Мертва зона - Кінг Стівен. Страница 55

Він поставив у духовку печеню, перейшов до вітальні й увімкнув телевізор. Потім вимкнув, сів і почав думати про Сейру. Малий. Якщо вона приїде рано, малий не дасть їм волі. Отже, зрештою все гаразд. Усі стежки перекрито.

Та бентежні думки й сумніви ще довго не давали йому спокою.

Вона приїхала наступного дня о чверть на першу в маленькому червоному «пінто»: прошурхотівши шинами по під’їзній дорозі, спинилася на подвір’ї і вийшла з машини — ставна, гарна, з темно-русявим волоссям, яке ворушив лагідний жовтневий вітрець.

— Привіт, Джонні! — гукнула вона, піднісши руку.

— Сейра! — Він спустився з веранди й пішов їй назустріч.

Вона підвела обличчя, і Джонні легенько поцілував її в щоку.

— Зараз, дай тільки витягну його величність.

— Тобі допомогти?

— Ні, ми чудово даємо собі раду, правда ж Денні? Ану, малий! — Вона спритно відстебнула ремені, що тримали пухке маля на сидінні, й узяла його на руки. Денні поважно, але з видимою цікавістю розглянувся по подвір’ю, тоді спинив очі на Джонні й усміхнувся.

— Гу! — вигукнув він і замахав рученятами.

— Здається, він хоче до тебе на руки, — сказала Сейра. — Дуже дивно. Денні, як і його батько, справжній республіканець і людина досить стримана. Хочеш його взяти?

— Авжеж, — мовив Джонні не дуже впевнено. Сейра посміхнулася:

— Він не розіб’ється, і ти його не упустиш, — сказала вона й передала малого на руки Джонні. — А як і впустиш, він, мабуть, тільки підскочить, мов м’ячик. Страхітливо гладка дитина.

— Гу, бу! — мовив Денні, безтурботно обійнявши Джонні за шию і вдоволено дивлячись на матір.

— Просто диво дивне, — сказала Сейра. — Він ніколи не йде отак до… Джонні! Що, Джонні?

Коли малюк обвинув рученям шию Джонні, на того враз наринули приємні відчуття, так наче його обмили лагідні струмені теплої води. Нічого темного, нічого тривожного. Все елементарно просто. Ні думок про майбутнє. Ні турбот. Ні гірких спогадів. І ніяких слів, тільки відчуття тепла, чистоти та ще зримі образи — мати і якийсь чоловік, тобто він сам, Джонні.

— Джонні? — Сейра дивилася на нього занепокоєно.

— А-а?…

— Все гаразд?

Вона питає про малого, зрозумів Джонні. Чи все гаразд із сином. Чи він не добачив чогось тривожного. Якихось прикрощів.

— Усе чудово, — відказав він. — Коли хочеш, можна піти в дім, але я здебільшого сиджу на веранді. Скоро доведеться цілими днями тулитися до груби.

— Як на мене, то на веранді найкраще. Та й Денні начебто має охоту дослідити подвір’я. Вели-и-ке подвір’я, як він каже. Правда, малий? — Вона легенько покуйовдила його волоссячко, і Денні засміявся.

— А він не впаде?

— Нічого з ним не станеться, хіба що захоче з’їсти котрусь з отих трісок.

— Вони завеликі, то я нащепав на розпал, — сказав Джонні, обережно, наче китайську вазу, ставлячи малого на землю. — Рубаю дрова — добра зарядка.

— Як ти себе почуваєш?

— Мабуть, кращого годі й сподіватися, — відповів Джонні, згадавши, як кілька днів тому спустив з веранди Річарда Діса.

— Це добре. Коли я приїздила до тебе минулого разу, ти був досить кволий.

Джонні кивнув головою.

— Операції…

— Джонні…

Він поглянув на Сейру, і в душі у нього знову сколихнулися сумніви, почуття провини, якісь приємні сподівання — все впереміш. Сейрині очі дивилися на нього щиро й спокійно.

— Що?

— Ти пригадуєш… про обручку? Він кивнув головою.

— Вона була там. Там, де ти сказав. Я викинула її.

— Он як? — Він анітрохи не здивувався.

— Викинула й ні слова не сказала Уолтові. — Вона труснула головою. — Сама не знаю чому. І тепер мене точить думка про це.

— Забудь, та й годі.

Вони стояли на сходах веранди лицем одне до одного. Щоки в Сейри палали, та очей вона не опустила.

— Є дещо таке, що я хотіла б довести до кінця, — сказала вона просто. — Те, що нам так і не випало нагоди докінчити.

