Бот - Кидрук Максим Иванович. Страница 13

Контракт Хорта був розрахований на дванадцять місяців. За цей час Вадим не більше десятка разів розмовляв з Наталею по «Skype» і не частіше ніж раз на тиждень відсилав дружині e-mail, де писав про що завгодно, але тільки не про роботу. Після закінчення терміну дії договору Хорт прилетів до України, блідий, худий і змучений, але з гарячковим блиском у очах. Він пробув у Києві три дні, після чого, пояснивши Наталі, що проект ще не закінчено, почесав назад до Південної Америки.

Договір за обопільної згоди продовжили на вісім місяців…

З часом Хорт перестав виходити на зв’язок через «Skype». Чоловік регулярно висилав додому чималі суми грошей, які з кожним місяцем ставали все більшими. Зрідка додавав до них скупі напружені листи, що з кожним місяцем ставали коротшими.

Три місяці тому зв’язок з лабораторією урвався. Гроші також перестали надходити.

За кілька тижнів Вадим Хорт передзвонив дружині з незнайомого номера і, криючись та переходячи на зривистий шепіт, попросив не хвилюватися. Бігцем повідомив, що не може довго розмовляти і що справи у їхній лабораторії йдуть не вельми, мала місце надзвичайна ситуація, дещо вийшло з-під контролю, але хвилюватися нема про що, і як тільки йому дозволять, він знову почне слати їй листи. Наталя, ковтаючи сльози, спитала, чому він не може писати зараз. На що Вадим відповів, що офіс відрізали від мережі, бояться якихось вірусів, мовляв, ситуація нестабільна, небажаний вплив ззовні може зробити її ще гіршою…

Про віруси він брехав; Наталя завжди знала, коли її чоловік каже неправду.

Протягом наступних двох тижнів Наталя Хорт сотні разів намагалася зателефонувати за тим номером, з якого дзвонив Вадим, проте жіночий голос у трубці раз по раз лепетів іспанською, що такого номера не існує…

Приблизно місяць тому, 21 липня, змучена ревнощами пані Хорт, котра за чотири тижні не зуміла ні на хвилину склепити очей, оскільки в кожному сні її мужчина поставав перед нею в обіймах трьох юних, голих і шалено сексуальних чилійок, отримала листа від чоловіка. Великого і дуже дивного листа, котрий спершу змінив її гнів на страх, а згодом перетворив страх на вогнисту паніку. Наталя відтоді не спромоглася не те що поспати по-людськи, вона всидіти на місці не могла. Жінці наче розпеченого каміння за пазуху накидали.

Від: Vadym.Hort

До: Natalie1976

Тема: Прохання

Привіт, сонце!

Пишу поспіхом, бо справи не чекають. Маю лише декілька хвилин. Проблеми майже владнали. Уявляю, як усе це тобі набридло, але за місяць-півтора мене нарешті відпускають. Закінчую свій кусень роботи, отримую преміальні і звалюю з цієї грьобаної пустелі. Не знаю, чи це тебе втішить, гроші отримаю немалі. Зможемо купити будиночок десь у Італії і назавжди забути про роботу. Будь-яку роботу, кохана. Просто потерпи…

А зараз у мене до тебе одне, можливо, трохи дивацьке прохання. Не думай про лихе і не задавай зайвих питань, настане час, я все розповім. Просто зроби, як кажу. Якщо зі мною щось трапиться (ти не хвилюйся, насправді нічого серйозного, просто я мушу це написати… ну, знаєш, раптом що) …тож, якщо зі мною щось станеться, ти повинна дещо зробити.

Є один хлопець, його звати Тимур Коршак, він працює на «TTP Technologies». Фантастично обдарований пацан. Якщо не помиляюсь, саме він прописував мізки ботам у «Сталкері». (Маєш пам’ятати цю стрілялку, я за нею ночами просиджував ще до від’їзду.) Фішка в тому, що люди, на яких я працюю, хочуть його викликати — запросити на роботу як консультанта чи щось таке. Вони вірять, що хлоп зможе вирішити проблеми. Я в тому сильно сумніваюсь, та не суть. Важливо ось що: я не маю доступу до інтернету за винятком кількох хвилин для написання цього листа, а тому не можу відшукати його e-mail.

