Жовтий князь - Барка Василь. Страница 16

Здобичник закотив холоші і скрізь почав рити, вживаючи берестовий сучок, як за часів найдревніших; все — при берегах калабані і ставка, річечки і потоку, ступаючи вгору, проти течії, до самої тіснини в байраці. Виривав коріння з твані, визбирував поживні низки і — в мішок; також і листя очухрував, де м'якше: все — в мішок. Приніс додому і сказав:

— Це на обід! Низки можна сирими їсти.

Жували нехотя і відходили. Зваривши корінці і листя в великому горщику, налили в спільну череп'яну миску, посолили і сьорбають. Гаряча юшка трохи підкріплює, хоч так болісно нудить.

Діти мовчать. Аж дивно. То було, в звичайний час, заведуть голосну музику: «Їсти хочемо!» — тепер принишкли і німо мучаться; все розуміють. Звідки в них терпець? — як в старих.

Дружина і мама перерили злидення; вибрали: два рушники, полотно, одну сорочку і скатерть — міняти на хліб.

Поклав речі в торбу господар, а цю торбу — в другу більшу. Почав прощатися з рідними. Коли відходив від порога, стривожився дуже — вслід йому тихо плакали.

10

Дотліла на західному крайнебі цитринна смуга і згинула в млистих запонах, під сутінками вітряного вечора.

Зірвався сніг і косо завіяв: такий густий, що ні билинки не видно на обочинах.

Мирон Данилович знав кожний горбок і вибоїну на дорозі до залізниці,— певно йшов, схилившись під хуртовиною. Притьма наштовхнувся на гурток людський; теж — згорблені, з клунками бредуть; і впізнав їх — односельчани, сім'я Савченка, що був на Сибіру і недавно вернувся. Всі тут: він, жінка і два хлопчики.

Мирон Данилович привітався і хотів обминути, бо — чи схотять люди супутника? Відчуває, як проти вітру йому тяжко ступати, і стишує ходу. Савченко перший гукнув — розговорилися, хто куди мандрує.

— От, ідем сім'єю, — журиться він, — не знаєм, де прийдеться жити.

Крізь сніг означується кремезний чоловік; на нім стерта шапка, колись смушева, і подобизна бушлата; в борідці вже більше снігу, ніж волосся.

— Чого так? — питає Катранник; все думає: може, і нам треба сім'єю тікати, поки не пізно.

— Хто б пішов, якби не гнали? — сказав Савченко. — Я, бачите, попав на заслання, бо не в тій вишивці нитку смикнув. А додому приніс посвідку, що відбуто повністю і відпущений, бо робив за двох волів і одного чоловіка. Тепер забрали все. Знаєте самі: село, мов стара птиця, гребеться — зернину шукає. Ми сиділи голодні. Тоді зарізали півня, останнього в дворі: був він, як годинник, будив раненько, а довелося порішити. Зварили борщ і сіли до столу; хліба зосталось півпаляниці. Де не візьмись комісія — приходить розкуркулювати, щука скрізь. Нічого нема, так вони борщ і хліб поїли. Після того вибили вікна і звеліли: «Вибирайся з хати!» От, хилимо під метелицю. Лихо! Треба цілу ніч іти: до жінчиної сестри — її чоловік працює в правлінні колгоспу і їздить кіньми; одвезе за вісімнадцять верст до містечка. Звідти доб'ємося до города, коли грошей стане, і підем до мого дядька, нехай щось придума. Він добрий слюсар; якби коло нього роботу знайти!

На перехресті стали прощатися. «Чого людей по світу ганяють», — думає Мирон Данилович, глянувши на Савченка, злиденно вдягнутого, що сніг обліпив, приподібнивши до привида. Жінка біля нього, бліднюща і тонка, в благенькій кожушанці, латаній і перелатаній, підперезаній мотузком. Сіра хустка опущена, бо сніг забиває зір. Два хлопчики їхні: один за материну руку тримається, другий за батькову, — в сукончатих «ушанках» обидва і в старих піджачках, натягнутих по два на кожного: рукава нижні видно з верхніх рукавів.

Розійшлися стрічні на різні сторони; хуртовина розділила, обкидавши перехрестя.

Засіювала суцільною многістю і, мов пеленою, вгортала степ. А скоро відмінилася сніжинами: одні великі, як пір'я, між ними непочислимі менші… Кудись летіли разом, ніби сам простір рушав, відносячи їх. Часто змішувалися в вири, втративши напрямок і силу, але раптом повівом зразу ж далі мчали. Неслися страшенно хутко, ніби вистрілені, і миттю, змінивши рух, кидалися самогубцями на землю. Потім величезною масою, притишені, движуть плавко; і знов, рвонувшись, біжать! — без кінця, без перерви: в далечину, незупинним безумством хуртовини.

