Україна у вогні - Довженко Олександр Петрович. Страница 3

 — Так, — зітхнув Василь, — як гарно ти пахнеш любистком.

 — А ти, коли дишеш, пахнеш огірками, огірковим листом.

 — І ти...

 — І ти... — прошептала Олеся.

 Хтось стукав у двері сусідньої хати.

 — Хто тут? — почувся глухий голос.

 — Це ми, тату, ми! — стогнуть сини під дверима. Прочинилися двері. На порозі літній чоловік Купріян Хуторний.

 — Защитники отечества?

 — Все пропало, тату. Пустіть.

 — Не пущу. Я царя захищав. А ви свою владу одстояти не можете.

 — Броня тонка, тату!

 — Брешете, дезертири! — І Купріян грюкнув дверима. Упав тоді один на призьбу під вікно і гірко заридав. А другий під дверима:

 — У нас, тату, генерал пропав. Застрелився, бодай його сира земля не прийняла. Розгубились ми.

 — Ідіть до полковника!

 — Не знаємо, де він, чорт би його душу забрав нехай.

 — Ідіть, доганяйте.

 — Мости, тату, зірвані. Плавати не вмієм.

 Вони вдивлялися одне в одного широко розчиненими очима:

 — Так тебе зовуть Василь?

 — Так.

 — Василь, Василик, а я Олеся. Поцілуй мене,  Василику. Я така щаслива.

 — А чого ти плачеш?

 — Ні, я не плачу. Так мені гарно.

 — Рідна моя. Чого ж ти плачеш?

 — Це ж ти плачеш, Василику. Ти не забудеш мене?

 Палали жита і села на темному обрії. Брели по темному полю череди бездомні. Якісь вершники пролітали темними шляхами.

 Прокляті люди падали на парашутах в жито. Щось кричало та одинока жінка плакала з дітьми на шляху над убитою коровою.

 Вони вірили і не вірили, що вони вже чоловік і жінка.

 — Знаєш, Василику, — шептала Олеся, нахиляючись над його лицем, — коли б ми жили, коли б сталося так, що ми житимем двоє, ми ніколи за все наше життя не скажем одне одному  поганого слова. Правда?

 — Правда.

 — Ми навіть не подумаємо злого. Правда?

 — Правда.

 — Правда?

 — Правда.

 — Ми будемо так ладно жити, як ніхто в світі. Правда?

 — Так.

 — Ти не забудеш мене?

 — Ні.

 — Ти найдеш, одвоюєш мене?

 — Найду, одвоюю тебе.

 Неначе зійшлися століття простої народної любові, що сіє дітей на нашій родючій землі. Зійшлися століття горючих прощань української дівчини-жінки, оспіваної в журних піснях народу.

 Почало світати. Пом'якшали тіні у хаті, і прощання протирало вже свої очі десь там, у сінях за дверима.

 — Кажи мені ще, Василику, красиві слова, кажи, — припадала Олеся до Василевого плеча. — Уже кінчається ніч. Вже скоро прощатись пора.

 — Слухай, Олесю...

 Довго говорили вони на світанку. Вони ніби виросли обоє за цю ніч. А невблаганна неминучість розлуки ніби освітлювала особливим світлом їх почуття.

 Перед ними за цю ніч розчинилося неначе нове бачення речей, сумне, але ясне і чітке, і ясними, чіткими були його, Василеві, слова, що їх він у собі ніколи неначе й не сподівався знайти.

 — Ні, я не забуду тебе, Олесю. Не забуду ні тебе, ні твоєї хати, ні криниці під вербою... Яка б ти не була, я вернусь до тебе. Хай ти будеш чорна, і хвора, і понівечена ворогом, хай посивієш ти від горя і сліз і побіліє твоя коса, хай ритимеш ти шанці проти мене, і плестимеш колючі німецькі дроти проти мене, і сіятимеш для ворога хліб під нагаями, ти зостанешся для мене прекрасною, як і зараз прекрасна ти. Якщо ж бо в розпачі ти проклинатимеш мене і всіх, що кинули тебе і на Дніпрі не вмерли, простив я тебе наперед, така вже наша доля, і ти мене прости, — сказав схвильовано Василь, дивуючись своїм надзвичайним словам.

 — Прощаю, — сказала Олеся, — тільки найди мене.

 — Найду, — сказав Василь, пригортаючи її до себе своїми сильними

 великими руками. — Коли ж так станеться, що не найду, — може, уб'ють мене, чи вибухну я десь, мо', на фугасах і розлечуся шматтям по полю, так що і кісток моїх не знайдуть для могили, я все одно вернусь до тебе! Я пам'ятником стану з бронзи у твоїм селі, отам ось за вікном! Я зрозумів, Олесю, — стежка назад до тебе є одна, один є шлях. Шлях геройства. Треба бути героєм і ненавидіти ворога... Олесю, — сказав Василь, подумавши трохи, — який же непотрібний, млявий прийшов я вчора до твоєї хати.

 — Я тебе простила.

 — Я бачу. По великості жіночої душі своєї. Ти, Олесю, одкрила мені світ.

 Вони розійшлися ранком рано-рано, до схід сонця, у холодній росі, коло перелазу за садком.

 Гітлерівці входили в село, в'їжджали на мотоциклах, автомобілях, на гарматах, на танках, веселі і вдоволені. Засмалені сонцем, закурені, мокрі од поту обличчя вилискували радістю і здоров'ям. Грали на губних гармошках, окаринах і трикутничках щось німецьке.

 Чимало солдатів ішло зовсім без зброї, обнявшись парами, трійками, і весело насвистували. Але більшість їла що попало: огірки, яблука, груші, сливи, хліб.

 — Здраствуй, матка! Харашо! — кричав білявий солдат в бік хати, побачивши хазяйку.

 Люди дивились у вікна.

 — Глянь, сміються! — показувала одна жінка другій. — Дивись, які привітненькі! Сміються і «драстуйте» кажуть!.. Ай!..

 Солдат висадив двері носаком і ввійшов до хати:

 — Здрастуй, матка! Молока, пожалуйста!

 Ріжуть свиню.

 Другу.

 Третю.

 — Хайль Гітлер!!!

 Висаджують сінешні двері.

 Обережно відчиняють хатні двері.

 — Дозвольте, ферцайєн біте, можна?

 П'ють молоко.

 Їдять.

 — Скажи, матко, за кого ти — за Гітлера чи за Сталіна? — спитав літню жінку солдат, одірвавшись од великої гладишки молока. Молоде лице його було привітним і лагідним.