Оголений нерв - Талан Світлана. Страница 84

Надвечір розлогі звуки грози розірвали насуплене небо. Сварилися хмари за те, що їх як природне явище порушили грізним ревом літаки, і вони зірвали свій гнів, випустивши на землю зливу. Великі важкі краплі спочатку впали на змучену чеканням землю, а потім зачастили, зашуміли, забарабанили. Небо сварилося і грюкотіло з усієї сили, гуркіт грому нагадував вибухи. Дощу було байдуже, які в людей плани. Він падав, бо так було треба, жодна людська сила не могла зупинити його, і він хвилею валився додолу.

Злива скінчилася так само раптово, як і почалася. Хмари, виливши всю свою лють дощем, щезли, поступившись місцем сонячним променям. Одразу посвіжіло, трохи спала спека, і знову почулося щебетання пташок. Здавалося, що мирне життя йде своїм звичаєм і нема ніякої війни, проте вона не забарилася нагадати про себе. Проспект ожив різноголоссям клаксонів, і Настя знову вийшла на балкон. У бік Лисичанська йшла колона техніки. Попереду — позашляховик з відкритим верхом, бойовиками та прапором ЛНР, за ним прослідували два БТРи з прапорами Чечні та Новоросії, на них — кілька чоловіків явно не слов’янської зовнішності. Колону замикав легковик з натягнутим на капоті прапором Росії. У відчинене вікно виглядала зовсім молода дівчина, напевно, чиясь бойова подруга.

«Чи усвідомлює вона, що на своїй долі власноруч поставила жирну крапку? — подумала Настя. — Чи здогадується дівчина, що незабаром закінчаться катання вулицями під чужими прапорами? Що буде робити: тікати з бойовиками чи ховатися десь по підвалах?»

Воду так і не дали, і Настя згадала про колишню колегу, яка працює зараз на водонасосній станції. Мобільний зв’язок, який зник перед появою літаків, з’явився, тож Настя зателефонувала своїй знайомій і спитала, чому нема води.

— Довго говорити не можу, — сказала жінка, — я зараз на роботі. Коли літаки скинули ракети, земля здригнулася як при землетрусі, зрушивши з місця величезні потужні насоси, — пояснила вона притишеним голосом, — тож я відімкнула воду, і зараз там працює аварійна бригада.

Залишалося лише чекати. Настя ввімкнула телевізор, щоб дізнатися подробиці обстрілів. Телебачення Лисичанська якраз транслювало новини, де показували обстріляний літаками завод. Звичайно, ні слова не сказали про табір терористів, лише те, що «українська армія цілеспрямовано знищує інфраструктуру Донбасу», а також показали відео з пошкодженими вагонами. В Інтернеті сайт сепаратистів майже продублював телебачення і додав, що одразу збільшилася кількість охочих записатися добровольцями в ополчення. Настя не втрималася і на Фейсбуці спитала, хто знає, що відбулося. З Лисичанська жінка підтвердила її здогади: літаки розбили базу терористів. Інша жінка, з якою Настя познайомилася в соцмережах, у приваті їй надіслала посилання на Zello, де можна було підслуховувати радіорозмови бойовиків і таким чином дізнаватися новини. На Фейсбук Насті посипалися повідомлення про останні новини від різних людей, і вона їм подякувала. А вже за кілька хвилин зателефонувала Іванна.

— Доню, я так рада тебе чути, а ще більше хочу бачити! — швидко заговорила Настя.

— Мамо, навіщо ти пишеш у Фейсбуці? — одразу запитала дівчина.

— Я нічого не пишу, лише поцікавилася останніми новинами, бо правду ніде дізнатися.

— Моя порада: нічого взагалі не пиши, — сказала Іванна, — а то постиш новини з фронту, а тепер ще й за писанину взялася. Ти знала, що твоє прізвище у списках ворогів ще з часу флешмобу?

— Знала.

— Списки досі не прибрали з сайту, тож ти була в зоні ризику, а тепер і поготів.

— Іванно, донечко, не хвилюйся за мене, все буде добре!

— Краще прибери написане, ті списки розстрільні. Розумієш це?

— То моя справа, — сказала Настя і запитала: — Коли я зможу тебе побачити?

— Не знаю. Багато справ. Бувай, мамо! — і в телефоні запікало.