Закривають весь світі — все несамовитіше; часом, як від крил білої пожежі, з скаженства сіяні. Іноді такі невстежимо швидкі, що зливаються в поземні пасма, мов струни моторошного телеграфу, через який перебігає звістка про світову біду…

«Ну, й завіяло! дихати не дає», — поскаржився в думці на негоду Мирон Данилович і став: трохи перепочинути, коли сніжини знов жахливо стовпились, наче не встигаючи бігти в невідому браму. Згодом наповнили весь обшир, як зірки небо, і тихо осідають, та тільки — на хвилину, і зразу ж знов мчати! Обернуться і закружать дикий вихор: обходити в неосяжній лійці — спускові вселенської прірви, звідки шарпнуться вбік, на обличчя землі. Обсипають кожен прижовклий кущик, мертву траву, бур'ян, дрібні деревця і горби, наповнюють вижолобини біля них і вибиті колії на дорозі.

Понеслися! Летять, ніби влучають в невидимі марева, коло степових могил: не вичерпаються і не втомляться бігти блідими бджолами нещастя, що жалять душу, обвіявши її холодними смутками.

До станції прибився Мирон Данилович пізно; хуртовина стихала, поволі ведучи сніжини навскоси через світляну ділянку помаранчевого ліхтаря — на-цеглу. Скрізь під стінами, на камінні, люди: в лахмітті, знічені від холоду; їм довго ждати, бо потяги дуже спізнюються.

Катранник з натугою проник крізь юрму при східцях чергового потяга і, вскочивши в вагон, поспішив зайняти верхню лаву. Зразу ж поклав торбу в голови і випростався на брудному дереві. Пасажири никали в переходах; гомоніли, клали і забирали речі, закурювали, щось жували, зрештою притихли, — Мирон Данилович зміг задрімати під мірний стугін.

Через якусь годину, відчувши крізь сон, що хтось промацує напрямок до внутрішньої кишені піджака, він шарпко скинувся і грібнув по загроженому місцю, — спізнився рухом… Темна фігура безшумно майнула, мов тінь, крізь вагонний сутінок, ледве просвітлений від кволого мерехтіння під стелею, і розтанула: хутко і примарно, ніби не була, тільки приснилася.

Він довго не міг заснути знов, так розхвилювався! — ось, дрібні рублі в нього, останні, на квиток додому: вернутися до сім'ї, що, тремтячи, дожидає, голодна. А тут, дивись, вовча вдача хотіла занапастити всіх.

Ліг на бік Мирон Данилович: ребрами прикрити кишеню і придавити вагою тіла — до лави; також руку приклав на підступі до гаманця. Спав тривожно. Марева розкидані снилися, втоплені в безмежну тривогу, бігли швидко і прикрі були, і невиразні — не міг згуртувати їх. Почав з мукою, висловом розпачу, домагатися в когось: «Віддай! Віддай, кажу тобі!» — щоб той вернув річ, схожу на глиняний кухоль, з якого дома воду п'ють, лише темний. Домагався з несвітським болем душевним, а той — хтось, жахливо недобрий, не хотів віддати і великим димом перемінявся: ніхто не міг би його торкнути; взяте пропало. Але серце криком прагнуло вслід, поки не зморилося вкрай, і від того стало гірко в грудях, — подих стиснутий!..

Катранник прокинувся; болів бік, натруджений об тверду поверхню, і лікоть отерп — треба перевертатися поволі, обперши другу руку об перегородку.

Потяг став надовго в німоті степового простору. Враз сіпнувся залізними суглобами, і рушив з місця; спершу сунув повільно, мов слимак, поки розігнався на добру хуткість. Настала пересадка. Ждання без кінця і знов — терзання в навалі до вагона. Знов стояли годинами: то на глухому полустанку, то просто серед сніжного поля. Бліда зоря світова змінила ніч — розлилася по холодному полю, запнутому сірою завісою, куди, синіючи, відходили переліски.

Мирон Данилович весь час тривожився: не проїхати б Вороніжчину! Озвався сусід з нижньої лави, старкуватий горожанин; його капелюх — обшкрябаний і вижмаканий, але чистий на диво. Вуса з підвусниками і борідка, піскуваті і претонісінького волосу, так ретельно розчесані, наче розкреслені на папері. Вражала різниця між виглядом обличчя, вицвілого, в ниткуватих брижках, і ясними, як брунатне скло, очима — незвичайно спокійними.