Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики - Андрухович Юрий Игоревич. Страница 32

Ми поїхали геть і ніколи більше там не з'являлися.

Цей світ був якраз для них.

ДНІПРОПЕТРОВСЬК, 2003

На пероні мене зустрічали — і не просто так, а з табличкою «Mr KHOMSKY, LENINGRAD». Цитата з «Рекреацій» не могла не подіяти — мене пройняло. З тієї хвилини я завжди люблю Дніпропетровськ, зокрема й за те, що ніде більше мене так не зустрічали.

Звісно, я волів би, щоб це місто називалося трохи коротше — скажімо, Дніпром. Те, що так само називається річка (а насправді справжня ріка), не повинно при цьому заважати. Бо кому вона, ріка, заважає? У Польщі є місто Вісла, у Штатах — штат Міссісіпі. Та й штат Міссурі у Штатах також є. Дніпро без Петровського [33] — це зміна, з якою могли би погодитися всі. І ті, що добиваються майже нереального Січеслава. І ті, що всіма силами заштовхують назад у Катеринослав, до материнсько-матірного волохатого монархічного лона.

Катерина Друга та її підлабузники, вигадуючи назви для все новіших колоніальних поселень, особливо своїх фантазій не переобтяжували: Катеринослав, Катеринодар, Катериноград, Катеринбург, Катерининське. Чому до них так і не додались які-небудь Катаріненштадт і Катеринопіль? Гадаю, лише тому, що найбаскіший з її скакунів, себто найенергійніший промотор її маніакального Drang nach Suden [34] граф Потьомкін помер дещо зарано. Він, Потьомкін — от іще говорящая фамилия з російської класики, додатковий, десь поміж Собакевича і Плюшкіна, персонаж «Мертвих душ»! — так і не встиг повтілювати більшості своїх карколомних прожектів, вінцем яких мало стати усунення Оттоманської Порти і відновлення Візантії з одним із Катерининих (та, мабуть, заодно і своїх) онуків на кесаревому троні. Устиг би він — і мали б ми повсюдно довкола Чорного (та й Середземного) моря суцільні катеринополіси.

Втім, у випадку Катеринослава цариця могла б і поділитися. При заснуванні міста з нею начебто був її монарший братанок австрійський цісар Йозеф Другий — той, що кричить «Забагато нот!», роздивляючись Моцартові партитури у фільмі Формана. Августійші особи в дорозі швидше за все спілкувалися між собою рідною для обох німецькою, а проте настільки далекими її варіантами (Катерина — прусько-курляндським, Йозеф — австро-віденським), що на допомогу в порозумінні могла приходити хіба що мова зачитуваного обома до дір де Сада.

Та в будь-якому разі без німецькості не обходилося. Тобто Дніпропетровськ міг бути пойменований і Йозефштадтом чи там якимось Йозефсберґом, Йозефсфельдом або Йозефскірхеном — і так щонайменше аж до 1914 року, до Першої війни. А згодом, десь у 1930-х роках, акурат після Голодомору, йдучи назустріч побажанню вижилих мільйонів, йому знову повернули б Йосифа в назву — тільки вже на честь іншого, московського, Йосифа, сина Віссаріонового.

Утім, є ще одне ім'я, котре нагадує про себе час від часу — Кодак. Уже й не назва, а травма, історична і польська: вічне нагадування про втрачене поляками За-, а відтак і Придніпров'я та про в кінцевому підсумку провалену версію Центральноєвропейської Рес Публіки від моря до моря. Один з її уламків занотовує професор Мєчислав Орлович, коли у своєму путівнику (дата видання — липень 1914-го, остання мить перед Усім!) пише про п'ять тисяч катеринославських поляків, переважно заводських робітників, про Католицьке товариство благодійності, польський клуб «Оґніско», що на вулиці (увага!) Поліцейській, і звичайно ж — про католицький костел.

До Старих Кодаків ми подамося наступного передполудня, у понеділок, для мене дещо обтяжений похмільним синдромом як наслідком недільної надгостинності любих дніпрян (welcome, Mr Khomsky, welcome!), і там, у Кодаках, я відчую під собою ще один краєчок Європи — ось тут вона закінчується зі своїми Ґійомом де Бопланом, комендантом Жаном Маріоном та двома сотнями найманих драгунів, головним чином німців. І ця межа є пагорбами Правобережжя, на яких і дійсно ані каменя від фортеці, бо фортеці й замки тут розчиняються дощенту, ніби їх насправді з тіста ліплено, тільки шрами по землі. Тобто все підтвердилося — manu facta manu distruo [35], як свого часу своєчасно пожартував зловісний Бодьо Хмельницький, вихованець дотепних єзуїтів.

