Вічник - Дочинець Мирослав Іванович. Страница 43

На ранковий перегук я не встав.

«Почему не вишел на работу?»

«Я не наймався на вашу роботу».

«Тогда здохнеш раньше врємені».

«Я не кріт, щоб здохнути під землею».

«Нет, ти всьо равно здохнеш в земле».

Мене відвели в карцер, видовбаний у скалі, роздягли до білизни. На стіні, як сталактити, замерзли бурульки, під ногами теж крига. За постіль правила вузька лавиця. І все. Замість вікна – вічко тюремника. Скриня мерця. Але я назвав її келією. Отцеві Паїсію вона б сподобалася. Як він казав: «Монах мусить умирати много разів на день, коли сього вимагає послух». Я теж був готовий до сього.

Доки я мав сили, то співав. З монахами я приохотився до співу. Яка се полегкість легеням, яка розкіш душі, котра говорить тоді з небесами! Я співав, і мене се кріпило. А вартовий клав на дверях крейдяні хрестики. То означало, що мене за порушення позбавляли денного окрайця і кварти окропу. Та я все одно співав, і пара з рота клубилася в промерзлій норі.

Далі, коли голос вичахав, я молився. Спочатку пошепки, відтак подумки. Молитва гріє. І – жодної думки, жодного руху, щоб не тратити енергію! Думки теж забирають тепло й енергію, а молитви її дають. Я скулювався на дошці, як гусінь, і уявляв, що обертаюся в тверду лялечку мотиля, якій не дошкуляють ні холод, ні голод, ні муки чекання. Муштра тіла в лісі мені тепер помагала. Я піднімав, як павук, ноги і руки і трусив ними – щоб кров не застоялася, щоб доходила до нервів і мозку.

«Carcer duro, – шамкотів шнирь-прибиральник, колишній ленінградський академік. – Що означає одиночне ув'язнення. Ще при Цезарі тюремники так ламали нескорених. А ти б скорився, хлопче, як я. Хоч придурися зламаним, слухняним. Покора стіну пробиває, карцерний ти дуро...»

Я слухав його і мовчав. Беріг сили.

Через місяць мене витягали й несли до барака. Кілька днів я оклигував, молитовні люди (тоді їх було много на Колимі) підтикали мене ганчір'ям, сипали в жмені крихти. Та я знову відмовлявся працювати і мене знову замикали в скалу. Другий місяць, третій... Я ставав безтілесною, безгомінною тінню. Сій мартирії міг би позаздрити найзатятіший схимник. Я прийняв се і не ремствував, і нічого більше не жадав. Я їв свій хліб і пив свою воду. Беріг сили. І не вмирав.

По якомусь часі начальство шукало спосіб спекатися мене, переводило на вольфрамовий, олов'яний, молібденовий рудники. Але там усе повторялося, колесо переверталося на другий бік. Я сповідував «отказ». Про мене заговорили і зеки, і обслуга:

«Є такий монах, що з берданкою ішов на танки. А тепер намолює каземати Колими. Вічник каторги».

Сім разів упади. Вісім разів підведися. Знегоди тебе підстьобнуть, зроблять сильнішим, мудрішим. І переллються сльози в золото.

Коли життя не варте копійки, коли ти засинаєш сном смерти і з подивом прокидаєшся, – стаєш цілком иншим. Минуле давно пропало, а будучного не існує. Ніщо не може тебе зворушити, похитнути. І ти думаєш: якщо се комусь потрібно, отже – потрібно й тобі. І перестаєш перейматися злигоднями плоті, знову віднаходячи в корості інстинктів свою душу. І починаєш по-новому дихати, видіти і чути світ з тихим замилуванням. І крижана стіна починає танути від незримого тепла твого серця.

Й направду неспогадано зрушився лід у моєму черговому карцері і почав стікати струмком під двері. Усі начальники Верхнього Ат-Уряху приходили позирати. Мені про всяк випадок принесли куфайку, бурки, дали буханку хліба й оселедець. Мені се видалося добрим знаком.

«Мусить прийти якийсь випадок, – казав один розумний чоловік, що сидів зі мною в Сусумані. – Якась помилка в грі долі з нами мусить бути, якийсь прорахунок в її холодному розмислі».

Такий випадок прийшов. Був Новий рік. І начальник вирішив розважити свою молоду жону, що приїхала з Ленінграда. Наказав привести мене. Я спирався на стіну, аби не впасти, мружився, аби не засліпнути від ламп.

