Залишенець. Чорний ворон - Шкляр Василь. Страница 44

Ныне, получив ранение, Черный Ворон отлеживается в логове атамана Гупало и постоянно что-то пишет в своей записной книжке — то ли стихи, то ли какие-то свои соображения…

Информатор Реут.

Верно: делопроизводитель Хлопушин».

(Із оперативного зведення Кременчуцького відділу ҐПУ від 30 серпня 1922 року.)

За п'ять днів Вовкулака, Ходя й Біжу повернулися до Чорного лісу і знайшли Чорного Ворона в іншому місці, щоправда, теж на галявинці, на тій же бекеші, з тим-таки записником, у якому він лежачи щось мережив олівчиком, тільки цього разу тримав олівчика в правій руці. Побачивши козаків, Ворон звівся на рівні, і Вовкулака завважив, що отаман уже без перев'язі, правиця його одужала, він вилюднів навіть з лиця, а Ворон помітив, що хлопці в доброму гуморі, видно, таки зробили щось путнє. Правда, коней загнали до білої піни а самі нівроку, світять до нього цятками очей на чорних, як засмалені горщики, фізіономіях.

Вовкулака тримав у мішку чималого кавуна, і Ворон ждав, що він зараз причепиться зі своїм частуванням (думає, що всяка червона їда збагачує кров), та якщо Вовкулака це зробить раніше, ніж розповість про їхні мандри, Ворон розтрощить того кавуна об його головешку.

Проте Вовкулаці стачило розуму почати з того, що треба, хоч зайшов він так здалеку (як вони виїхали, де ночували, кого зустрічали), що Ворон його перебив:

— То ви знайшли тих «дайошів» чи ні?

— Зажди, отамане, спершу послухай про все по порядку, бо я забуду головне сказати, — винувато закліпав Вовкулака і знов завів, як вони скрізь питали-розпитували, чи ніхто не бачив таких і таких, — ні, не бачили й не чули, — аж поки не доїхали до Веремієвого села, й ось там таке й таке трапилося; Ворон, почувши ту страшну новину, звісно, вже не перебивав Вовкулаку, і той тепер розкошував у мислі, як сам хотів, поки не добалакався до того, що саме малий Веремійчик-Ярко і вивів їх на банду «дайошів». От як буває в житті, дивувався Вовкулака, це ж треба, як воно часом збігається, філософствував він і так довго розводився про силу провидіння, що навіть Біжу не витримав і вставив свого гривеника:

— Тоді ми побігли на Деменці, прибігаємо, стали під лісом, рознюхали, і Вовкулака пішов до хати, щоб спершу домовитись за дитину, а я побіг…

— Цить! — гримнув Вовкулака на Біжу, аж той голову втягнув у плечі. — Мовчи, коли тебе не питають. Це тобі не Хранція!

І Вовкулака повів далі про те, як вони заїхали з того боку Холодного Яру на Лубенецький хутір біля села Деменці, звідки родом Прокіпко Квочка, а там же на хуторі — його старша сестра; з чоловіком, у них дітей ціла купа, одне від одного менше, Вовкулака у них колись гостював разом із Квочкою, бачив ту дрібноту, через яку чоловік Квоччиної сестри й до лісовиків не пішов, хоч йому в лісі було б краще, ніж дома; тож Вовкулака подумав, що коли ще одну дитинку вкинути в цей табунець малечі, то воно й непомітно буде, хай і цього пуцьвірінка водить-глядить Квочка, сестра Прокіпка.

Він зоставив хлопців з дитиною на узліссі, а сам пішов до Квоччиної хати, щоб спершу розвідати, що там робиться, чи нікого чужого чорти не принесли, — ні, не принесли; Вовкулаку одразу впізнали, чоловік Квоччиної сестри саме порався коло хліва, а вгледівши Вовкулаку, кинув вила, завів його в хату, де аж кишіло дітвори, яка, побачивши страшного дядька, відразу сипнула до маминої спідниці; Прокіпкова сестра сиділа на ліжку й саме годувала з цицьки дитину, вона зраділа Вовкулаці й навіть не думала ховати від нього повну, налиту молоком грудь, таку білу, аж голубу, а зраділа, бо думала розпитати його за брата, що вже рік не з'являвся додому, й ніхто Не знав, чи він хоч живий.

Не знав цього й Вовкулака, бо теж не бачив Прокіпка звідтоді, як вони — пам'ятаєш, отамане? — позаминулої осені зійшлися були докупи з отаманом Деркачем і витовкли сотню «червінців» у Жаботині, отоді ж Вовкулака й подружився з Квочкою, котрий воював у Деркача, й однієї ночі вони разом заглянули до сестри на хутір. Вовкулака знав, що минулого літа Деркач з багатьма козаками піддався на амнестію, може, серед них був і Прокіпко, хто його знає, та хіба зараз про це міркувати? — і Вовкулака відразу розповів Квоччиній сестрі та її чоловікові, з чим прийшов: чи не взяли б вони до себе дитятко бодай на тиждень-другий, поки йому підшукають надійне місце?

