Залишенець. Чорний ворон - Шкляр Василь. Страница 35

Потім вони лежали обличчям одне до одного, вустами до вуст, і тихо так розмовляли.

— Тобі зараз можна? — спитав він.

— Що можна? — Тіна вдала, що не зрозуміла його.

— Ну… це…

— Ти такий сором'язливий? Тоді скажи просто: спати з тобою.

— Це не просто, це дуже любо — спати з тобою, — сказав він. — Але я про те, що ти… не боялася. Чув, є в жінок такі дні.

— Ти забагато знаєш. Ні, у мене не ті дні, про які ти кажеш.

— Ти хочеш дитину?

— Якби так сталося, я б її зберегла.

— Навіщо тобі дитина без батька?

— А ти хіба хто?

— Мене не буде, — сказав він.

— Як не буде?

— Сама знаєш.

— Ти не кохаєш мене?

— Ні, якраз я тебе дуже кохаю.

— Повтори, — попросила вона.

— Я тебе дуже-дуже кохаю.

— Тоді чому тебе не буде з нами?

— Ти знаєш, — повторив він.

— Нічого я не знаю.

— Наша боротьба програна, — сказав він. — І рано чи пізно…

— Нічого ще не пізно, — перебила вона. — Ми можемо завіятися, де нас ніхто не знайде. Навіть вибратися за кордон. Я чула, що можна перейти Збруч.

— Що за тим кордоном робити? — спитав він.

— Там багато наших, там наш уряд.

— Нашого там уже нічого немає.

— Ми могли б там влаштувати своє життя, — сказала вона.

— Могли б. Тільки це не для мене.

— Чому?

— Тому, що на моєму прапорі не було напису «Воля України або закордон».

— Смерть не обирають, — сказала вона.

— Але вона обирає…

— Тобі й життя ніпочім, — дорікнула Тіна. — Ти ще молодий, а вже розпрощався з ним.

— Неправда, — сказав Ворон. — Я люблю волю. А її можна вигодувати лише кров'ю.

— А якщо на волю надії немає? Сам кажеш: боротьба програна. Кому потрібна ще одна смерть? Ще одна безіменна, зрівняна із землею могила?

— Саме на таких могилах і проростає мета.

— Ти просто впертий, — ображено сказала вона. — Ти зовсім мене не чуєш.

— Чую. Чую, як своє серце.

— Ні, ти до мене глухий. Я так хотіла сьогодні з тобою помріяти.

— Марні мрії тільки додають жалю, моя пташко.

Тіна раптом повернулася до нього спиною, і він відчув, що вона плаче.

— Не треба. Я не хотів завдати тобі болю.

— Я знаю, чого ти мене не любиш, — схлипнула вона.

— Нічого ти не знаєш. Я тебе любив ще до того, як зустрів уперше. Я завжди хотів таку, як ти.

— Ні, ти розчарований. І я знаю чому.

— Он як.

— Тому що взяв мене не дівчиною.

— Уперше чую, — здивувався він. — Уперше чую, що ти не дівчина.

— Ти смієшся.

— Чого б я сміявся?

— Ти все зводиш на жарт, а цього мені не треба, — сказала вона. — Чому ти не спитаєш, як я стала жінкою?

— Навіщо?

— Я думала, чоловікам це завжди цікаво.

— Мені — ні, — сказав він.

— Я хочу, щоб ти знав.

— Мені це не цікаво.

— Я мушу про це розповісти.

— Я й так знаю, що ти нею стала у тринадцять років.

— Як це — у тринадцять?

— А так! Полізла на вишню, ягоди саме налилися й дозріли, ти їх збирала у жменю, кидала до рота — й губи твої, і щоки, і руки червоніли від вишневого соку. Та враз ти побачила, що й по стегнах твоїх стікають червоні цівочки. Думала, роздушила там вишні, а то й не сік був, то з'явився твій перший місячний знак і ти стала жінкою. Хіба ні?

Тіна озвалася не відразу.

— Звідки ти взяв це? — нарешті спитала вона, повернулась до Ворона обличчям, і він відчув таку ніжність, що заболіло серце. Наче те незаймане дівча зійшло до нього з дозрілого вишневого дерева.

— Іди до мене. — Він поцілував її в мокрі очі, а потім довго виціловував білі груди, пестив губами налиті, як стиглі вишні, соски і маленький натільний хрестик, що також напився її тепла.

— Ти своєю бородою залоскочеш мене до смерті.

— Я більше не можу терпіти, дай мені себе ще, моя пташко.

