Оголений нерв - Талан Світлана. Страница 57

У тіні сосен, висаджених рівними рядами, ополченці спорудили щось на кшталт намету для відпочинку, там столик і лавки. Поруч уже «виріс» смітник із порожніх пластикових і горілчаних пляшок, одноразового посуду та серветок.

На бетонному укріпленні те, що викликало у Насті відторгнення, — прапори Новоросії, Чечні та Росії. Неподалік вона помітила високого юнака в камуфляжній формі, на якій прикріплена «колорадська» стрічка. Юнак був із автоматом через плече. Постать ополченця здалася їй дуже знайомою, але обличчя його було надійно сховане під балаклавою з малюнком змія, який роззявив рота і вороже висунув роздвоєного язика. Настя вже чула, що під масками ховаються місцеві, щоб не впізнали їх родичі або знайомі. Вона пильно роздивлялася юнака, намагаючись розпізнати того, чиє обличчя приховане.

— Панравілся Змєй? — запитав бородань, перевіряючи паспорт Насті. — Он для тєбя молодой! — кадирівець розреготався. — Может, я падайду?

Чоловік повернув паспорт, Настя мовчки сховала його у сумочку, не підвівши погляду. Автобус рушив, а вона знову поглянула у вікно на Змія — він також провів її поглядом.

Десь за п’ятдесят кілометрів, перед Новоайдаром, автобус знову зменшив швидкість і пригальмував. Настя побачила озброєних людей у камуфляжі, і водій попросив приготувати документи для перевірки. Коли в салон зайшов юнак, вона не повірила своїм очам: у нього була синьо-жовта нашивка! Настя поглянула у вікно. Так і є! Блокпост української армії! Навіть не вірилося, що армія уже так близько, за півсотні кілометрів, а на бетонних плитах — рідний прапор! Жінка дивилася на нього як зачарована, не в змозі відірвати погляду, а серце наповнювалося приємним щемом.

— Ваші документи, будь ласка, — ввічливо попросив юнак.

Настя подала паспорт і вже без остраху підвела погляд, лагідно всміхнулася:

— Будь ласка.

Перевірку закінчено, і автобус рушив далі.

— Дивно, як тут опинилися українські солдати? — не стрималася Настя, пошепки звернулася до жінки, що сиділа поруч.

— Кажуть, що за Новоайдаром сила-силенна наших танків та гармат, — пошепки сказала жінка й озирнулася. — Скоро і нас звільнять.

За кілька кілометрів — ще один блокпост, також української армії, обабіч укріплень — воєнна техніка. А вже за тридцять кілометрів, під Щастям, — укріплення ополченців з ненависними чужими прапорами. Транспорт зупиняє хлопчина з пофарбованою у чорно-білі смуги палицею. Настя впізнала його, бо бачила не раз у сусідньому дворі. Він не товаришував із сином, але вітався з ним, коли зустрічалися. Скільки йому років? Здається, він молодший за Геника на кілька років. Що змусило його піти сюди? Ідея Новоросії чи гроші?

Укріплення повсюди: бетонні плити, під ними — бліндаж із отворами для стрілянини, мішки з піском навколо колишнього посту ДАІ, поруч «амфібія» — незрозуміло тільки, навіщо вона їм. А ще повно колод зі спиляних сосен, на яких у затінку сиділи озброєні чоловіки. З їхньої екіпіровки та новенької зброї можна було здогадатися, що вони далеко не новачки. Один із них, уже не молодий, можливо, колишній афганець, широкоплечий, дебелий, уважно стежив за всім, що відбувалося навколо. Жодного зайвого руху, ніякої метушні — все виказувало в ньому колишнього військового.

В автобус зайшло двоє. Від когось із них страшенно тхнуло перегаром: чи від молодшого, чи від старшого, якого ще й хитало. Настя, згадавши вказівки, як себе поводити при перевірках, опустила голову, повільно дістала паспорт, подала чоловікові. Коли автобус рушив, зітхнула з полегшенням. Автобус проїхав мостом через річку, де на поручнях повсюди були написи «Міни». Жінка поруч із Настею наклала на себе хрест і прошепотіла: «З Богом!»

Перед Луганськом знову блокпост ополченців, і знову та сама процедура перевірки, хоча мету її Настя так і не зрозуміла. Що дає заглядання в паспорт?

