Мертва зона - Кінг Стівен. Страница 7

— Осьде! — спинила вона Джонні. — Круговерть!

— Та вже ж, — заспокійливо мовив той.

Він подав жінці в касовій будці паперовий долар, і вона, майже не підвівши погляду від журналу «Фото-плей», викинула йому два червоні квитки й дві десятицентові монети.

— Як розуміти твоє «та вже ж»? Чому ти розмовляєш зі мною таким тоном?

Джонні знизав плечима. Вираз його обличчя був цілком невинний.

— Важить не те, що ти сказав, Джоне Сміт. А те, як ти це сказав.

Круговерть зупинилася. Люди сходили з неї і вервечкою сунули повз них — здебільшого юнаки в цупких вовняних сорочках військового зразка чи в розстебнутих теплих куртках. Джонні повів Сейру на дерев’яний поміст і віддав квитки доглядачеві, що мав такий знуджений вигляд, наче йому остогидло все на світі.

— Нічого особливого, — сказав Джонні, коли доглядач посадив їх в одну з невеличких круглих шкаралупок і закріпив запобіжну перекладку. — Просто ці кабінки рухаються кожна по своєму замкнутому колу, чи не так?

— Так.

— А ці менші кола укладено на великому кружалі, яке теж обертається, чи не так?

— Так.

— Ну от, а коли вся ця штука набирає повного розгону, кабінки, де ми сидимо, рухаються по своїх колах і часом розвивають швидкість, не набагато меншу від тієї, з якою астронавти злітають з мису Кеннеді. І я знав одного хлопця… — Джонні з поважним виглядом нахилився до неї.

— Еге ж, зараз видаси ще одну з твоїх небилиць, — мовила Сейра трохи розгублено.

— Коли тому хлопцеві було п’ять років, він упав з ґанку й дістав манюсіньку тріщинку в шийному хребці, отакеньку, з волосину. А через десять років він катався на отакій ярмарковій круговерті в Топсемі… І… — Він знизав плечима й співчутливо поплескав Сейру по руці. — Та гадаю, тобі це минеться гаразд, Сейро.

— Ой!.. Я хочу зійти…

А круговерть тим часом набирала розгону, і ось уже весь ярмарок і головна алея злилися в одну скісну пасмугу вогнів та облич. Сейра зойкала, сміялась і врешті заходилася молотити Джонні кулаками.

— Тріщинка з волосину! — гукала вона йому. — Ось я покажу тобі тріщинку, дай тільки зійдемо, брехун ти такий!

— А що, ти вже відчуваєш щось у шиї? — лагідно запитував Джонні.

— Ох ти ж брехун!

Вони мчали все швидше, швидше, і коли вкотре уже — вдесяте? вп’ятнадцяте? — пролітали повз доглядача, Джонні нахилився й поцілував її, а кабінка зі свистом кружляла по своєму колу, і губи їхні стискало міцніше, злютовувало в щось гаряче, збудливе й пругке. Потім велике кружало почало сповільнювати оберти, їхня кабінка також кружляла вже наче знехотя і нарешті, гойднувшись і клацнувши востаннє, зупинилася.

Вони зійшли з круговерті, і Сейра вхопила Джонні за шию.

— Тріщинка з волосину, ти, дурисвіте! — прошепотіла вона.

Повз них саме проходила якась огрядна жінка в голубих штанях і дешевих мокасинах. Джонні звернувся до неї, показуючи великим пальцем назад на Сейру.

— Мем, це дівчисько чіпляється до мене. Як побачите полісмена, скажіть йому, будь ласка. Гаразд?

— Ви, молоді люди, вважаєте себе надто великими розумниками, — зневажливо відказала огрядна дама й важко потюпала далі, до тенту зі столами для бінго, міцно затиснувши під пахвою свою сумочку.

Сейра не стримала сміху.

— Ти просто неможливий.

— Я погано кінчу, — погодився Джонні. — Моя мати завжди так казала.

Вони знову рушили поряд головною алеєю, чекаючи, поки все перестане хитатись у них перед очима й під ногами.

— Твоя мама дуже побожна, так? — спитала Сейра.

— Баптистка до самих кісток, — підтвердив Джонні. — Але загалом жінка непогана. Тримається в межах. Щоправда, коли я буваю вдома, вона не може вдержатись, щоб не підкинути мені кілька тих брошурок, але така вже її вдача. Ми з батьком до цього притерпілися. Я пробував був переконувати її: мовляв, з ким же це, в біса, міг жити Каїн у краю Нод, коли його тато й мама були перші люди на землі, і всяке таке інше, — та потім розважив, що це якось негарно, і облишив такі балачки. Два роки тому мені здавалося, що Юджін Маккарті здатен урятувати світ… а баптисти принаймні не висувають Ісуса кандидатом у президенти.