Сестра, утерши сльозу за Ганнусею, сказала: неси, та мерщій, воно ж там, бідне, голодне, а чоловік її якось так похитав головою, зам'явся: це ж ту дитину можуть шукати, а як хтось наведе і прийдуть до нас, то не будуть розбиратися, де тут Веремієва, а де не Веремієва дитина, порішать усіх. Отак зразу не прийдуть, заспокоїла його Прокіпкова сестра, а там далі — чув же? — вони заберуть дитину і десь притулять; неси швидше її сюди, звеліла вона Вовкулаці, поки я пазуху не застібнула. І він побіг, приніс немовля і хотів уже дати тягу, поки вони не передумали, та й сам же мав спішну роботу, але, задивившись, як мале Веремієня припало до цицьки, спитав у Квоччиної сестри, чи не заходять червоні на хутір.

— То як же це дитя вивело вас на «дайошів»? — урвався терпець у Чорного Ворона. — Що ж ти ото городив?

— А ти не перебивай, пане отамане, — перевів подих Вовкулака. — Послухай, як воно часом збігається завдяки Божому промислу і провидінню.

І він знов почав з того, як запитав, чи не заходять червоні на хутір, а Прокіпкова сестра й каже: ні, давно не було, тільки осьдего вчора вночі приблуди якісь забрели, добра б їм не було, — зайшли, покрали курей, півня і навіть забрали гарбузове насіння, що сушилося за хатою на рядюзі. Я й почув, додав її чоловік, як на сідалі кудахкають кури, здогадався, що то грабіжники, але ж спробуй вийди до них, то й сам чи живим зостанешся. Тоді таки виглянув у вікно, бачу, їх троє вже потягли до лісу.

Вовкулака послухав, поворушив мізками, а тоді, дивлячись на Ярка, що вже доминав спорожнілу цицьку, дістав із кишені дві золоті монети, які забрав у Гоцмана, й поклав на стіл. Це щоб у матусі молочко не пропадало, сором'язливо сказав Вовкулака, а ти, звернувся він до господаря, йди за мною. На узліссі, де стояла його кобила Тася (ця красуня замінила Вовкулаці вбитого румака), він витяг із сідельної сакви галіфе і віддав Прокіпковому шваґерові. Не переживай, я повернуся, запевнив його на прощання.

Вони так і поїхали б через ліс на Телепине, Пастирське, але тут на траві Вовкулака помітив лушпиння від гарбузового насіння — приблуди, видно, зголодніли, що відразу заходилися лузати зернята, й оскільки вони були піші й голодні, то далі як за версту не зайшли — зупинилися патрати здобич.

А стежка туди — ось вона, що не крок, то й гарбузове лушпиння. Вовкулака, Ходя й Біжу рушили слідом і за версту-півтори почули на ніс димок від багаття. Спішившись, підкралися ближче, а там біля струмка сидить троє обшарпаних, з плескатими мордами, варять у казанку якесь вариво, та яке ж, курку чи півня, звісно, доварюють, не відаючи, що ту птицю не їм доведеться їсти.

Козаки спокійно так до них підійшли, привіталися, як до своїх, не хапаючись за зброю, і хоч ті не зраділи зустрічі, але мовчки, навіть запопадливо дивилися на трьох богатирів — ікластого Іллю Муромця, кругловидого Альошу Поповича й косоокого Добриню Микитовича, бо чого проти них були варті ці троє приблуд — Тюха, Матюха й Ванька Долубай. Іншого разу Ілля Муромець навіть не глянув би в їхній бік, а тут у нього тенькнуло серце, коли вгледів на щоці одного обідранця велику родиму пляму бурякового кольору, і Муромець-Вовкулака звернувся до нього весело: здоров, ми з тобою бачилися в Лебедині, пам'ятаєш? — а той Тюха чи, може, Матюха, якщо не Ванька Долубай, засміявся до Муромця, мовляв, так-так, може бути, «прошлим летом ми там втрайом ґулялі на Маковєя», тоді Вовкулака моргнув Ході й Біжу, вони їх умить обеззброїли, повалили на землю і так «залоскотали», що друзяки, спихаючи вину одне на одного, виказали все до грамини.

Після цього «дайошів» було кастровано — Вовкулака власноруч вичистив їх, як кабанчиків, тільки кабанчики після того живуть і нарощують сало, а ці поздихали відразу.