Діти капітана Гранта (др. перевод) - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль. