Оголений нерв - Талан Світлана. Страница 6

Утім, першого березня ініційований комуністами мітинг підтримала місцева влада, тому на площу Леніна прийшло близько тисячі людей. Населенню міста хотілося дізнатися правду про те, що відбувається в Криму і які плани у Росії. Свекрусі мітинг сподобався, хоча малоймовірно, що вона там щось зрозуміла. Настя проглянула відео з мітингу в Інтернеті, прослухала чергові байки комуністів та представників місцевої влади. Промовці славили Донбас та «Беркут», не забули хвалебних слів про Росію, висували вимоги провести референдум, спочатку всеукраїнський, потім регіональний, лунали відкриті заклики до федералізації. І все це після того, як наприкінці лютого в Криму з’явилися мовчазні «зелені чоловічки» без розпізнавальних знаків?! Після того, як Верховна Рада Автономної Республіки Крим уже проголосувала за проведення референдуму?! Невже нічого не навчило хоча б те, що в Криму вже теліпаються російські триколори?!

Настя ще раз переглянула запис мітингу, порахувала прапори: по одному український, прапор міста, КПУ, «Союзу росіян Донбасу» — і вісім прапорів Росії. «Невже так можна не любити свою країну? — думала Настя, завмерши перед монітором. — Де поділася гордість українців, які захоплено кричать «Расія!» й розмахують на українській землі прапором іншої держави? А чого варті заклики не визнавати київську владу й звернутися до Путіна!» Вона не розуміла своїх земляків. У тих ніби вселилося щось лихе, зловіще, від чого розум відмовився працювати, аналізувати події та робити висновки. Вона завжди вважала сєвєродончан пасивними та спокійними, їх основним принципом — «моя хата скраю», а тут наче греблю прорвало, тільки вода пішла не у своє русло.

— Що там було? — запитав жінку Валерій, коли та в задумі сиділа за комп’ютером, підперши підборіддя руками.

— Повна маячня, — відповіла вона, — згаяний час і все. Все одно Україна буде єдина, хай би що вони там плели.

— Але ж людей, погодься, було немало.

— Так, — відказала Настя, — але в натовпі багато комунальників. Враховуючи те, що у нас «рулять» комуністи в тісному зв’язку з Партією регіонів, то їм неважко було зігнати на мітинг і робітників комунальних підприємств, й опозиційні партії.

— Який їм сенс збирати людей?

— Парламент почав швидко й плідно працювати, приймати закони, а влада на місцях злякалася, — розмірковувала Настя. — Напевно, ними й досі керує екс-бос — президент, який сховався в Росії. Прихвосні швидко кинулися виконувати вказівки вже неіснуючого президента, зібрали людей, розмахували російськими прапорами й запустили нову казку жахів про Правий сектор і бандерівців. Хочуть не дати реально оцінити ситуацію в країні, тому створюють ілюзію перед жителями міста про те, що сюди приїдуть західняки, щоб захопити владу. Добра нагода зіштовхнути лобами людей, які виконують вказівки, отримані згори.

— Ти так гадаєш? — Валерій сів поруч.

— Можливо, я помиляюсь, — погодилася Настя. — Але це моя особиста думка. І взагалі, нагнітання протистояння почалося ще наприкінці лютого, коли поширилися чутки, що хочуть знести пам’ятник Леніну, й люди стали на його охорону. Вже тоді був запущений штучний механізм протистояння.

— Не сидиться їм спокійно, — зауважив Валерій, хоча Настя так і не зрозуміла, кого він мав на увазі.

Усі наступні дні вухаста автівка комуністів без упину волала на всі вулиці, закликаючи на черговий мітинг, запланований на п’яте березня.

— Треба не пропустити, — сказала свекруха, проводжаючи поглядом з вікна автівку.

— І не забудьте взяти в руки червоні прапорці, — пустила шпильку Настя й додала: — Можна й червоні кульки прихопити.

Свекруха невдоволено зиркнула на невістку.

— Нікому нема діла до долі країни, — мовила вона, дивлячись у вікно, — лише комуністи вболівають за нас.

— А як же Партія регіонів? — не втрималася Настя.

— Її обрав сам народ, отже, довіряють. І як не вірити, коли то наші обранці?

— Можливо, ваші особисто, — сказала Настя якомога спокійніше, — але нас на підприємстві змусили за них віддати голос. Чи ви забули, як я розповідала, що на роботі попередили про звільнення всіх, хто не проголосує за Партію регіонів? Я спочатку вирішила, що піду мовчки й проголосую за кого хочу, але не вийшло. Нам кожному під розписку давали перед голосуванням мобільні телефони, щоб ми в кабінці могли сфотографувати заповнений бюлетень, а потім здавали їх для перевірки фото. Нас нахабно змусили проголосувати так, як їм було потрібно. А якщо порахувати кількість працівників держпідприємств, то вийде велика кількість голосів.