«Смотрі, Лєна, ето бандіт в рясє, которий одін поднялся на мотострелковий взвод. Теперь ето лагерная пиль. Но еті бандеровскіє мощі, етот дряхлий старік до сіх пор счітаєт себя нашім політіческім врагом. А єму, кстаті, столько же лєт, как і тебе».

Столична вродливиця нервово засміялася і налила повний стакан коньяку, підсунула марципани, помаранчі: «Угощайтесь».

Начальник кивнув: «Сегодня я добрий, бері со стола что хочеш».

Я не мав сил рушити.

«Подвєдітє єго».

Я став над столом, простягнув руку і взяв книгу. То був томик Стендаля. Жінка впустила на підлогу чарку. А я повільно поплівся назад.

«Извінітє нас!» – істерично крикнула вона навздогін.

Я зупинився і сказав їй: «Вас поболює ліва грудина. Її треба видалити. Якнайскоріше. Ви будете жити».

У карцер мене не повели, відправили в «больничку». А через місяць призначили обслуговувати тюремну читальню. Часу було доста. Я прочитував книгу за книгою, енциклопедії, словарі, взявся вивчати мови. І вчителів вистачало, люди сиділи з цілого світу – академіки, дипломати, єпископи, німецькі полковники, галицькі сотники, естонські міністри, грузинські князі, розважливі люди у вишиванках під тюремним сукном. Україна була для них релігією, яка допомагала вижити.

«Україна – благодатна земля, – захоплено говорив поет із красивими сумними очима. – Кожен українець народжений для щастя».

«Нікому із смертних не обіцяно щастя, – тихо зауважував литовський ксьондз. – Лише обіцяно допомогу...»

Иншим разом я допитувався його: «Війни, табори, вакханалія безуму на волі – се череда випадковостей чи покара Всевишнього?»

«Ні, Він не карає», – сказав отець.

«Отже, Він покинув нас напризволяще?»

«Ні, Він відійшов у тінь, даючи нам свободу вибору. І коли ми оберемо путь, Він піде нам назустріч. І дасть волю».

«І коли то буде?»

«Про се не думай. Думай, як жити й боротися. Vivere navihare, – казали латиняни». «А як потім із сим жити?»

«Усе забудеться».

Мої колимські «курорти» довго не тривали. Вище начальство дочулося, що «ярий враг народа» бавиться

з книгами, і мене відрядили на золоту копальню. Як «відказника», в забій не посилали, а приліпили до інвалідів, що намивали золото вручну. Здебільшого одною рукою. Ґрунт нагрібали лопаткою в лоток і, намивши води, струшували лоток над потоком. Обмитий камінь вибирався, а на дні, коли збігала вода, лишалися золоті крупинки. їх піддівали нігтем і клали на клапоть паперу. Наприкінці зміни добуте важили «на око» і щасливцям давали шістсот грамів хліба.

На золото в мене було набите око ще з черленої скали. Я намивав по 3-4 норми і ділився золотими зернятками з каліками, аби й вони мали якийсь «приварок» – ріденьку бовтанку з брюквою чи риб'ячими головами. Для виснажених зеків сього було немилосердно мало. Робота вбивала, голод ламав волю, відбирав розум. Вони весь час за щось билися. Голодні не мають сил, зате мають агресію. І живуть за законом тайги: ліпше вкрасти, ніж попросити. Але й красти не було чого. А золото тут не мало ціни. Як і життя.

Люди непомітно відходили, се й смертю не можна було назвати. Бо людська смерть вимагає поховання. А вічна мерзлота і камінь не приймали мерців. їм судилася нетлінність під зішкрябаним мохом. І ніхто з того не печалився, сповідуючи табірну примовку «помри ти нині, а я завтра».

Я вчив їх ощадити сили, не витрачати себе до решти, бо стахановська карта все одно не рятувала. Вчив не догоджати марно начальству і «блатарям». Строк тут не мав значення. Лише – життя або не життя. Вчив бути здоровішим, твердішим, хитрішим – тільки для себе!

То були уроки тваринного виживання, які я сам пройшов у Чорному лісі. Я призвичаїв їх щипати все живе, що траплялося під руки і ноги – гілочку, ягідку, травицю, гриб. Ми рубали віття сланника, виварювали його й пили. Купивши лояльність конвою золотим самородком, я варив «тайгові борщі». Кождий із нас назбирував у жменю все, що ворушиться – рачки, жаби, черв'яки, ящірки, гусінь, жуки – і вкидав у бляшанку. Приправлялася страва дикою зелениною і була незмірно поживнішою за табірну баланду.