Діти капітана Гранта (др. перевод) - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль. Страница 24

- Чи не могло так трапитися, мій учений друже, - сказав майор, і ледь помітна посмішка заграла на його вустах, - що ви допустились помилки й стали жертвою тієї неуважності, що, мені здається, з вами нерозлучна?

- Що? Що таке? - нашорошився географ.

- Бачте, цілком очевидно, патагонець говорить по-іспанському...

- Він?

- Так, він! Отож, чи не вивчали ви, бува, якоїсь іншої мови, гадаючи...

Мак-Наббс не закінчив. Паганель перервав його голосним вигуком, обурено знизавши плечима.

- Ви надто багато собі дозволяєте, майоре, - мовив Паганель крижаним тоном.

- То чому ж ви його не розумієте? - спитав майор.

- Я не розумію, бо цей іспанець говорить поганою іспанською мовою, - географ починав нетерпеливитися.

- Цебто його мова погана тому, що ви її не розумієте? - майор не втрачав спокою.

- Мак-Наббсе, - втрутився до розмови Гленарван, - ваше припущення неймовірне. Хоч який неуважний наш друг Паганель, але ж не можна повірити, щоб він замість одної мови вивчив іншу!

- Коли так, то ви, дорогий Едварде, або краще ви, шановний Паганелю, поясніть мені нарешті, що це воно за чудаеія.

- Я нічого не хочу пояснювати, - відповів Паганель, - я встановлюю факти. Ось по цій книжці я щодня вправлявся з іспанської мови. Погляньте на неї, майоре, і ви побачите - я не маю наміру замилювати вам очі.

Паганель почав поспіхом шукати по своїх незліченних кишенях і, видобувши згодом вельми пошарпаний томик, з переможним виглядом простяг його майорові. Той узяв книжку й оглянув її.

- Що ж це за твір? - спитав він.

- “Луїзіада”, - відповів Паганель, - чудова епічна поема, котра...

- “Луїзіада”! - вигукнув Гленарван.

- Так, мій друже, не більше й не менше як “Луїзіада” великого Камоенса.

- Камоенса! - вигукнув Гленарван. - Але ж, мій бідолашний друже, Камоенс - португалець! То ж ви шість тижнів вивчаєте португальську мову!

- Камоенс! Португальська... “Луїзіада”... - тільки й міг пробелькотіти Паганель.

В очах йому потемніло, а в вухах залунав гомеричний сміх товаришів, що його тісно оточили.

Патагонець й оком не змигнув. Він спокійно очікував пояснення цієї незрозумілої йому пригоди.

- Ох, я безголовий, ох, я божевільний! - вигукнув нарешті Паганель. - Отаке сталося зі мною? І це не вигадка заради жарту! Це я, я утнув таку штуку! Та це ж вавілонська мішанина мов! Ох, друзі мої, друзі мої! Їхати до Індії й опинитися в Чілі, студіювати іспанську мову, а вивчити португальську! Це вже занадто! Якщо так триватиме й далі, то одного дня, замість викинути у вікно свою сигару, я вистрибну туди сам!

Слухаючи, як картає себе Паганель, і дивлячись, як він сприймає свою кумедну невдачу, не можна було втриматися од сміху. А втім, він перший подав цьому приклад.

- Смійтеся, друзі! - повторював він. - Смійтеся від щирого серця! Ви ще не попосміялись з мене так, як я сам із себе сміюся!

І він так гучно зареготав, як, мабуть, не реготався жодний учений в усьому світі.

- А тим часом ми таки не маємо тлумача, - мовив майор.

- О, не бідкайтесь, - відповів Паганель, - португальська й іспанська мови такі схожі між собою, що я їх навіть поплутав. Але їхня подібність допоможе мені швидко виправити свою помилку, й незабаром я подякую цьому славному патагонцеві тою мовою, котрою він так добре розмовляє.

Так і сталося. Невдовзі Паганель спромігся перекинутись кількома словами з патагонцем; він навіть дізнався, що того звуть Талькав. Арауканською мовою це означає “громобій”. Таке ім’я йому дали, безперечно, за вмілість і спритність у поводженні з вогнепальною зброєю.

Але надто зрадів Гленарван, коли виявилося, що патагонець з фаху провідник і може провести їх через пампу. Ця зустріч видалась такою чудесною, що всі одразу пойняли віри в щасливе завершення подорожі, і ні в кого вже не залишалось сумніву - капітана Гранта буде врятовано.

