Бот - Кидрук Максим Иванович. Страница 26

Світловолосий підліток віддалявся пустелею. От тільки біг він не так, як зазвичай бігають підлітки. Хлопчик ретирувався по зигзагоподібній траєкторії. Через рівні проміжки часу змінював напрямок руху на визначений кут; ноги при цьому рухались ритмічно, піднімаючись на одну й ту саму висоту. Тимур із жахом подумав, що пацан рухається точно так, як мали б рухатись розроблені ним ігрові боти.

Не замислюючись над тим, що робить, Тимур нахилився і підняв з підлоги каменюку. Це ж з якою силою треба було її запустити, щоб, пролетівши сотню метрів, вона розбила вікно? Несподівано програміст намацав пальцями поворозку. Придивився. Шнурівкою до каменюки був прив’язаний шматок темного паперу.

— Тут щось є! До каменя прив’язана записка.

Тимур стягнув шворку, відчувши між пальців клапоть цупкого обгорткового паперу. Розгорнув його. Всередині чорною фарбою, перекошеними, немов дитячими, літерами було виведене одне єдине слово:

Хлопець знизав плечима. HORT. Для нього ці чотири літери нічого не означали. Поки що нічого не означали.

Довкола українця щільною юрбою скупчилися науковці:

— Що там? Покажи! Дай глянути…

Тимур простягнув записку. Першим за папірець ухопився Ральф Доернберг.

— Як тобі таке? — канадець тут-таки відсахнувся, передаючи обривок Кейтаро. Риси обличчя вченого загострились. Ковзнувши поглядом по пальцях, які стискали листок, Тимур відмітив, що в нейрохіміка страшенно бліді нігті.

— Хорт? Це неможливо, — процідив Джеп. — Боти не можуть цього знати.

Кожен наступний, хто отримував папірець (за виключенням новоприбулих Стефана, Алана і самого Тимура), роззявляв рота і бліднув. Там наче було послання від архангела Гавриїла, щось на кшталт: «Готуйся, чувак! Завтра я прийду по твою грішну дупу».

Окинувши оком всіх присутніх, Тимур подумав, що їх вразив не стільки факт того, що боти щось написали, а саме те, що вони написали.

— Може, ці ваші суперсолдати помилились? — навмання припустив Тимур. — Мали на увазі hurt, мовляв, «завдавати болю» чи щось таке?

Ральф Доернберг серйозно подивився на нього:

— Вони не розмовляють. Ні англійською, ні будь-якою іншою. Тим більше боти не вміють писати.

— А як же ця цидулка? Ви ж говорили…

— Цього їх не навчали. Не було необхідності.

Поки нейрохімік вагався, чи говорити далі, наперед виступила Лаура Дюпре:

— Вони не помилились, друже, — напружено промовила француженка. — Я не знаю, як вони навчились писати, але слово, як на мене, вибрали правильне. Хороше таке слово…

— Про що ти говориш?

— Так звали твого попередника.

— Що? — звів брови Тимур.

— Боти думають, що ми привезли Вадима Хорта…

Боти так і не з’явились. Ніч минула без пригод.

Кейтаро Рока, заклавши руки за спину, стояв біля вікна у своєму кабінеті. Невелика робоча кімнатка знаходилась на четвертому поверсі і межувала з великою залою для нарад.

Старий японець, міцно стуливши худі губи, дивився, як понад горами висмикуються перші вранішні промені, вприскуючи в Атакаму соковиті барви. Ще мить тому і земля, і небо, й гори були сірими, неначе вкриті шаром попелу. Аж тут — легкий спалах — перший промінь пробивається крізь зубаті Анди, і пісок стає золотим, небо наливається блакиттю, а гори набувають притаманного лише Атакамі фіолетового відтінку.

За цілу ніч Джеп не склепив очей. «Чому боти не кинулись на штурм? — терзав себе неспокійними питаннями. — Вони могли силою вибити у нас гормони. Вони ж задля цього приходили».

Та щось глибоко в душі підказувало Кейтаро, що цього разу боти приходили не за стероїдами. Вони з’явилися, бо їм потрібен Хорт.

