Месопотамія - Жадан Сергій. Страница 14

Гості товклися подвір'ям, заходили до бару, виходили з коридорів, на щось очікуючи, про щось перемовляючись. Я пізнав Івана, сусіда згори. Поруч із ним стояв якийсь його опасистий, діабетичного вигляду приятель, уже накачаний, від того ще більш хворобливий. Окрім спортсменів, ходили туди-назад старші чоловіки в старанно випраних сорочках і поважні жінки з яскраво фарбованими обличчями. Проштовхались двоє, схожі на таксистів: один у шкірянці, другий із наколками. Дивні гості, подумав я, вони ніби не на весілля прийшли, а потяг зустрічати. Раптом побачив Дашу. Стояла при стіні, тримала в руках вино, схоже, не перше, сміялась, виснучи на якомусь низенькому мужику. Той мав оливкового кольору заплиле обличчя, вузькі очі, пухкі губи, білу, але несвіжу сорочку, дорогі, проте нечищені черевики. Все намагався торкнутися Даші, все пробував поплескати її дружньо по спині, все хапав за руку, щось радісно викрикуючи й підсміюючись. Даша знову робила вигляд, що все гаразд. Або все справді було гаразд. У мій бік не дивилась. Теж весело щось кричала вузькоокому, теж плескала його по загривку, хоча помітно було, що час від часу робить ледь помітний крок убік, назад, у тінь, так, наче в чувака погано пахло з рота. І коли він, ніби жартуючи, ніби ненавмисно (насправді впевнено й важко) торкнувся її ноги трішки вище коліна, я не витримав і пішов до них.

— О, Ромео, — вдавано втішилась вона. — Познайомся, це Коля.

Коля простягнув долоню, навіть не глянувши в мій бік.

— Потримай, — сказав я, передаючи Даші порцеляну. Вона не чекала, ледь не випустила подарунок із рук, дещо незграбно перехопила його, піддавши знизу коліном. Коля врешті звернув на мене увагу. Тут я і стиснув його долоню. Була вона велика й волога, руку мою він потискав мляво й неохоче. — Роман, — сказав я, — приємно познайомитись. Даша про вас багато розповідала.

— Що розповідала? — не зрозумів він.

— Різне, — не став я уточнювати.

Коля враз якось знітився, закрутився на місці, поплескав мене по плечу волого й неохоче і зник у ближчому коридорі. А вона подивилася на мене злісно й розчаровано, кинула свою порцеляну кудись під святковий стіл і різко заговорила. Говорила про те, що ми всі її дістали — і малий, і я, що ми поводимось, як два недоумки, а вона має нас розводити, має давати з нами раду, а вона теж не залізна (тут вона почала плакати, ніби демонструючи, що ось, мовляв, недоумку, бачиш, справді не залізна), що вона бачити нас не хоче, а коли захоче — сама скаже, тож щоби ми не лізли до неї, щоби відчепилися (від'їбалися), щоби дали їй спокій. — Вань, — закричала вона кудись мені за спину, — маєш курити? І рішуче мене відштовхнувши, схопила за руку нашого сусіда, що саме кудись активно пробирався, і повела за собою. Діабетик посунув слідом. Я психонув і пішов у зворотному напрямку. Добре, що святкувалося тут усюди.