— Нехай я дурна, — дратівливо огризнулася свекруха, — а твоя подруга Аліса? Скажеш, її теж змусили проголосувати за Януковича?

— Ось Аліска точно дурна, — відповіла Настя. — Намагалася їй довести, що не можна допускати до влади людину, яка скоїла тяжкі злочини, у якої руки в крові. Так повелася, як і всі «риночники», на те, що у владі повинна бути «своя людина, яка зробить для Донбасу все можливе». Ось і зробив. Обідрав країну, як липку, й утік з награбованим. І що тепер має Аліса? Бізнес зазнав краху, а замість десяти тисяч доларів кредиту тепер тридцять.

— По-перше, кожна людина може помилятися. Янукович по молодості наламав дров, але ж він чесно відбув покарання й не став гнидою, а залишився людиною, — свекруха вже перейшла на високі тони.

— І де зараз та людина? — Настя скептично посміхнулася. — Рахує награбоване?

— А ті, що зараз у владі, не так будуть грабувати?! — уже верещала свекруха. — Такі ж самі злодії! Та ще й фашисти! Не можна допустити на нашу землю київську хунту! Я сама кістьми ляжу, а бандерівців не пущу на донбаську землю!

— То й біжіть на свої мітинги! — нервово кинула Настя й поспішила до своєї кімнати.

Їй не хотілося чути нісенітниці про Януковича, який втік з країни, як щур із корабля. До того ж з його наказу стріляли в її сина й таких самих беззахисних людей. Коли це зрозуміє свекруха? Чому їй дорожчий президент-втікач, ніж розстріляні діти на Майдані? Не можна любити ката свого онука! І що в неї в голові замість мізків? Як про це сказати Генику, коли він повернеться додому? Він гадає, що всі його підтримували, але помиляється: усі хвилювалися за його життя — лише це об’єднувало родину.

Настя вийшла на балкон, запалила цигарку. Побачила на вулиці юнаків, схоже, студентів, які розклеювали на стовпах листівки. «Впевнена, що то заклики прийти на мітинг», — подумала вона і не помилилася. Ввечері Настя пішла в магазин, і її припущення підтвердилося: то були листівки із запрошеннями на мітинг п’ятого березня. Свекруха не пропустила й цей захід. Попри всі старання комуністів, на мітинг прийшло не більше трьохсот осіб.

— Ось і добре, — подумала Настя, слухаючи оповідки свекрухи про мітинг, — напевно, люди зрозуміли, що захист міста від неіснуючого ворога в образі Правого сектора та бандерівців, яких тут ніхто в очі не бачив, — це нісенітниця. До того ж цього разу на заході не було представників влади, тому є надія, що у людей спаде полуда з очей і вони побачать правду.

Розділ 4

Петро впевнено вів свій «опель» рівною трасою. Ще трохи — і Харків залишиться позаду. Поруч Марк, ще один друг Гени. Їх здружив Майдан, надовго і міцно. Того дня, коли яйцеголові «беркутівці» та снайпери почали стріляти у беззбройних майданівців, Марк і Гена опинилися в самому пеклі, оточені по всьому периметру озброєними людьми, — ні ввійти, ні вийти. Тріскіт автоматних черг, постріли, зойки, крики, поранені, що стікають кров’ю, вбиті, яким стало байдуже до пекла, що розвезлося прямісінько в центрі міста, в серці країни, — все набрало швидкість, замигало перед очима, витісняючи кудись страх.

Разом з усім, що відбувалося навкруги, шалено швидко запрацював мозок. З надзвичайною, не властивою людині швидкістю він охоплював усе навколо, фіксував усе до дрібниць: землю, що всотувала густу, ще гарячу кров, червоні хрести на одязі медиків, кулі, що безжально впивалися в беззахисні людські тіла, приціл снайперської зброї. Включені надможливості мозку шукали захисту від смерті, бо навіть у тому пеклі неймовірно хотілося жити. Напевно, саме завдяки ввімкненим резервам організму Геннадій помітив снайпера, який цілився з містка прямісінько в них. Геннадій умить, швидше пострілу снайпера, відштовхнув Петра за дерево, яке було поруч. Геннадій і зараз ладен був поклястися, що тієї миті встиг роздивитися дрібні тріщини кори. Від несподіванки Петя впав на Марка, а той не втримався на ногах — і вони опинилися за стовбуром дерева. І лише Генка не встиг відскочити вбік. Вмить ніби хтось йому гострим лезом ножа безжально розпанахав живіт і в нутрощі на рану одразу ж сипонув жменю солі. Усе навколо захиталося, ніби почався землетрус, постріли стали глухішими, а небо навалилося на нього чорною важкою брилою. Останнє, що пам’ятав Геннадій, — липка й гаряча кров на руці та думка про те, що його життю кінець.