Цього разу він раював набагато довше, до нестями розтягував насолоду, — ти мене розіпнеш, шепотіла Тіна, — і тільки тоді, як зовсім її знесилив, дозволив собі доконечну розкіш.

Знеможена, вона так довго мовчала, що він скучив за її голосом.

— Як ти мене знайшла? — спитав він.

— Де?

— У церкві, на цукроварні, в шпиталі…

— Я тебе й не губила. Я завжди йшла по твоєму сліду, хіба ти не зрозумів?

— А в дивізійному штабі в Умані?

— Ні, там я побачила тебе вперше.

— І чому ж так швидко попрощалася?

— Ну, я не та курочка, яку можна зразу топтати.

— Авжеж, ти моя білогруда пташка, — сказав він. — Але ж ми могли більше й не зустрітися.

— Ні, не могли, — заперечила Тіна.

— Чому?

— Бо я пташка перелітна, а світ цей такий маленький. Я тільки щодня молилася, щоб ти не загинув.

— Я це відчував і не раз виживав твоїми молитвами. Коли мені передали шапку з вишивкою на шлику «Вертайсь росою», я здогадався, чий це дарунок. Спершу подумав: відклінне^[*], а потім прочитав ті слова і зрозумів, що ні — це мій оберіг. Тіно, я, грішний, загубив твою шапку.

— Де?

— У бою.

— Краще шапку, ніж голову, — сказала вона.

— Я так і подумав: замість моєї голови Бог узяв твою шапку. Але мені її дуже жаль.

— Ти весь у шрамах.

— Вони не болять.

— Мені аж лячно. Куди не торкнися — рубець.

— А тоді на цукроварні хто все придумав? — перевів він розмову на інше.

— Вони самі попросили розважити їх «какім-то хохляцкім водевільом». Наздирали стільки продподатку, що вирішили влаштувати свято. Мені, як керівниці драмгуртка, залишалося тільки переконати їх, що це найкраще зробити у клубі лебединської цукроварні. Я знала, що ти близько.

— Як у тебе все просто, — здивувався він.

— Але ж роль Шельменка я не давала тому ікластому комедіянтові. Коли він удерся до нас за лаштунки, у мене в самої душа опинилася в п'ятах.

— То такий, — усміхнувся Ворон. — Я його вищиру часом і сам боюся.

— Мені трошки холодно, — сказала вона, пригортаючись до його грудей.

— Холодно? — Ворон, який міг заснути й на снігу, якось не подумав, що вона може змерзнути на простеленій на соломі бекеші.

— Зараз я тебе зігрію. Ще один раз — і ти зодягнешся. Там у мене в баклазі є тепла вода.

— Безсовісний! — аж скрикнула Тіна. — Ти все знав наперед.

— Що знав?

— Що знадобиться тепла вода.

— Ну, це таке… Вода завжди потрібна.

— Ні, ти знав, що зі мною… ляжеш. Ти ловелас!

— Це тільки означає, що я кохаю тебе.

— Ти ловелас, — повторила Тіна. — Я давно чула, що в Чорного Ворона чи не в кожному селі є коханка.

— Справді?

— Я тебе задушу, жеребця ненаситного, — сказала Тіна, але таким тоном, що тільки дужче розпалила його бажання.

Навіть Мудей, який самотужки знайшов затишний куток і щось там намацав собі на поживу, почувши про жеребця, перестав жувати і, шельма, нашорошив вуха.

Цього разу Ворон узяв її ніжно, поволі, з усією ласкою, на яку була здатна його зашкарубла натура; він губами блукав по її тілу, як п'яний джміль по квітці, і дивувався, наче ніколи такого не бачив, сильно так дивувався і рівчачкові поміж грудей, і пласкому животику, і виразно випнутому пагорбку, вкритому зовсім не шорсткою, шовковою травичкою, дивувався повнявому випуклому сраченяті, тонким пальчикам, коротко стриженому волоссю і тому, які можуть бути холодні зуби у спраглому жіночому роті. Її тіло було для нього цілим світом з лісами, озерами, пагорбами, рівчаками, долинами, цілющими джерелами, пахощами і тією таїною, якої нікому й ніколи не розгадати.

— Мені вже не холодно, — сказала Тіна, але він щільно загорнув її у бекешу і так, як сповиту дитину, взяв на руки.

— Спочинь, моя пташко. Незабаром нам вирушати.

Ворон упіймав себе на тому, що навіть до неї, до Тіни, звернувся, як до козаків перед походом — вирушати.

Тіна заплющила очі, принишкла й дихала так тихесенько й рівно, що йому здалося, ніби вона заснула. Ворон боявся поворухнутися.

— Звідки ти взяв ту дівчину? — раптом озвалась вона.