Тим часом мандрівники разом із патагонцем повернулись до Роберта. Хлопчик простяг руки до індіянина, і той, не зронивши ані слова, поклав йому на голову руку. Він оглянув хлопця, помацав забиті місця. Потому, лагідно всміхаючись, подався до річки і зірвав на березі кілька пучків дикої селери. Талькав натер нею тіло хлопчика, і від цього обережного розтирання йому прибуло сили. Певно, по кількох годинах відпочинку малий зовсім одужає.

Отож ухвалили, що стоятимуть тут табором цілий день і ніч. До того ж треба було розв’язати два важливих питання: придбати харчів і транспортні засоби. На щастя, з ними тепер був Талькав. Цей провідник, може, най-мудріший поміж усіх тутешніх бакеанос, призвичаєний супроводжувати мандрівників уздовж патагонських кордонів, узявся забезпечити Гленарванів загін усім, в чому той мав потребу.

Він запропонував піти вкупі з ним милі на чотири відсіль, до “тольдерії” - індіанського села, де можна було знайти провіант і мулів. Цю пропозицію зроблено частково на мигах, частково за допомогою іспанських слів, котрі Паганель так-сяк зрозумів. Всі пристали на це, і невдовзі Гленарван та Паганель, попрощавшись із товаришами, подалися берегом річки проти води в супроводі патагонця.

Півтори години вони йшли добрим сягнистим кроком, силкуючись не відставати од велетня Талькава. Місцевість була напрочуд гарна й родюча. Розкішні пасовища могли б, здавалось, легко прогодувати череду в сто тисяч голів. Широкі ставки, з’єднані між собою звивистими рукавцями річок, несли живодайну вологу цим буйнозеленим степам. Чорноголові лебеді привільно хлюпотались на воді, сперечаючись за свої володіння з силою струсів, що гасали у льяносах. Птаство було яскраво-барвисте, дуже гомінливе й иа диво різноманітне. “Ізакас” - попелясті у білі пасмужки зграбні горлички й жовті “кардинали” пишнілися на гіллі, неначе живі квіти. Мандрівні голуби повільно линули в повітрі, а розмаїті горобці - “чінголос”, “ільчуерос”, “монхітас” - голосно цвірінькаючи, весело й безтурботно вганяли одні за одними.

Жак Паганель ішов замилуваний, і захоплені вигуки раз у раз зривалися йому з уст, на превеликий подив патагонця, котрий вважав за цілком природне, що птахи літають у повітрі, лебеді плавають по ставках, а трава росте на луках. Ученому не довелось ані шкодувати, що він пішов з Гленарваном, ані скаржитись на тривалу прогулянку. Йому здавалось, наче він тільки-но вирушив у дорогу, а вже показалося індіянське селище.

Тольдерія лежала в глибині долини, затиснутої між відногами Андів. Тут, в укритих гіллям куренях, жило із тридцятеро тубільців-кочовиків, що попасали на луках численні отари баранів, також коней, биків і корів. Вони переганяли худобу з одного пасовиська на інше, й чотириногі прибульці скрізь мали їжі досхочу.

Андо-перуанці, гібриди трьох племен - арауканів, пуельче й аукасів, - огрядні, невисокі на зріст. Вони мають смагляво-оливкову шкіру, низьке чоло, топкі губи, випнуті щелепи, байдужий вираз округленого, наче жіночого обличчя. Антрополог не знайшов би в них рис, властивих представникам чистої раси. Ці індіяни не являли собою нічого цікавого, але Гленарванові потрібні були не вони, а їхня худоба. Вони мали биків і коней - та й по всьому.

Талькав узявся владнати комерційний бік справи, й угоди було швидко досягнуто. За сімох невеличких аргентинських коників разом із збруєю, сто фунтів сушеного м’яса, кілька мірок рису й шкіряних бурдюків на воду індіяни, за браком вина й рому, що їх вони цінують над усе, погодились узяти двадцять унцій золота, - мабуть, добре знаючи, чого воно варте. Гленарван хотів купити коня й патагонцеві, але той дав на здогад, що в цьому немає потреби.

Відтак Гленарван попрощався із своїми “постачальниками”, як висловився Паганель, і менше ніж за півгодини вони повернулися до табору. Їх зустріли захопленими вигуками, які стосувались, кажучи по щирості, насамперед до харчів і коней. Усі зі смаком попоїли. Підживився і Роберт. Він був уже сливе здоровий.

Потім до самого вечора відпочивали. Говорили потроху про все: про своїх милих відсутніх супутниць, про “Дункан”, його капітана Джона Манглса і славну команду, про Гаррі Гранта, що, може, був десь недалеко.