Де твоя впевненість? — говорив я собі, — де твоя радість, де все те, чого ти так шукав у цьому сонячному світі? І доки на подвір'ї тривали урочистості, доки пил підіймався й торкався ніжної салатової трави, я сидів у барі й дивився серіали. Вийти мені не випадало, довелося б із кимось спілкуватися, щось комусь пояснювати, якось виплутуватись з усього цього, довелося б відводити від неї погляд, принципово на неї не дивитись, вдавати, що не помічаю її. І ось тут, у теплих ранніх сутінках, звідкись нізвідки просто на мене вийшов ковбой — пасажир у ковбойському капелюсі, легкому піджаку, барвистих шортах і розбитих в'єтнамках. Побачивши мене, зауважив також і всю печаль у моїх очах. А тому наполегливо порадив іти за ним, кажучи: давай, Вася, що ти тут виснеш, все найцікавіше зараз відбувається в районі басейнів із холодною водою, в секторі водяних атракціонів, у квадраті чорних гарячих кабін і пекельних випарів, і потягнув мене саме туди, оскільки, говорив, не годиться так нехтувати святковим настроєм. Говорячи, страшенно поспішав, жадібно ковтаючи приголосні й стрибаючи поміж реченнями. Капелюх сповзав йому на очі, піт заливав йому чоло, баки його були мокрими від нетерплячки, але щойно він провів мене таємними кімнатами й вивів до масажного залу, як я відразу зрозумів, що все це було недаремно. Найцікавіше відбувалося саме тут, і вогняна оголена компанія, побачивши нас, кинулась на ковбоя, славлячи його, і всі терлися об нього з вдячністю, і об мене теж терлися, і коли це були жінки — було мені радісно, а коли чоловіки — ставало мені тривожно й хотілося кому-небудь зарядити. І чим далі — тим більше. А ковбой дістав із кишені пухкий запашний згорток, щось коштовне, щось загорнуте в жовту газету, і всіх загалом порвало, його підхопили на руки й потягли за двері, кудись до самого пекла. Тоді я ліг на масажний стіл і дивився на холодний басейн, в якому спалахували електричні вогні, відбиваючись від зеленої поверхні. І довкола снували оголені красуні, солодко усміхаючись, і поважно проходили замотані в кошлаті рушники чоловіки, кидаючи на мене стурбований погляд: чи свій, чи не зальотний? І час спливав, оминаючи мене й роблячи присутність мою тут випадковою, а подальше перебування — позбавленим сенсу. І аж тоді, коли всі пройшли повз мене, вийшли геть і повернулися назад, звідкись знову з'явився ковбой, і мав при собі тацю з коньяком і цитринами, і змусив мене випити стільки, скільки я зможу, а коли я сказав, що більше не можу, змусив випити ще. Оскільки, — кричав, — коли ми ще з тобою вип'ємо, Вася! Я валю звідси, к єбєням, Вася, к єбєням! Міжнародними авіалініями України! Без пересадок! Просто завтра! З невидимих терміналів! Потаємними повітряними коридорами! В обхід усіх митних служб! Пройшовши хрестовим походом через усі д'ютіфрі! Не декларуючи нічого з прикрас та банківських активів! Уже післязавтра, Вася, — п'яно й захоплено кричав він, — я буду сидіти в нормальній компанії де-небудь у районі Філадельфії (Філадельфії, Вася!), у компанії маклерів та брокерів (ага, брокерів!),! і пити нормальний кошерний коньяк! А не це гівно, Вася! — голосив він і щедро прикладався до пляшки, — не це, зовсім не це! А коли до басейну посипалася оголена публіка, знову підхопивши його на руки, я вирішив, що з мене досить і що час нарешті йти.

Вийшов із кімнати, пройшов до бару. За вікнами стояла ніч, на подвір'ї дзвенів посуд, сварились жінки, обривався спів. За моєю спиною скрипнули двері. Я озирнувся. Встиг помітити сукню нареченої. Двері причинились.

Я вийшов через бічний вихід на вулицю. Рушив було додому, коли раптом завважив Аміна. Він стояв, притиснувшись до стіни, і гірко ридав. Біля нього тяжів Коля. В руках тримав ролекс малого. Малий нив і тягнувся за годинником.

— Що тут у вас? — запитав я, підходячи.

Коля наполохано озирнувся. Втім, побачивши саме мене, заспокоївся.

— Та все нормально, синок, — сказав, ще сильніше звужуючи очі. — Купив у мальчіка ролекс, а він шото ниє.

— Нічого не купив, — занив Амін, намагаючись відібрати годинник.

— Так купив чи не купив? — перепитав я.

— Купив-купив, — холодно підтвердив Коля. — Давай, синок, іди.

— Слухай ти, — заговорив я. — Підар, — уточнив. — Віддай малому його ролекс.

— Не поняв, — не зрозумів мене Коля.

— Кажу, ролекс віддай, — повторив я.

— Ти шо, синок? — Коля нарешті розплющив очі й подивився на мене, ніби вперше побачивши.

Я не дав йому договорити й заїхав кудись під дих. Коля зігнувся, проте на ногах утримався й спробував відступити. Я кинувся на нього. Раптом двері за моєю спиною розчахнулися, і на вулицю посипалися радісні від злості та збудження голоси. Я не встиг навіть роззирнутися, як мене завалили на асфальт. Пару разів дістав по хребту, пару разів по нирках, добре, що встиг прикрити голову руками. Враз усі зупинилися. Я спробував підвестись, проте хтось упевнено притис мене черевиком до асфальту. Наді мною нависав Коля, поруч із ним темніли ще троє чи четверо, я їх не знав, а ось він знав їх напевно, та й вони його, схоже, добре знали. Коля вагався, добити мене чи лишити тут, на асфальті. Врешті попустився.

— Мудак, — сказав примирливо, сплюнув убік і пішов до бару святкувати. Решта потяглася за ним.