Вічник - Дочинець Мирослав Іванович. Страница 38
... Приховуй добро, що робиш, зате відкривай те, що доброго роблять инші...
... Полишай дім страху. Будуй собі дім любови... Як листя кукурудзяне обнімає качан, так любов обніме тебе. А як дозрієш, то вилущить з тебе добірне зерно, і замісить муку, і спече хліб Життя для бенкету Вічности...
... Дім твоєї душі – твій храм, двір твій – твої небеса, праця твоя – твоя молитва. Не розділяй їх. Нехай у молитвах буде те, що ти робиш, чим живеш, з ким живеш. Тоді сподіванки і будуть твоєю молитвою. Тоді тіло буде підперте духом, а дух – звеселений здоровим тілом...
... Життя щоденно щось дарує тобі. Даруй і ти. Шукай кому і чому віддавати себе. Твоїми руками говорить великий Даритель. Сад віддає плоди, аби відновитися. Корова дає молоко, аби жити. Квітина дарує свій мед бджолі, аби стати плодом. Віддаровуй і ти набуте – і матимеш вічно...
... Люби весну радости, та приймай і зиму печалі. t Смакуй мед здоров'я, пий вино насолоди, та не відвертай уст від гіркого трунку, коли в час боли піднесе тобі Лікар...
... Твої руки не твої руки, твоя голова не твоя голова, твій хист – не твій хист. Се дано тобі для служби...
... Не шукай самого себе – тебе давно знайшли. Ти там, де належить тобі бути. Чи серед людей, чи серед вовків, чи серед дерев. Ти вдома...
... І коли замкнуться твої очі, серце лишиться відкритим...
... Заповідаю вам сей ліс, упокорений, намолений і надиханий. Заповідаю його чари і його багатства. Там, де черлений вовк п'є, тече черлена вода. Спраглий нап'ється, а розумний великий хосен матиме...»
Я й досі тримаю в пам'яти ті коротенькі дрібки розмислів. Ніби й ні про що вони не повідали, та лягли на мою душу, як небесна роса. Зчитуючи ті прописи, я наче розпізнавав довкола знаки, карбовані Майстром. Як живі ясні світлячки в глухому терновищі.
Який дух подвизався в печерній ямі? Яка криниця людської мудрости точила звідти?
Раненько я вклонився ще раз тій катакомбі, поклав на порозі свічку. І ховав від вітру в долонях пломінчик, доки він не вигас. Він грів не стільки мої руки, скільки серце. Воно наповнялося призабутою радістю синівства. Я не знав імени схимника, та хіба се щось важило. Я бачив, відчував подвижництво його земного переходу. Мабуть, се був чернець, про якого згадував Ружічка.
Дивовижним було те, що я ніби ступав у його слід. Чи се був випадковий збіг? Чи його дух, що витав над лісом, напоумлював мене? Не було мені відповіді. Та я й не допинався її. Як там писано: «Не шукай самого себе – тебе давно знайшли...»
Я торкнувся губами кривої клямки на дверях: «Дякую, отче, за крихти любомудрія. І дай мені благословення на сю юдоль».
Нечутний у верховітті птах тріпнув крильми – і посіявся мені на голову срібний крижаний пилок. Так я був похрещений снігом.
Много можна повісти про те, що було зі мною далі. Про мої труди і дні, про знегоди і просвітки, про втрати і втішні добутки. Про те, як привалила мене в хатчині лавина і кізка зігрівала моє непритомне тіло, вилизувала мої рани – і ми продихали в снігу діру і порятувалися; і я знову ліпив-обновляв у морозній цілені своє розорене житло...
... Про те, як одного дня, залишена без сіна, пропала коза і я здер у пошуках весь білий світок, і ревів, як ведмідь, від розпуки; а вона заявилася в провесінь – космата, веселоока, з одвислим черевцем і до першої паші привела двоєчко зозулястих збитошних козенят...
... Про те, як посіяв я на піщаній обмілині, придобреній торфом і козячим гноєм, і пташиним послідом, насінини гороху, квасолі й гарбуза; і вони проклюнулися, заврунили, тужавими ліанами полізли на тички; і я обніс свій городець ліщиновим плотом, розпушував, поливав, полов, вершив радісну працю земледільця; а з нею росла і моя нутряна радість, бо труд на землі – то любов зрима...