Розділ 61

Місто розчинилося у вечірніх сутінках, спека трохи відступила, і Настя вийшла на балкон подихати свіжим повітрям перед сном. Внизу, біля рогу будинку, стояв легковик, коло нього — чоловік, який курив і на когось чекав. Це було помітно з того, як він постійно поглядав в один бік. З-за будинку вийшли двоє людей у військовій формі, з автоматами. Вони вели чоловіка, руки якого були заведені назад, а на голові був звичайний целофановий пакет з ручками. Бойовики заштовхали людину на заднє сидіння автівки, зачинили дверцята. На пасажирське сидіння сів один із ополченців, а водій та інший чоловік у камуфляжі огляділися на всі боки. Настя швидко відхилилася і притислася всім тілом до стіни, щоб бойовики її, бува, не помітили. Вона чула і читала повідомлення про викрадення людей у місті, про арешти та зникнення, але на власні очі побачила таке вперше. Може, арештований чи викрадений чоловік також попав у розстрільні списки, про які нещодавно згадувала Іванна?

Цікавість взяла гору, і Настя знову обережно поглянула вниз. Один із бойовиків пішов за будинок. А якщо прийшли за нею? Від такої думки гучно і тривожно закалатало серце, і Настю вмить огорнули крижані тенета страху. Вона навшпиньки вийшла в коридор і прислухалася. Сходами хтось піднімався, гепаючи взуттям. Серце, здавалося, стугоніло так, що його чути навіть за дверима. Жінка затамувала дихання і почула, як клацнув замок у сусідів. Вона видихнула з полегшенням і знову пішла подивитися на легковик. Машина якраз від’їжджала, вона попрямувала в бік ГІАПу.

Вражена побаченим, схвильована та стривожена, Настя одразу вимкнула світло і пішла до своєї кімнати. Намагалася заснути і забути моторошну картину, яка стояла перед очима. Хто той чоловік? Чи ще колись побачать його рідні, чи знайдуть тіло десь у лісосмузі чи в Сіверському Дінці? Панує повне беззаконня, коли нема куди звернутися за допомогою, і це жахливо.

Настя забулася в тривожному сні, коли в її двері подзвонили. Все ще перебуваючи у тривозі від побаченого, вона не ввімкнула світло і босоніж тихенько пішла до дверей. Електронний годинник у коридорі показував третю ночі. Погане передчуття закралося в душу, холодком поповзло по спині. У всіх своїх є ключ від замка, тож за дверима хтось чужий, продовжує настирно тиснути на кнопку дзвінка. Настя тихенько заглянула у дверне вічко й обмерла — біля дверей стояв літній чоловік і з якимись паперами, а трохи нижче на сходах — троє чоловіків у камуфляжі і з автоматами. Тривожне почуття неминучості вмить зробило її тіло схожим на натягнуту тятиву. Вона позадкувала від дверей. Ноги стали ватяні і не слухалися, тому Настя сіла в крісло і втиснулася в нього всім тілом, ніби бажаючи розчинитися і стати невидимою. За нею прийшли. Про це натякала Іванна, намагалася попередити, але відкрито не сказала. Комунальні служби ходити зі списками серед ночі не будуть, та й було повідомлення про те, що вони зараз не ходять, тому не потрібно відчиняти двері незнайомцям. Виходить, кінець її життю? Від такої думки Настю обдало жаром, і минуле закрутилося в пам’яті, змінюючи картинки, ніби в калейдоскопі. «Зараз вони виб’ють двері, і ніхто не дізнається, де я поділася», — майнула в неї думка.

Одразу все життя з його негараздами, тривогами, розчаруваннями і бідами здалося таким прекрасним, найціннішим, найжаданішим, і неймовірно хотілося, щоб воно продовжувалося. А дзвінок усе дзеленькав, і Настя благала, щоб він не змовкав якнайдовше, бо стільки їй було відведено пожити. Дзвінок замовк, і Настя подумала, що її час перебування на цій грішній землі скінчився. За дверима чоловіки про щось погомоніли, почулися важкі кроки, які віддалялися. Все ще не вірячи в те, що лихо її оминуло, Настя довго сиділа, мов статуя. За дверима було тихо.

Настя підвелася і відчула, як тремтять ноги в колінах. Похитуючись, вона підійшла до дверей і подивилася у вічко — там нікого не було. Не вмикаючи світла, пішла на балкон, сторожко поглянула вниз. Ніде нікого. Вона ледь запалила цигарку — так тремтіли пальці. У голові шуміло, всі думки поглинула темрява, страх ослаб, задрімав. Темні вікна будинків вдивлялися в темряву німої ночі.