— А твій батько не побожний?

Джонні засміявся.

— От цього не знаю, але що не баптист, то напевне. — Тоді якусь хвилю подумав і додав: — Він тесля, — так наче цим усе пояснювалось.

Сейра всміхнулася.

— Що сказала б твоя мати, якби дізналася, що ти водишся з пропащою католичкою?

— Напросися до нас у гостину, — в ту ж мить відказав Джонні, — щоб вона могла накинути й тобі оті свої брошурки.

Сейра спинилась, і далі тримаючи його за руку.

— А ти хотів би повезти мене до себе додому? — запитала вона, пильно дивлячись на нього.

Приязне довгасте обличчя Джонні споважніло.

— Так, — відповів він. — Я хотів би, щоб ти познайомилася з ними… І вони з тобою.

— Навіщо?

— А ти не знаєш? — лагідно спитав він.

І раптом Сейрі здавило горло, загупало в скронях, так наче її вже душили сльози, і вона міцно стиснула руку Джонні.

— Ой, Джонні, ти мені так подобаєшся…

— А ти мені — ще більше, — серйозно сказав він.

— Покатай мене на чортовому колесі, — зненацька попросила вона й усміхнулася. Годі цих розмов, спершу треба все обміркувати, розважити, куди воно може завести. — Хочу злетіти високо-високо, звідки ми побачимо все довкола.

— А можна, я тебе поцілую в тій високості?

— Двічі, якщо встигнеш.

Джонні дав їй повести себе до каси, де залишив ще один доларовий папірець. Купуючи квитки, він сказав:

— Коли я ще вчився у школі, я знав одного хлопця, котрий працював на ярмарку, то він розповідав, що робітники, які складають ці колеса, завжди геть п’яні і залишають там усякі…

— Іди к бісу, — весело мовила Сейра. — Ніхто не живе вічно.

— Але всі цього прагнуть, хіба ти не помічала? — зауважив Джонні, сідаючи за нею в хитку кабінку.

Нагорі він таки встиг поцілувати її кілька разів, а жовтневий вітер куйовдив їм волосся, і ярмарковий майдан розлягався внизу, світячись у темряві, мов величезний годинниковий циферблат.

Після чортового колеса вони покаталися на каруселі, хоч Джонні чесно признався, що почуває себе найпослідущим дурнем. Ноги в нього були такі довгі, що, розвівши їх, він міг би вільно стояти над своїм гіпсовим коником. А Сейра лиховісним тоном розповіла йому, що знала в школі одну дівчину, в котрої було хворе серце, хоч ніхто про це й гадки не мав, і одного разу та дівчина пішла зі своїм хлопцем покататися на каруселі… і…

— Колись ти про це пошкодуєш, Сейро, — сказав Джонні спокійним і довірчим тоном. — Там, де неправда, не буває добрих взаємин.

Вона показала йому довгого язика.

Після каруселі був дзеркальний лабіринт, справді добрий дзеркальний лабіринт, і Сейрі пригадався епізод із книжки Бредбері «Щось лихе до нас іде», де обернута на дівчинку стара вчителька мало не згинула без вороття в такому самому лабіринті. Сейра бачила, як віддалік від неї розгублено тупцяє Джонні й махає їй рукою. Десятки Джонні, десятки Сейр. Вони поминали одне одного, мигтіли по неевклідових кутах і нібито зникали. Вона повертала ліворуч, повертала праворуч, тицялася носом у ясні скляні площини й безпорадно хихотіла — почасти й зі страху перед тим замкненим простором. Одне із дзеркал обернуло її на приземкувату карлицю, як ото в книжках Толкієна [10]. В іншому перед нею постало карикатурно цибате дівчисько з ногами завдовжки із чверть милі.

Нарешті вони видобулися на волю, і Джонні купив дві гарячі сосиски й повну паперову мисочку смажених в олії картопляних пластівців, що смакували чи не краще, ніж колись, у дитинстві.

Вони пройшли повз веселий заклад. Перед входом стояли три дівулі в оздоблених блискітками спідничках і ліфиках. Вони пританцьовували під давню пісеньку Джеррі Лі Льюїса, а зазивайло вихваляв у мікрофон їхні принади. «Крихітко, прилинь до мене…» — ревів Джеррі Лі, і його рояль вихлюпував буги-вуги на посипані тирсою алеї. «Крихітко, прилинь до мене… крихітко, бери бика за роги… нащо нам слова облудні… хай весь світ двигтить із нами…»