потім із темряви вихопився фургон… ні, не фургон, а катафалк. Запряжений кіньми катафалк. Ліхтарі були обгорнуті чорним крепом. Ну певно, що катафалк, — вони ж бо…

(гинули сотнями, та ні, тисячами, безсилі перед бронею, вермахтом, кавалерія дев’ятнадцятого століття проти танків і кулеметів; вибухи, крик, конаючі солдати, кінь з вивернутими тельбухами й дико викоченими білками очей, а за ним перекинута гармата; і все ж таки вони посуваються, посувається й Вейзак, стоячи в стременах, і його шабля високо занесена під заливним дощем осені 1939 року; за ним тягнуться його солдати, грузнучи в болоті; гармата ворожого танка ловить його, засікає, бере в приціл, стріляє, і раптом нижня половина його тіла зникає, шабля вилітає з руки; а дорога веде на Варшаву, і нацистський вовк розгулює по Європі)

— Слухайте, треба це припинити, — сказав Браун. Голос його був далекий і стривожений. — Ви надто збуджуєтеся, Джонні.

Голоси долинали ген здалеку, через довгий коридор часу.

— Він увігнав себе в якийсь транс, — мовив Вейзак.

Як тут жарко. Він геть спітнів. Геть спітнів, бо…

(місто у вогні, тисячі людей тікають з нього; брукованою вулицею, ревучи й вихляючи з боку в бік, іде ваговоз, у кузові повно німецьких солдатів у схожих на вугільні відерця касках, вони махають руками, І та молода жінка вже не всміхається, вона тікає разом з усіма, треба тікати, дитину відіслано в безпечне місце, і ось ваговоз вилітає на тротуар, збиває її крилом і кидає із зламаним стегном у вітрину годинникової крамниці, і всі годинники починають бити, бо настав час вибивати годину)

— Шоста година, — хрипко промовив Джонні. Очі його закотилися, так що стало видно опуклі білки. — Друге вересня тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятого року, і скрізь кують зозулі.

— О боже, що це з ним? — прошепотів Вейзак.

Сестра відступила, бліда з переляку, і вперлася в консоль енцефалографа. Усі вони перелякані, бо в кімнаті чатує смерть. Вона завжди тут, у цій…

(лікарні; дух ефіру; всі кричать у цьому володінні смерті; Польщі немає, Польща впала під блискавичним ударом вермахту; зламане стегно; чоловік на сусідньому ліжку просить води, просить, просить, просить; вона згадує: «хлопчика врятовано»; якого хлопчика? вона не знає; якого хлопчика? як його звати? вона не пам’ятає, тільки оце)

— Хлопчика врятовано, — прохрипів Джонні. — Так… так…

— Треба це припинити, — знову сказав Браун.

— Що ви пропонуєте? — уривистим голосом запитав Вейзак. — Це зайшло надто далеко, і ми…

Голоси затихають. Їх поглинають хмари. Усе поглинають хмари. Європа у хмарах війни. Усе в хмарах, крім вершин, гірських вершин…

(Швейцарії. Вона у Швейцарії, і тепер її прізвище Боренц, її звуть Йоганна Боренц, і чоловік її чи то інженер, чи то архітектор, одне слово, він будує мости; він будує їх у Швейцарії, а там козяче молоко, козячий сир; з’являється дитина; о-о-ой, які пологи! страшенно тяжкі пологи, і їй потрібні наркотики, морфій, цій Йоганні Боренц, все через стегно; зламане стегно, воно зрослося, загоїлось, але тепер прокинулося й криком кричить під тиском тазових кісток, які розсуваються, щоб пропустити дитину; одна дитина, друга, і третя, і четверта; вони з’являються не всі одразу, ні, це врожай багатьох років, і вони…)

— Діточки мої, — наспівно вимовив Джонні, вже зовсім не своїм, а наче жіночим голосом. Потім з уст його полинули незрозумілі слова якоїсь пісні.

— Що воно в бога… — почав був Браун.

— Польська, це ж польська! — вигукнув Вейзак. Очі його розширились, обличчя зблідло. — Він співає по-польському, колискову, о Господи, що ж це з ним діється!..

Вейзак нахилився, так наче хотів разом із Джонні здолати відстань років, перескочити через них, так наче побачив…

(міст; атож, міст, це вже у Туреччині; потім ще міст серед спеки Південно-Східної Азії, чи не в Лаосі? важко сказати, втратили там якогось чоловіка, якогось Ганса; потім міст у Віргінії, міст через річку Раппаханок, і ще один, у Каліфорнії; тепер ми просимо громадянства і ходимо на курси англійської мови у невеличкій задушній кімнаті за поштовою конторою, де завжди пахне клеєм; минає 1963 рік, уже листопад, і коли до нас доходить звістка, що в Далласі вбито Кеннеді, ми плачемо, а коли малий хлопчик салютує біля батькової труни, вона думає: «хлопчика врятовано», і їй спадає на пам’ять якась пожежа, якась величезна пожежа і горе; якого хлопчика? вона силкується пригадати того хлопчика, і в неї починає боліти голова; а чоловік помирає, Гельмут Боренц помирає, і вона з дітьми живе в Кармелі, штат Каліфорнія, в будинку на… на… на… не бачу таблички з назвою вулиці, вона у мертвій зоні, так само як весловий човен і пікніковий стіл на лужку; у мертвій зоні, як і Варшава; діти виростають і одне по одному покидають матір, вона ходить на їхні випускні церемонії до школи, а стегно все болить; один загинув у В’єтнамі, з іншими все гаразд; ще один будує мости; її звуть Йоганна Боренц, самотніми ночами вона часто думає в цокітливій темряві: «хлопчика врятовано»)