Вічник - Дочинець Мирослав Іванович. Страница 15
Я збирав по підліссю ягоди, зв'язував їх стеблиною і клав коло путика, яким вона мала йти. І вартував, щоб не внадилася коза. Я збивав ногами камінці, аби путик був чистий. Гарячий порох затягував мої рани. І вона підбирала ягоди, сміялася, брала їх губами, і вітер ніс до мене той запах, баламутив голову. І я знову лускав пугою так, що косарі під кичерою озиралися.
Ми ніколи не говорили, та не мовчали наші очі.
Коли я вже вчися в гімназії, на вакації напросився помагати її няньові, аби бути ближче до Терки. Вона в хижі була за ґаздиню – мати померла роком переже, гертика їй спалила груди. Ми ходили по людях і чинили дереводільну роботу – кому кросна, кому скриню, кому стіл чи лавицю, а бувало, що й деревище, коли нагла смерть заходила в село. Терка на полуденок приносила нам у канті страву: підбиту сметаною квасолю, дзяму з шалати, приправлену чабриком, жаливник на шкварках.
«Усе добре, що варене», – смачно приповідав її няньо, здуваючи перед трапезою стружку з вусів. І ламав наполи житню хлібину.
Який то був майстер! З дерева вершив і храм, і дитячу бавку витісував, і гуслі. Двома-трьома зарубками робив уключину на бантині. Долото співало в його руках, а рубанок шептав, лишаючи за собою пахучі золоті пантлики. Міряв він оком, а майстрував душею. Донині не забуду, як ми розтинали повздовж товстого дуба. Він згори на цапах, а я на землі. Пила тужно скрипіла, гнулася, вгризаючись у сиру твердінь, але дошки виходили рівненькі, як ряди у книзі. Майстер гладив тесану лату – і дерево тепліло під твердою рукою, радувалося їй. А як цвіли лиця в жінок, коли ми заносили до світлиці нову ладу, різьблену кониками, когутами чи хрещатим барвінком. Я настоював лушпиння цибулі в гарячій оливі, змішував з воском і гусячим крильцем крив віко і бильця.
Кожне ремесло має свою тайну, і живе вона в серці майстра. І розцвітає з-під його рук. А найбільша тайна в тому, що коли майстер творить, його оберігає Творець.
Був він маломовний, добрий, скорий на сміх, любив приказку: «Роботі як не сядеш на горб, то вона тобі сяде». Таким мені зостався в пам'яті той чоловік, що лишив по собі огром трудів для людського хоснування. А собі, дочувся я згодом, не встиг і хреста витесати – кріпив після повені міст і підмиті колоди його придавили...
... Того літа моя душа літала попід хмарами. Щоднини я видів Терку. Біла сорочка, біле монисто, білі зуби при тернових очах збурювали мою кров. Подаючи їй порожню миску, я мірив дотулитися її пальців, і вона розуміюче їх здержувала. Іскри висікали ті доторки, я так паленів, що боявся, аби не вхопилися вогнем тріски під ногами.
Якоїсь суботи я вертав з гімназії в село. Втікав від грозової хмари. При битій дорозі на розпутті майстер клав дубового хреста. Під орішиною на возі сиділа Терка. Мені були раді.
«Зараз небо урветься, а я ще маю бесіду з дяком, – журився майстер. – Чи звезеш мою Терку долі?»
«Звезу», – радо повів я і поклав в'язку книг на солому.
Вона посунулася, розправила обрус. Коні, спуджені громом, зірвалися, вдарили нараз чотирма лабами. Віз загримів крем'яницею, як залізне відро. Підскакуючи на купинах, ми розсікали вітер. Лише винничні ряди мелькали обабоки. Буря доганяла нас. Блискавка репіжила по ближньому грабнику. Жменями шроту вдарили в плечі перші краплі. І чорні краплини перепуджених очей блиснули коло мого плеча. Як я хотів їх висушити губами, випити з них страх!
Тверда колія перейшла в стрімке глинище. Возом носило, як саньми на снігу. З неба періщило студеними батогами. Червлені потоки зашуміли під колесами. Терка вхопила мене за стан, залящала в вухо:
«Треба путати коней!»
Я й сам розумів, що треба, але якщо їх тепер нагло здержати, віз покалічить їм ноги і сам зірветься в бердо. Я пам'ятав дідову науку: коні – розумна худоба; коли не знаєш, як правити, дай їм волю і вони самі вивезуть.