Сонце, дуже тебе прошу, раптом зі мною щось трапиться, і я, скажімо, не повернусь вчасно до Києва, знайди контакти Тимура Коршака і напиши чи подзвони йому. Обов’язково! Попередь, щоб він нізащо не погоджувався на цю роботу. Хай що йому пропонуватимуть, хлопцю не слід нікуди їхати з України! Так буде краще…

Сумую за тобою! Вадим.

Вадим, як і будь-який путящий програмер, не тямив, як правильно писати слізні листи до дружини. Після його «можливо-трохи-дивацького» прохання Наталя Хорт тижнів зо три напихалася валіумом і щодня відсилала по сім-вісім істеричних мейлів чоловікові, щоправда, так і не отримавши відповіді на жоден з них.

Поглинута хвилюванням за чоловіка, Наталя забула про прохання. Жінка не збиралася шукати Тимура Коршака. Їй не було діла до чужого шмаркача, що розробляв комп’ютерні ігри для довбограїв, коли її рідний чоловік, озвавшись один раз за місяць, написав таку-от чортівню.

Ситуація кардинально помінялася 7 серпня, за вісім днів до того, як Тимур з Оскаром Штаєрманом зібрались вилітати до Чилі. Того дня Вадим Хорт повернувся до України. У цинковій труні.

Повідомили родичам. Спочатку батькам, опісля дружині. Повезли Наталю в Бориспіль — забирати страхітливий вантаж.

Уже в морзі Наталя Хорт, напівмертва від шоку та відчаю, наполягла на тому, щоб похмуру, страшенно подерту й засмальцьовану домовину, доставлену аж із Сантьяго-де-Чилі спочатку в Мілан, а згодом до Києва, відкрили. Жінка до останнього не вірила. Вона мусила переконатися, що всередині її чоловік. Мусила знати, кого ховатиме.

Після того, як труну розпечатали, Наталю дві доби тримали під наглядом медиків. Щойно жінка приходила до тями, нею починало істерично трусити.

В металевій домовині дійсно знаходилось тіло Вадима Хорта. Точніше — те, що від тіла лишилося. У небіжчика не вистачало лівої руки: її відірвало вище ліктя. Груди, шия та живіт вкривали глибокі шматовані рани. Ліва частина обличчя також була роздерта: замість вуха стримів скривавлений обрубок, ліва очна западина зяяла пустотою, а добрячий шматок шкіри від верхньої частини щоки аж до скроні був видертий живцем, оголивши кістки черепа. Вадим Хорт виглядав так, наче його розпинав великий хижак. Рот досі кривився від переляку. Губи застигли, закарбувавши вираз глибокого жаху. Чоловіка так і поховали: жодні маніпуляції з м’язами обличчя не допомогли позбавитися переляку, що струменів з неживого лиця. М’язи закам’яніли, ставши промовистим і водночас німим відбитком чогось страшного, що стало провісником смерті.

Одначе був один нюанс, котрий шокував дружину Вадима (як і всіх інших, кому не поталанило бути присутніми під час розпізнавання мерця) більше ніж перекривлений рот та рвані рани, що перетворили тіло на криваве місиво, разом узяті. У тридцятип’ятирічного Вадима Хорта було геть сиве волосся.

Штаєрман переминався з ноги на ногу біля ескалатора, голосно зітхав і підкреслено часто зиркав на годинник. Тимур та Аліна стояли поодалік. Тимур дивився під ноги. Дівчина відвернулась, споглядаючи крізь вікно на стоянку перед старим терміналом.

Час спливав. Парочка наче й не збиралася прощатись.

Терпець Штаєрману вривався. Він кашлянув і сухо, але делікатно мовив:

— I think we must go [28].

Тимур покосився на чилійця так, наче бачив його вперше.

— It’s time [29], — чорнявий дженджик проявив настирливість. Він реально нервувався. Він не заспокоїться, поки програміст не пройде паспортний контроль, опинившись у транзитній зоні аеропорту.

— Зажди, Оскаре. Ще трохи, — відмахнувся хлопець. А тоді, набравшись сміливості, повернув обличчя Аліни до себе: — Ну, мені пора… Ти тут… цеє… не…

Її шкіра була гарячою, наче вона щойно повернулася з пляжу.