Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики - Андрухович Юрий Игоревич. Страница 48
Ми йшли Бродвеєм униз, і нас пронизувало його принадне світло. Усі зустрічні заглядалися на Длинного. Його світле вікінґівське волосся розчісував південний, від океану, вітер. На Бродвеї загалом ніхто вже ні на кого не дивиться, тобто нічому вже не дивується — ну хіба що там з'явиться без охорони Мадонна чи Вуді Аллен з охороною. Проте, чорт забирай, на Длинного всі зустрічні (а був їх того вечора мільйон) витріщалися так, наче він зійшов з небес.
Тим часом він розповідав далі: «Одного разу я запитав її в лоб: навіщо це все. Навіщо я їм потрібен, чого вони хочуть. А вона мені: «Вісаріон — твій Бог, і він уже йде до тебе. Не ти Йому потрібен, а Він тобі». Іншого разу сказала більше: «У Парижі Зло звоював, у Лондоні. Тепер ще в Амстердамі — і до Нью-Йорка. Але тут Йому буде найтяжче». Потім ще іншого: «Відречися від Зла і прийди до Вісаріона! Тут Місто Диявола, тут буде останній бій!». Вона хотіла мене в якісь його апостоли. У них були плани заснувати в Нью-Йорку центральну місію, відкрити телеканал. Я думаю, що це все наркотрафік. Вона казала: «Ви ніби близнюки. Як один упаде, то і другий не втримається. Тільки в нього волосся чорне, а в тебе біле. Вісаріон до того ж, як і ти, художник, він картини пише. Вона не казала, що він ще й колишній мент. Хоч яка різниця — Христос же свого часу потусував серед митарів!».
Ми сміялися на повну. «Тобі не було дивно? — спитав я Длинного в першому ліфті Емпайр Стейту. — Чи, може, страшно?». Длинний трохи замислився й відповів: «Бувало. Особливо, коли я забагато блюзнірствував. Це її просто бісило. Вона кричала, що таким, як я, в них розривають серце».
Він ще трохи посміявся й додав: «Ну, чому вона ніколи не сказала, що я горітиму у вогні?».
Ми промовчали всю чергу до другого ліфта. Щойно виходячи з нього, вже на самій горі, на 102-му поверсі, я наважився запитати: «І як ти з цього виплутався?». Длинний відповів запитанням: «А хто сказав, що я з цього виплутався?».
На моєму знімку, зробленому з тієї оглядової тераси, панує темрява. Камера Длинного виявилася нездатною схопити весь океан вогнів далеко внизу і поруч з нами. Виразно видно тільки яскраво підсвічену шишку Крайслера та менш виразно щось іще — мабуть, Рокфеллер-Сентер і Дженерал Електрикс. Таким чином, це вид на північ. Знімка з південним видом у мене взагалі немає. Але я точно пригадую, що ми дивилися в той бік — перш усього на Близнюків. Тому що я пам'ятаю, як Длинний зауважив: «Коли б не вони, ми б із тобою стояли тут вище за всіх. А так ми на другому місці. І навіть Кінґ-Конґ сюди вже не лазить».
Північна вежа Близнюків перевищувала Емпайр Стейт більш як на сто метрів. Проте до відновлення статус-кво лишалося неповні три роки.
Стоячи так високо, вже майже у хмарах, знову хотілося випити. Проте все, що лишалося в пакетах, ми нашвидку видудлили ще при наближенні до Емпайр Стейту. Інакше в нас усе відібрали б охоронці хмарочоса при подвійному обшуку. «Минулого року тут постріляв один палестинець, — пояснив Длинний. — Саме тут, на 102-му. Сім куль у таких, як ми, й останню в себе. Тепер тут особливо не розгуляєшся». «А що з тим літаком?» — запитав я. Длинний не зрозумів. «Хіба тут ще не бувало такого, щоб літак врізався у хмарочос?» — наполягав я. «Не знаю, може в якомусь фільмі, — знизав плечима Длинний. — Тут часто знімають про катастрофи. Кожен хмарочос — це вже катастрофа». [58]
Хмарочоси навколо нас горіли. Це світіння всередині веж здалося мені внутрішнім жаром Нью-Йорка. І в ньому хотілося бути безмежно довго. Так буває, коли найтемнішої ночі в Карпатах задивишся на багаття, що жевріє догораючи. Там же насправді стільки всього відбувається!
Потім увесь той жар виник на його, Длинного, полотнах. Він витягав їх одне по одному з-під гір усілякого мотлоху і кидав на підлогу переді мною. Ті, що вже в рамах, розставляв по всіх придатних для перегляду місцях. Виявилося, що в нього десятки картин, переважно незавершених, але все ж вогнедишних. Як вони всі помістились у цій комірчині?
