Оголений нерв - Талан Світлана. Страница 76

Свекруха також поїхала шукати кращого життя на чужині. Настя їй щодня телефонувала, цікавилася, як вона там. Попри холодне прощання, вона звикла до свекрухи за роки спільного проживання під одним дахом. Настя могла лише припустити, як їй тяжко на новому місці. Будь-яку рослину або дерево, щоб прижилися, пересаджують, коли вони ще молоденькі та невеликі. Так то рослини, а як людині прижитися в такому віці? Кілька перших днів свекруха розповідала, як їй добре в доньки і що не треба стояти біля плити на кухні. Потім її голос став уже не таким бадьорим і веселим, жінка переключила увагу на біженців та все ойкала, почувши страшну новину про фільтраційні табори.

— Скажи Валерію, щоб він негайно тікав звідти, — просила свекруха.

— Він не дитина, сам нехай вирішує, що йому робити, — зазвичай відповідала їй Настя.

За кілька днів свекруха вже телефонувала з плачем.

— Думала, що тут мені буде спокій, — давлячись слізьми, сказала вона, — та де там?! Пішли українські солдати перекривати кордон з Росією, а звідти почали стріляти, Нацгвардія — у відповідь. Тепер сидимо в погребі, як щури, горить свічка, а ми слухаємо, як бахкає.

Відсидівши пару діб у погребі, свекруха разом з донькою Лариси Надею та її двома дітками вирішили тікати в Росію. Добре, що у Наді була автівка, то швиденько зібралися, вистояли сім годин у черзі, щоб пройти митницю, і опинилися в омріяній Ростовській області, «неподалік Гуково, де спокійно», оселилися в наметовому таборі біженців, їм дали все необхідне і безкоштовно годують.

— Чому Лариса з чоловіком залишилися вдома? — поцікавилася Настя у свекрухи.

— Не можна залишати будинок, — відповіла жінка. — На вулиці є будівлі, з яких тимчасово виїхали мешканці, то замки відразу позламували місцеві пияки, повбиралися у чужий новий одяг, а тепер он телевізори та комп’ютери пропонують купити.

Зі свого балкона Настя спостерігала не тільки за тими, хто від’їжджав. Прокинувшись під «будильник» мінометних вибухів, вона одразу йшла з кімнати, щоб не слухати нарікання чоловіка на обстріли. Складалося враження, що то вона сама стріляє, не дає йому виспатися і ходити на роботу. П’ючи каву, Настя вивчила розклад терористів і знала, що о пів на шосту їх везуть на блокпости в бік Лисичанська, а місцеві сепаратисти йдуть на п’яту годину в бік вулиці Вілесова, де знаходиться їх штаб. Найчастіше Настя бачила, як поспішав «на роботу» хлопець-невдаха, що мешкав неподалік. Потім він почав ходити разом із другом. Юнаки жваво й голосно обговорювали спільні справи, і їхні розмови зазвичай були так густо пересипані матюками та зворотами «блін, ну гад», що неможливо було нічого зрозуміти.

Останнім часом із ними все частіше з’являвся Іван. Поки не бачила хлопця в камуфляжі, не вірилося, що він став по один бік із терористами. Іван міг припустити, що вона спостерігає за ними згори, тож не вступав у розмови із юнаками, поки проходив повз будинок. Було дивно і незвично бачити несміливого юнака, друга Геника, у камуфляжній формі, яку прикрашала прикріплена на груди георгіївська стрічка. Настя не могла уявити Івана зі зброєю в руках, але одного разу зустріла його на вулиці. Надвечір він повертався із блокпосту і на плечах ніс важкий наплічник. Іван пройшов повз Настю, вдавши, що не помітив її серед перехожих, і навіть не привітався. Вона повернулася, щоб подивитися вслід хлопцю, який виріс на її очах, і побачила, що із наплічника виглядає ручний гранатомет.

Розділ 54

Уляна таки вмовила колегу по роботі виготовити невелику кількість наліпок. Хлопець довго вагався, тож дівчина навіть пустила сльозу:

— Мене покине мій хлопець, якщо я йому не допоможу, — на ходу вигадала Уля. — Якщо ти мене не виручиш, то прощавай кохання, здрастуй, самотність.