Але все це наступного дня, у понеділок. А тим часом любі дніпряни показували мені Нагірне Місто (до якого вельми пасувало прізвище Вікторії — Наріжна [36]) — і тут, бляха-муха, виявилося, що я таки дійсно зовсім не мав рації, коли далекого 1994 року наквецяв у своєму «Ерц-Герц-Перці», що от мовляв Австро-Угорщина залишила нам архітектуру, яка досконало різнить наші западенські міста від усіляких запоріж та дніпропетровськів, а ті натомість нічим не різняться між собою. Тепер мені слід було падати на коліна і благати у дніпрян пробачення за ту давню легковажну ахінею. Хоч аж такого драматичного жесту вони, на щастя, не вимагали, Шляхетні у своєму всепрощенстві.

Потім відбулася лекція на тему невпізнаних архітектурних об'єктів. І вона засвідчила, що я у своїй ерц-герц-перц-базґранині бодай частково мав рацію. В тому сенсі, що западенським містам щастило більше.

Католицький костел, занотований Орловичем у путівнику, як і колишня Успенська церква, про яку Орлович не згадує, як і, напевно, ще з десяток усіляких культових споруд, виявилися позбавленими своїх верхніх частин — ні, не тільки хрестів, але й веж та куполів. Їх було свого часу (своєчасно?) знесено, знято і знівельовано. Щоб ніщо не нагадувало про опіум. Культова споруда без верху вже ніяка не культова — то вже просто будинок, не більше. Старе козацьке слово «безверхий» означає не просто «безголовий», а ще й «дурний» чи навіть «навіжений» [37]. Позбавлення вертикальності є позбавленням суті. І тільки зіставивши вигляд одноповерхових решток зі старими фотознімками, починаєш усе впізнавати. Так, це він, костел Св. Йосифа, донедавна управління «Спортлото», проспект Карла Маркса, 11 [38]. А це — Успенська церква, себто 10-та міська клінічна лікарня, площа Дем'яна Бєдного, 16. Так, це дійсно той фронтон, та й колони саме ті, чотири колони просто не дадуть обманутися.

І якщо слово «лікарня» викличе з вашої пам'яті слово «ампутація», то тут на це існує подвійна підстава.

ДРОГОБИЧ, 2007

Нафта є не даром Бога, а його наркотиком. Хоч якими незмірними будуть її поклади, вони обов'язково вичерпаються у найнестерпнішу мить. Потім настає довічний параліч або принаймні щось, дуже на нього схоже. Нафта розбещує економіку, а з нею (повірити на секунду Марксові?) й усю надбудову з її фантомними утвореннями. У цьому сенсі нафта — це справді золото, причому чорне. У цьому ж сенсі біле золото — не сіль, а кокаїн.

Наближення до Дрогобича породжує видива його нафтового розквіту: блискавично наповнюване капіталом і просто неконтрольованою по-каліфорнійськи грошвою містечко, що знагла вирішує перетворюватися на місто (дехто сказав би — на півтора): дорогі еклектичні будинки, вілли, палацики, театрики, ресторації, клуби, доми розпусти. І поруч — Борислав, що сміється, цілком сардонічно. Про нього відомо передусім те, що він є пеклом. Тому він ніяк не може перестати сміятися. Бо що ще залишається пеклові?

За цими видивами — кілька першоджерел. Скажімо, еміль-золівська проза Івана Франка, але не стільки вона сама, скільки моє про неї зіпсоване старим кінематографом уявлення.

Є й об'єктивніші свідоцтва.

1914 року (ще не після, ще до — оскільки після це вже не мало б ніякого сенсу) побачило світ чергове перевидання грубезного путівника з підзаголовком «Східна і Центральна Європа (Росія, Австро-Угорщина, Німеччина і Швейцарія)». Автор цієї вищою мірою сумлінної праці доктор Мєчислав Орлович, присвятивши Дрогобичеві один-єдиний серед півтисячі сторінок абзац, устигає написати в ньому про 38 тисяч мешканців, «переважно євреїв», готель «Рома» та ресторацію з не надто вдалим прізвищем власника — Леперд. Далі в абзаці йдеться про «велику промисловість» і нафтопереробний завод (на нього в польській мові існує значно красивіше, ніж у нашій, слово «рафінерія» — так ніби він насправді цукровий). Цей завод найбільший в Австрії та відкритий для туристичних відвідин. Інформація Орловича завершується згадкою про культові, як їх тепер називають, споруди (не плутати з культовими фільмами чи книжками!) — готичний костел XIV ст. і «три гарні, стильно збудовані дерев'яні церкви Св. Юра, Св. Хреста і Св. Параскеви». Дивно, але немає ні слова про найбільшу в Галичині синаґоґу.