— Сейро… — почав був він і замовк.

Ніяк не знав, що казати далі.

Внизу, недалеко від них, Денні прошкандибав кілька кроків, гепнувся на задок і, анітрохи тим не збентежений, радісно гугукнув.

— Атож, — провадила Сейра. — Не знаю, добре це чи погано. Я люблю Уолта. Він добрий чоловік, любити його легко. Мабуть, чи не єдине, на що я здатна, це відрізнити добру людину від лихої. Ден, той, з ким я зустрічалася в коледжі, був лихий. Ти дав мені відчути зовсім інше, Джонні. Якби не ти, я б ніколи не змогла правильно оцінити Уолта.

— Сейро, ти не повинна…

— Ні, повинна, — заперечила вона. Голос її став низький і напружений. — Бо таке можна сказати тільки раз у житті. І тебе або зрозуміють, або ні, але так чи так, а на цьому й кінець, бо надто важко заводити колись іще таку розмову. — Вона благально подивилася на Джонні. — Ти мене розумієш?

— Так, здається, розумію.

— Я люблю тебе, Джонні, — сказала вона. — І весь цей час любила. Я намагалася переконати себе, що нас розлучила воля божа. Але не знаю. Хіба несвіжа сосиска — то божа воля? Чи ті двоє серед ночі на шосе? Єдине, чого я хочу… — Тепер вона говорила з дивним притиском, і слова її звучали в холоднуватому жовтневому повітрі, мов дзвінкі удари карбувального молоточка по золотій платівці. — Єдине, чого я хочу, це те, чого нас позбавили. — Голос її затремтів, очі дивилися вниз. — Хочу всім своїм серцем, Джонні. А ти?

— Так, — мовив Джонні й простяг до неї руки. Але Сейра, похитавши головою, відступила, і він збентежився.

— Не при Денні, — сказала вона. — Може, це й дурниця, але я почуватиму себе так, наче прилюдно зраджую чоловіка. Я хочу всього, Джонні. — Її щоки знов запашіли, і ті принадні рум’янці паморочили Джонні голову. — Хочу, щоб ти обіймав мене, цілував, пестив… — Голос її знову затремтів і мало не урвався. — Мабуть, це недобре, але я не можу нічого з собою вдіяти. Хай недобре, зате справедливо. Чесно.

Джонні простяг руку й змахнув пальцем сльозу, що повільно сповзала по її щоці.

— І тільки оцей єдиний раз, так? Вона кивнула головою.

— Цей єдиний раз має повернути нам усе. Усе, що могло бути, якби не сталося лиха. — Вона звела очі, ясно-зелені, як ніколи, й повні сліз. — Чи зможемо ми повернути собі все за цей один-єдиний раз, Джонні?

— Ні, — відказав він з усмішкою. — Але можемо спробувати.

Сейра ніжно поглянула вниз, на Денні, що марно силкувався залізти на чурбак.

— Він спатиме, — мовила вона.

Вони сиділи на веранді й дивились, як Денні грається на подвір’ї під високим блакитним небом. Вони не поспішали, не виказували нетерпіння, хоч між ними весь час перебігали дедалі сильніші електричні струми, і обоє це відчували. Сейра сиділа на лаві-гойдалці, схрестивши ноги, в розстебнутому пальті й сіро-голубій вовняній сукні, і її розсипане по плечах волосся злегка тріпотіло на вітерці. На щоках усе так само жевріли рум’янці. А високо в небі пливли із заходу на схід білі хмари.

Вони балакали про всякі малозначущі речі — квапитись було нікуди. Уперше, відколи вийшов із коми, Джонні не думав про час як про свого ворога. Позбавивши їх найважливішого, час давав їм цю невеличку продухвину, і вони могли користатися нею доти, доки матимуть у ній потребу. Вони говорили про спільних знайомих, які встигли поодружуватись, про одну дівчину з Клівз-Мілзької школи, що дістала іменну стипендію в університеті, про незалежного губернатора штату Мен…

— Ану, глянь на нього, — сказала Сейра, киваючи на Денні.

Малий сидів на траві біля Віриних ґраток для плюща й, застромивши в рот великий палець, сонно дивився на Сейру і Джонні.

Сейра видобула із заднього сидіння «пінто» складану колиску.

— Покласти його на веранді? — спитала вона в Джонні. — Надворі тепло. Хай би поспав на свіжому повітрі.

— На веранді йому буде добре, — сказав Джонні. Вона поставила колиску в затінку, поклала хлопчика й накрила до підборіддя двома укривальцями.