Хлопець розчулився і погодився, лише висунув свої вимоги: більше не просити і оплата більша втричі, бо він ризикує і доведеться виконувати роботу вночі, щоб ніхто не бачив. Вибору не було, і Уляна погодилася. Поки хлопець виконував замовлення, Уля, Льоня та Гена здійснили свій план. Одного ранку містяни прокинулися і побачили на вежі прапор України. Це було так незвично і неочікувано, що новина миттю рознеслася вулицями та Інтернетом. Було чимало охочих сфотографувати стяг. Неподалік від вежі — центральний ринок, тож помилуватися двоколором змогли багато мешканців міста. Постійно було чути: «Сміливо!» і «Ризиковано!»

Винуватці ажіотажу в цей час міцно спали по домівках після безсонної ночі. Вони не бачили, як о дев’ятій ранку до вежі примчали на легковику з натягнутим на капоті прапором ЛНР розлючені бойовики і дали наказ не фотографувати «фашистську ганчірку». Але щойно ті від’їхали, знову знайшлися охочі зберегти на пам’ять історичну подію. По обіді знову примчала автівка з ополченцями, і молодик видерся на висоту зі спритністю мавпи, щоб зняти прапор.

Наліпки з написами «Слава Україні!» на фоні синього і жовтого кольору вирішили поки що не розклеювати, бо на сайті сепаратистів з’явилося повідомлення про заслану диверсійну групу укропів, через що обіцяли посилити охорону міста. Було невідомо, чи вони справді повірили в диверсантів, чи написали як пересторогу. Уля принесла наліпки до себе додому, до неї прийшли Льоня і Геннадій і прийняли рішення, що дівчині небезпечно тримати їх у себе, тож Геннадій переніс їх у свою квартиру.

— З тиждень посидимо тихо, — сказав Гена, — поки що не зустрічатимемося, нехай все вщухне, і тоді знову візьмемося за роботу.

Мати поцікавилася в Геннадія, чи прапор не його з Льончиком робота, і йому довелося збрехати. Навіщо їй зайве хвилювання? А ось із Іваном Гена хотів зустрітися. Після того зізнання Івана вони жодного разу не спілкувалися. Кілька разів Геннадій поривався зателефонувати колишньому другу і вже брав у руки телефон, знаходив його в списку, але одразу рука важчала, і він так і не спромігся натиснути кнопку виклику.

Якось мати сказала, що іноді бачить Івана, коли той зранку поспішає на «роботу», частіше — Якова. До Івана Геннадій звик більше, бо товаришував із ним з самого пуп’янка, тому й досі не вірилося, що друг став ворогом. Звичайно, розмови про недовіру владі Іван вів і раніше, але хто не теліпав язиком? Куди не поткнись — самі «політологи», «економісти» і навіть «військові командири», але стане до зброї далеко не кожен.

Попри все, поклавши руку на серце, Геннадій сумував за кожним членом Лугандії. Антон після свого від’їзду, точніше втечі з міста, спочатку телефонував часто, згодом його дзвінки стали рідшими.

Дениса Геннадій бачив часто, переважно на ринку. З його розповідей, сусіди по контейнеру все ще погрожували розмалювати контейнер у кольори українського прапора, на що чоловік обіцяв їхні робочі місця відмітити триколором — на тому вся його патріотичність закінчувалася.

Никон, Нік, душа компанії, автор пісень, які всі так любили, непомітно випав із життя Геннадія, коли почав працювати на терористів. Іноді, коли Геннадієві зводило болем серце при згадці про Ніка, він прослуховував його пісні, які й досі були записані на мобільному телефоні.

Ніку, лірику, чи розумієш, що твій шлях веде в нікуди? Сумно і боляче. Так не вистачає Ніка та його пісень! Потрібно йому зателефонувати, але про що говорити, коли опинилися по різні боки барикад?

Щоб зустрітися з Іваном, Геннадій вийшов рано на вулицю і став чекати за рогом будинку. Йому пощастило — хвилин за двадцять здалеку помітив Івана. Хлопець ішов не від свого будинку, з ним був юнак, якого Геннадій знав лише візуально. Хлопці підійшли ближче.

— Привіт! — сказав Іван, але руку не подав. — Знайомтесь, це — Ромка.