... Про те, як, слухаючи світ, навчився я чути своє серце, розуміти своє тіло; як навчився засинати на ногах і в снах читати очікувані відповіді; як навчився поглядом обеззброювати звірів і вдихом розгадувати тайну трави; як птиці показували мені поживу, а листя – час днини; як пучками пальців навчився я чути наближення дощу, а волоссям – прихід грози; як пізнав віщування зорепаду, мову ріки з берегами, бесіду вітру з пожухлою травою і потаємний смисл відлунку, що посилає скала скалі...
... Про те, як великий світ посилав мені згуки і знаки: понад верхами гуділи темні череди бойових аеропланів, і за різнобарвними їх черевами я догадався, що йде война; і один ширяк вронив на закрайок лісу (якраз на тому місці, звідки починалися карби схимника) сліпу бомбу, яка вивергнула височезну білу ялицю і поклала її вершком на карниз урвища; і та притичина розпеленала мені сутність перших рядків луб'яної грамоти печерного старця: «Дерева ростуть з неба. З неба прийняло мене дерево і прихилило до землі...»; і тоді я зійшов зрушеною ялицею, як драбиною, в небо і став на скельний гребінь, що відкрив мені безбережний обшир полонин...
... Про те, як я нипав ночами, як сновида, на вольних просторах, спрагло ходив людськими стежками, а не звіриними; як напав на земляні дикунки, повні убієнних вояків, і на бетонні льохи з обпаленими тілами; і стягував тих нещасних, що недавно були ворогами, а тепер побраталися смертю, до одного рову і загрібав, бо так пристало робити з людськими кістками; як міг, загладив оту бійню землею і увінчав мирним хрестом; там я розжився на добре вбрання, майстершик, годинник, бритву, папір та писало, на німецький карабін гвинтової нарізки і скриньку патронів – тим сіромахам се вже не хибіло, а мені, хащовому галайді, само просилося до рук...
... І про те, як запримітив мене в місячному обливі старий вівчар, що перегодя назвався Олексою, і впав на коліна із зойком: «Воскрес святий чоловік! Благослови, отче Лавре». – «Не святий я і не отець, а радше син вам» (хоча що дивуватися: вицвілі косми на голові й бороді робили з мене дідища); звідтоді мали ми з Олексою потаємні стрічі, вівчар виносив мені в бесагах крупи, муку, олію, сушениці, мило й нитки, а від мене забирав у долину сухі гриби, шкури, різьблені з дерева бавки, зілля, масті і настоянки з прописами, як і від чого їх заживати; поголос про безіменного знахаря ширився Верховиною, і ліки замовляли аж з Мукачева, Дебрецена й Лемберга...
... І про черлених вовків варто згадати бодай попасом, бо й вони через монаший зшиток прийшли в мою явність. За чотири роки я злучив очищений до мене блаженним Лавром лісовий терен з моїм. Се означало, що половина хащі була впорана. Тоді я дався на північ. І коли розвідкова просіка була викінчена, відкрилася ущелина в скалі. Я запримітив, що звершення шмата роботи завжди підносить мені якийсь дарчик. Між брил звивався згори потічок і біля підніжжя сіявся рясним водоспадом. З болітця хлебтали воду два вовки. Та які! Були вони більшими за вівчарського пса, мали широкі голови, мохнаті стоячі вуха, притуплену морду і довгий пухнастий хвіст, як у лисиці. Шерсть була черлена, на спині темна, а на животі світла.
Я ніколи не видів такого звіра, хоча й чув від поважного Джеордже, що йому стрічалися рідкісні дикі альпійські собаки рудої барви. І що вони дуже люті, зграями кидаються на оленів і кіз, шматують їх на місці. Людині теж їх варто стерегтися. Мені сі звірі ще нічого лихого не заподіяли, і я вистрелив у небо. Вовки пружними скоками шусьнули в хащу.
Камінь ущелини громадився грудами іржавої руди. Від сього й вода здавалася черленою. Я пив пригоршнями і хлюпав собі на розпашілий вид. У борознах долоні лишилося кілька блискучих крупинок. Чи мені здалося? Підсунув під бризки шапку, вода хлюпотіла через вінця, а на споді танцювала золота насінина. Золото! Зміїстий потічок вимивав із черленої скали золото. Схимник натяком згадав про сю жилу, др якої сам він лишився байдужим. Тепер вона відкрилася мені – як плата за роки лісових труднацій. І смішно, і грішно. Я не знав, чи придасться мені колись золото, але, маючи хазяйську хіть, не міг пустити се на марноту. І став добувати золото, як добував хліб насущний, чи сіль, чи гойні трави.