Або інше: як ми до неї потрапили?
Бродвей і далі зносив нас униз діагонально у просторі між 6-ю та 5-ю Авеню. Дорогою він начебто і взагалі урвався, налетівши на Юніон Сквер, однак незмінно продовжився за ним і на перетині з 5-ю вивів нас на Флетайрон, Дім-Праску, найстаріший хмарочос цього міста (так, лише двадцять один поверх, соррі — такі були часи!), зведений того ж року, коли прийшла на світ моя бабуся Ірена Скочдополь, себто 1902-го.
І там, усередині цієї Праски, на якомусь її 12-му чи 13-му поверсі, мій друг Длинний винаймав собі майстерню, зовсім крихітну, але, звісно, з високими стінами. А тепер він жбурляв у ній свої полотна — десятки робіт — перед мої очі. Я сказав йому, що він усе-таки знайшов ту форму, якої прагнув. Я не був певен, що я так справді думаю, але я не міг уже сказати по-іншому. У кожному разі я вже знав, як він крутиться в тих вогнях і як йому пече.
Добре, що у відповідь він заговорив про наші старі часи. Добре, що дорогою ми запаслися безліччю темного «Семюела Адамса». Вистачило, щоб випити за всіх, кого ми згадали, художників і не-художників. «На південь!» — закричав Длинний, коли відчув, що нам пора.
Не знаю, яке завдання він собі поставив на той вечір, але ми всіма силами його виконували. Оминувши Вашингтон Сквер з його непевними людськими групами, від яких уже добряче тягнуло першою хвилею наркотичного збудження, ми пробилися на Нижній Мангеттен. Саме з того місця Бродвей вирівнявся, взявши суворо південний напрямок і вже нікуди не збирався збочувати аж до свого впадіння у Баттері Парк.
Зате збочили ми — так, ніби не чекали від нього цієї зради й вирішили піти геть. На Волл-стріт, у цьому каньйоні банків, на самому дні каньйону, я вже майже нічого з того, що казав мені Длинний, не чув. Я лише знав, що ми йдемо північною межею Нового Амстердаму, за нею ліс, а в ньому індіанці. Вони мали б напасти зліва. Я затуляв рукою ліве вухо від їхніх вогняних стріл.
Слава Богу, це не тривало вічно. З Волл-стріт ми знову збочили, знову ліворуч, тепер у Перл-стріт, і я, здається, вперше зрозумів, що ми йдемо до Бруклінського мосту. Але спочатку був маяк пам'яті «Титаніка», після чого ми перетнули Сауз-стріт і певний (а точніше — непевний) час лазили портом старого міста, де я все повторював, що це Франик, Франик, це Франик, бо тут усе замале для Нью-Йорка. А Длинний казав, що все на кістках, на скелетах, на хребтах затонулих кораблів, на будівельному смітті, на землі, навезеній з котлованів, що вириті деінде.
І коли я озирнувся на Близнюків, то раптом побачив усю вертикаль цього міста — від кісток і скелетів десь глибоко під нами до шпиля на вищому з них.
Не мине і трьох років, як усе западеться і змішається.
Але от що мені справді не дає спокою, то це рядок із Аллена Ґінзберґа, де він пише про «ангелів Магомета, що танцюють поміж висотників». Як він міг це побачити ще у 1955-му, за стільки часу перед Подією?
Ми стояли на Бруклінському і дивилися на Свободу. Ми довго і настирливо крокували мостом, обганяючи інших, щоб урешті спинитися навпроти неї. Припускаю, що вона здавалася значно меншою, ніж тепер я бачу її на знімку. Зрозуміти, що то вона, можна було тільки з вінка і факела — вони світилися, вся решта ні. До неї було далеко. «А уявляєш собі це кількатижневе хитання палуб?» — запитав Длинний.
Я уявив — як і переповнені салони четвертого класу, нудоту і блювотиння, дитячі хвороби, пропасницю, викидання мерців за борт, Велике Американське Майбутнє, велику невідомість. І от — нарешті Свобода! — кожен корабель, начинений усіма тими ірландцями, італійцями, греками, хорватами чи й українцями, а також, звичайно, євреями, найчастіше угорськими або польськими, обов'язково повз неї заходив до нью-йоркського порту.
58
28 липня 1945 року в будівлю Емпайр Стейт і справді врізався військовий літак Б-25 Мітчелл. Я здогадувався.