Коні, косуючи кривавими очима, пороли копитами путь, аби віз не розметало. Я мусив їм помогти, та як?! Ухопив вила і запхав держално у спиці. Віз якийсь час сунувся на самих дугах, та колесо вломило й перемололо древко вил. Ми далі летіли в темну від дощу бездну.
Терка обхопила мене обручем. Вільною рукою я витеребив у соломі ланц. Засилив один кінець за бортовий стовпець, а другий жбурив межи спиці. Колесо затріщало і завмерло, а віз верло вбік і обернуло поперек дороги. Коні з утоми і страху впали на коліна. Я скочив з воза і рудиною поміг їм піднятися і зійти в ярок, у зарості черемхи. Тоді видер зі споду віхоть сухої соломи і постелив під возом. Терка на се позирала страченими очима. Я зняв її з воза і поклав на устілку.
Дощові перлинки тріпотіли на її бровах і в пушку над губою. Я знімав їх перстом, не знав, чим витерти її мокрий блідий вид. Дрижма дрижало її обтулене мокрою полотниною тіло, з пипкатими цицями, западиною на пупі і твердим горбиком нижче живота. Чим я міг її зігріти? Притис до себе, втопив у собі, обхопивши долонями гостренькі крильцята лопаток. І губи її солодким опіком припечатали мої очі. Десь навісно гримотіло, та я не чув того, бо серце в грудях гриміло дужче.
Я злизував з її личка дощову свіжість, хапав ротом гарячінь її дихання, м'якшив губами твердість її сосків, схожих на нестиглі плоди яперки. І сам нездержанно твердів у млосній дрожі.
«Будеш моєю?»
«А чи ти сліпий, не видиш?»
«Ти багата, мені не рівня».
«А ти вчений, мені не наречений».
«Ти файна, як перша фіялка».
«А ти розумний, як попова шапка».
«Що з того?»
«Краса до вінця, а розум до кінця».
«Ти майстрова одиначка, а я безрідний копилець».
«Ти панської крови, всі то видять. Від рівного дерева рівна й тінь».
«Я твоя тінь. Відколи ті черешеньки промкнув, ходжу твоїм слідом».
«А я літаю, як оте синє перце. Серцем літаю під синє небо».
«А моє серце вколола терньом своїх очей. Навіки вколола».
«Кедь уколола, то й погою, милий».
«Як, солодка?»
«А так!» – впивалася губами в мій рот, гейби хотіла виссати з мене весь дух. А я – її, аби наповнити ним себе на довгі літа, на цілий вік земний.
Блискавки засвічували нам короткі свічі. Громовиця нам казала своє благословення. Небо кропило святою водою.
... Лишився той гострий запах небесних кресал, мокрого волосся і лісової ягоди. Куди б не вела мене по світах невгомонна планида, той запах ішов за мною назирці. Як тінь її.
Запахи... Трави Господні навчили мене розуміти їх. Я перебираю їх, як образчики проминулих днів, читаю їх, як книжку. Усе пахне, усе має запах. Навіть душа, навіть смерть. Від мене чекають люди чародійства, і я, буває, потураю їм. Беру долоню і вдивляюся в мереживо ліній, ніби щось прочитую там. Насправді ж ловлю ніздрями запах поту, що випускають пори шкіри. І чужа кров відкриває Мені свою тайну. Вона колобродить тілом, омиває хворі місця і недобрі солі й отрути витискає через шкіру. Так я зчитую запах хворощів. Одні пахнуть козячим сиром, другі – сухим кінським послідом, треті – кислою капустою, четверті – застояною водою, п'яті – старим медом, шості – зеленим горіхом, сьомі – розмоченим бакуном, восьмі – спаленим листом, дев'яті – згарком воскової свічки...
Ніякої загадки тут немає. Людина пахне Природою, бо зліплена з покрушин. І кожна частка в ній має свою питому вагу, своє число, свій запах. І коли ся решітка ламається, кришиться й здоров'я, міняється й запах. Чому так стається? Тому, що людина переступає або закон Природи, або закон Господа, що заклав сей порядок. Переступ той можна спинити і звернути, бо велика й цілюща сила Природи, а ще більша милість Творця.
Людина вгадує людину за запахом, хоча й не розуміє сього. Вгадує зло, заздрість і лукавство, що точаться від инших. Людина вгадує силу і слабість до того, як почує слово чи спостереже чиюсь дію.
Пару собі людина теж вибирає за запахом. А очі, уява і серце помагають їй полюбити обранця. Тут так багато важить перше враження від першої стрічі. Саме запах підказує, хто найліпше нам підходить для продовження роду, для відтворення. А Небо благословляє сей вибір.