Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики - Андрухович Юрий Игоревич. Страница 37

А ще там була шкільна приятелька Алеша, словенського поета — тож ми вирішили, що світ і справді зовсім тісний, якщо ми вже й тут зустрічаємося з однокласницями друзів. Але вона, однокласниця, не могла залишатися допізна, бо рано-вранці вилітала до Сомалі. Точніше, вилітала вона до столиці Кенії Найробі, а звідти якимись автошляхами й саванами до Південного Сомалі з його епідеміями, піратами та тридцятилітніми громадянськими війнами. Я сподіваюся, що з нею нічого лихого там не сталося.

Тобто для мене Женева вже лежить у Кенії. Женева — це такий великий похідно-польовий медпункт, звідки філантропічні тропічні лікарі вирушають перед світанком у вигорілу напівмертву саванну.

От і з'явилось у цій книжці перше й останнє африканське місто.

Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики - i_011.png

ЗАЛЬЦБУРҐ, 1997

Першого разу Зальцбург видався мені не таким дивним. Це було місто, в якому надвечірні цитати з поезій Ґеорґа Тракля промовляють до перехожих безпосередньо зі стін: їх вибито в камені та бронзі й ніби навіки вмонтовано в намацальну речовину існування. У нас такі предмети бюрократично називають малими архітектурними формами — меморіальні дошки, барельєфи, пам'ятні стели тощо. Ви ходите Зальцбургом, час від часу опиняючись у незрозуміло-герметичному Траклевому полі, ви читаєте його — дослівно — забронзовілі строфи, але часу на дешифрування у вас майже немає, тому ви змушені йти далі, скорившись особливому чарові недомовленості. Можливо, це найкращий спосіб поводження з Траклем — іти далі, нічого не збагнувши.

Потім був другий раз, лише кілька місяців пізніше.

Того лютневого надвечір'я щось неймовірне діялося з погодою — тепла ртуть підстрибнула майже до двадцяти, призахідне сонце не збавляло активності, засніжені хребти й вершини навколишніх Альп усе ще сліпили нам погляди. Ми з Пат не зважилися піднятися на замок, лишивши його на потім, на завтра, обійшовши його білостінне громаддя кружними стежками, що ними оплетена вся гора Мьонхсберґ, себто по-нашому Чернеча. У ранньому середньовіччі в її пісковикових печерах, ближче до джерел з водою, почали селитися перші анахорети — ясна річ, прибульці з Ірландії, мандрівні місіонери, без яких європейський Захід, цілком можливо, так ніколи й не затягнуло б у християнство. Однак про це іншого разу, а може й ніколи. Звернемо лиш увагу на ще одну відповідність — йдеться бо про своєрідну печерську лавру.

Далі буде про арфу, про те, як у цьому призахідному сонці ми почули її знизу.

Але спершу ми зійшли до підніжжя Чернечої (для нас принаймні хай побуде цього разу Чернечою) й перетнули заповідно-замшілий цвинтар при Святому Петрі. Де-не-де на могилах у сонному безвітрі палахкотіли свічки. Тут-таки вчергове з'явився Тракль — отже, свічки було покликано до дійсності саме ним. Про свічки, про тихе палахкотіння смутку говорилося в його вірші, викарбуваному на плиті, хоч слова «свічка» у ньому начебто й немає, є лише «бліді квіти смерті». Через два місяці помре мій батько.

Але не зараз, не зараз.

Арфу і голос ми почули ще коло цвинтарної стіни. Вуличка збігала вниз, до старого міста і монастиря францисканців. Перехожі майже не траплялися — в лютому сюди прибивається найменше туристів. У лютому навіть Моцарт відпочиває, навіть Парацельс. І ніхто їх не відвідує. А, може, й не тому не було перехожих, що лютий. Просто так треба було тоді, щоби пустка — і все. Ми щось подумали вголос про якісну фонограму, про запис, про Андреаса Волленвайдера. Але то був не запис.

Він сидів під муром, з арфою, в капелюсі типу «полювання на відьом», бородатий тридцятирічний (вічний, вічний!) фавн. Він мав високі, руді від пилу тридцяти трьох перевалів чоботи, тому ніхто не міг бачити його копит. Але дехто міг бачити його погляди, раптово кидані з-під капелюха. Від таких поглядів свого часу займалася солома на стріхах.

Вуличний музикант? Уся Європа нині переповнена вуличними музикантами. У цій книжці вони вже з'являлися — з'являтимуться ще. Без них не обійтися. Вони володіють містами, це своєрідна змова, керована з якихось підземних центрів. Деякі перехожі (отут з'явилися перехожі!) і справді жбурляли йому мідяка, що загалом ніяк не впливало — ні на гру, ні на погляди. Він однаково так само робив своє.