Нарешті Луганськ. Настя вийшла на зупинці перед мостом, пішла до залізничного вокзалу. Стільки люду вона ще не бачила! Здавалося, що все місто водночас захотіло виїхати. Біженців, як їх називали, було помітно відразу: змучені, злякані, з дітьми та численними клунками. Багато студентів іноземців, які стояли великими натовпами з величезними валізами. Час від часу їх перевіряли за списками, когось гукали та шукали. Багато місцевих чекали на приміські потяги. Перон настільки був заповнений людьми, що Настя ледь протиснулася крізь натовп, щоб потрапити всередину і купити квиток. До кожної каси тягнулися величезні черги, які сплутувалися в немислимі вузлуваті візерунки, де марно шукати крайнього. Настя примостилася десь позаду. Її постійно штовхали з усіх боків, зачіпали валізами, наступали на ноги. Вона ладна була розплакатися з відчаю, коли поруч зупинився вусатий чоловік.

— Що робиться! Ви тільки подивіться! Усі хочуть виїхати, — сказав він.

— Я також, — зітхнула Настя.

— А ви куди маєте намір виїхати?

— У Суми. Але бачу, що не вдасться.

— Казав сліпий — побачимо, казав глухий — почуємо, — промимрив дядько і тихо додав: — Я також збираюся виїхати, але бачу, що це не так просто. Піду до знайомої касирки за квиточком, але за «спасибі» вона не продасть. Доведеться на лапу дати. Якщо хочете, то можу вам пособити.

— Я вам гроші і поминай як звати? — посміхнулася Настя.

— Та ви що?! Можете постояти під дверима, якщо не довіряєте, — дядько вдав образу. — То як? Вам потрібно виїхати?

— Скільки?

— Триста.

— Двісті.

— Гаразд, — погодився він.

Настя назвала своє ім’я та прізвище, віддала чоловікові двісті гривень і спостерігала за ним у вікно, коли він підійшов до касира. Як вона і передбачала, вусань ніякого квитка собі не купував, упхав гроші касирці в кишеню, розрахувався за квиток і вийшов. Настя перевірила квиток, заплатила за нього, подякувала і розпрощалася з чоловіком.

До відправки потяга залишалося дві години. Вона не мала наміру стояти в натовпі, тому посунула на вулицю, щоб знайти місце на пероні й хоча б перекурити.

Вільний клаптик простору був або за межами перону, або біля смітника, де висіла табличка «Місце для паління». «Те, що треба», — подумала вона і дістала пачку цигарок.

Враз пролунав потужний вибух з боку Щастя — і на гамірливому пероні настала цілковита тиша. Люди повернулися туди, звідки бахнуло, і побачили високий стовп диму. За мить чи не всі відразу почали телефонувати своїм знайомим, і незабаром пронеслася новина: підірвали міст біля Щастя. «Невже якась автівка наскочила на міну на мосту? — подумала Настя. — Тоді виходить, що я народилася в сорочці».

Настя почала думати, як їй повертатися додому, якщо справді підірвали міст — єдине сполучення із Луганськом. Але довго ламати голову над цим питанням їй не довелося. З іншого боку пролунав один потужний вибух, за ним — іще один, потім ще і ще. Здавалося, дрижав під ногами перон. Знову всі дістали мобільники — і вже за мить прилетіла ще одна новина: йде обстріл автовокзалу, автобуси скасували, люди повтікали хто куди. А вже хвилин за п’ятнадцять перон почав заповнювати новий людський потік. Не маючи змоги виїхати автобусами, пасажири кинулися на рятівний залізничний вокзал. До них приєдналися мешканці міста, які мали родичів чи близьких по селах. Перелякані, знервовані люди тікали від війни, намагаючись дістати квиток будь-куди, аби лише подалі від вибухів.

Час від часу робили оголошення про запізнення потягів. Настя почала нервувати, коли почула про запізнення потяга Київ — Луганськ на десять годин. Уже були випадки, коли підривали залізничні колії, тож кожне оголошення про відставання від графіка додавало напруження численним пасажирам. Люди від’їжджали, але на пероні від того вільного місця не додавалося — підходили нові пасажири.

Настя палила одну цигарку за іншою і вже почала думати, що ідея з поїздкою була не такою вдалою, як здавалася раніше, але почула, що поїзд Луганськ — Київ подано на третю колію, і полегшено зітхнула. Коли зайняла своє восьме місце, на душі стало спокійніше. Вона не переймалася думками про те, що потяг може наїхати на міну, бо вірила, що все буде добре, головне — від’їхати якнайшвидше від міста, яке здригається від вибухів.