— Вони не розуміють… — учений дивився на притемнене відображення у шибці, насилу переборюючи бажання розкричатись і почати скубати волосся. — Вони не зрозуміли, що вже вбили його…

Техно-синапс

Ребекка розбудила Тимура о пів на сьому ранку. Нагадала, що у нього сьогодні вступна лекція. Через півгодини по нього зайшов Ральф Доернберг. Разом вони пішли снідати, після чого канадець повів хлопця на екскурсію.

При денному світлі Тимур побачив, що лабораторний комплекс складається з п’яти будівель. Довкола них простягалась незаймана пустеля. З північно-західного боку підступало погризене тріщинами узгір’я. На півдні простяглась біла солончакова пустеля (те, що чилійці називають salar).

Незважаючи на ранній час, чорношкірі найманці та кілька білих працівників «NGF Lab» працювали надворі, латаючи огорожу.

Після ознайомлення з екстер’єром, Ральф завів Тимура в невисоку будівлю у західній частині комплексу. Над входом були сині написи «EN-3 BUILDING» та «GATE 02».

— Кава? — запропонував нейрохімік.

Попри короткий сон, хлопець почувався бадьорим, але не відмовився:

— Так, будь ласка. З молоком.

Вони знаходились на другому поверсі у кімнаті з великими вікнами. Кілька круглих столів, прості стільчики. В кутку невелика кухонька. Приміщення нагадувало кафетерій у торговому центрі. Приготувавши дві кави, Ральф сів за столик навпроти Тимура.

— Спершу трохи про наш комплекс, — учений увімкнув принесений з собою лептоп і відкрив якийсь файл.

На екрані з’явилась тривимірна модель. Тимур впізнав лабораторний комплекс.

— Як бачиш, у нас п’ять будівель. Найменша з маркуванням «DE» — це просто склад. Їжа, матеріали, пальне для генератора. Та, в якій ти ночував, відмічена «DW» — житлова. У її південному крилі розташовані кімнати для працівників. У центральній частині знаходиться їдальня, кімната для відпочинку з кінозалом, бібліотека. На четвертому поверсі вже знайома тобі головна зала та кілька робочих кабінетів. У підвалі «DW» також знаходиться генератор, який живить електроенергією весь комплекс за винятком третього інженерного корпусу. Третій інженерний має свою систему живлення. Решта будівель — це лабораторії. Сьогодні ти в них побуваєш.

DEpot (англ. depot — склад) — складське приміщення; DWelling building — житлова та адміністративна будівля; EN-1 — перший інженерний корпус; EN-2 — другий інженерний корпус; EN-3 — третій інженерний корпус

— Як вам вдалося побудувати таке посеред пустелі?

Ральф розсміявся рипучим старечим сміхом.

— Офіційно ми займаємось проектуванням систем життєзабезпечення для скафандрів.

Тимур раптом пригадав, що обіцяв написати Аліні після прибуття. Вона, мабуть, зараз хвилюється. І страшенно злиться.

— Ральфе, я можу скористатись вашим лептопом?

— Для чого? — насторожився канадець.

— Хочу відправити лист, — безтурботно сказав програміст.

— Вибач, мережі немає, — очі Ральфа неспокійно забігали. — У нинішніх обставинах користуватися інтернетом в «NGF Lab» заборонено.

— Як це?

— Я не збираюсь це обговорювати. Всі питання до Оскара Штаєрмана.

Хлопець вирішив не сперечатись.

— Що ти знаєш про принцип роботи головного мозку?

— Я програміст, Ральфе. — Тимур ледь стенув плечима і розвів руками. — Біологію, чесно кажучи, ще у школі не полюбив.

— Нічого іншого я не очікував… Останні три сотні років найкращі вчені длубаються у мозку. В результаті ми знаємо все про будову, мікроскопічну структуру та хімічні реакції, що проходять усередині. З кожним роком інструменти стають точнішими, а методологія більш досконалою. Проте досі ніхто — я запевняю тебе — абсолютно ніхто не здатен пояснити, як функціонує наш мозок. Яким чином безладне скупчення примітивних клітин створює систему, яка регулює роботу одного з найскладніших організмів у природі? Я мовчу про те, що ніхто не має уявлення, як і де зароджується свідомість. Соромно зізнатись, але науковці ХХІ століття, розколупавши атом речовини настільки, що зайшла мова про самозникнення матерії, не можуть з певністю сказати, де зароджуються людські думки.