Хто він був? Чиє втілення носив поверх себе? Агасфер? Мандрівний друїд? Мандрований дяк? Міннезінґер Вальтер фон дер Фоґельвайде? Майстерзінґер Вольфрам фон Ешенбах? Аптекар Ґеорґ Тракль, схильний до експериментів над словами й наркотиками? Річі Блекмор, ідол наших сімдесятих? Станіслав Перфецький у пастці між Україною та втечею?

Я мимоволі згадав про гуцулів, які стверджують, ніби всі музичні інструменти від сатани. Лише трембіта від Бога, але вона в рахунок не йде. Вона не інструмент, а засіб. Усі інші від сатани, і першою була скрипка. Про арфу вони не кажуть нічого, але все слід розуміти так, як воно є. Якби гуцули заграли на арфах, пекло розверзлося б ще тієї ж миті.

Відтак я згадав про пекло музикантів Єроніма Боша, про голозадих чоловіків, розіп'ятих між струнами велетенських арф. Крім того, я згадав про одну арфістку, що вміла досконало зіграти мавпу, а тоді — про ще одну арфістку, ар-хвістку. Про той раптовий menage a trois у цілковитій темряві, коли я відразу навіть не збагнув, що відбувається і чому саме я.

Свята інквізиція була б доречною.

Ми рушили далі, мабуть, не витримавши тих його поглядів. Ми вдавали, ніби наслухалися і хочемо собі йти, готові до нових розваг, атракціонів, інших вуличних музикантів. Що було потім, я навряд чи колись напишу.

ЗАПОРІЖЖЯ, 1991

«Місто Запоріжжя являло собою дощенту вигорілий на сонці спекотний простір, де одним і тим самим тролейбусом можна їхати упродовж годин, так нікуди й не заїхавши», — не без перебільшення стверджується в моїй «Таємниці». Перебільшення полягає хоча б у тому, що тролейбусів було все-таки два. Одним із них, здається, трійкою, і справді надзвичайно довго, так ніби дійсно внікуди, їхалось уздовж проспекту Леніна. Але потім трійку слід було змінити на одинадцятку, а Леніна — на Тюленіна. Хтось може добачити в усьому цьому якісь магічні формули або знаки.

І все-таки ми мали свій пункт призначення. Ми висідали з тролейбуса (одинадцятки?) десь на Хортиці і потім певний час, повз територію якихось літніх дитячих таборів, ішли до Старого Дніпра. Це невимовно красивий річковий рукав зі скелястими берегами у найвужчій своїй частині на північному заході острова. Колись я вперше побачив його з вікна сімферопольського потяга, і від спазматично-раптового бажання попірнати з його каменів у мене аж перехопило подих. (Уявіть собі лиш цей закіптюжений потяг і цей задушливий, ніколи не провітрюваний, повний тухлих яєць вагон, і цю жахливо липку, у вічність розтягнуту радянську подорож до так само липких курортів Криму!).

Але ще раз про подих. Загалом у Запоріжжі того серпня мені часто, фактично щовечора, його перехоплювало. Ніколи раніше я не думав, що повітря може аж так боліти в легенях. Зранку цього не відчувалося, усе по-справжньому починалося десь із полудня, увечері ж кожен глибокий вдих означав тисячі розжарених голок. Повітря так і впивалося в наші нутрощі всіма пазурями. Повітря було нашим ворогом і вбивцею. Здоровіше було б не дихати.

У центрі міста, в невеличкому парку поруч з найбільшим запорізьким готелем («Інтурист»? чи це вже потім він став «Інтуристом»? а як називався тоді?), були розбиті намети, в яких провадили голодування анархісти й зелені. Вони вимагали закрити коксохім. У середині липня восьмеро з них прикувалися ланцюгами до коксохімівських труб на оглядових майданчиках і, напевно, отримали такі дози канцерогенів, після яких не живуть. У серпні ми побачили їх уже зовсім виснаженими, майже нерухомими і легендарними. Місцева влада, а відтак і преса прозивали їх екстремістами. Вони притягали до себе перехожих — чи то запалістю очей і щік, чи то ранньоапостольською худизною. Деякі з них ще знаходили в собі сили дискутувати з явно накрученим проти них трудящим народом. Іноді їм вдавалося переконувати — без жестів, слабкими млявими голосами. Це був час перемог у голодуваннях.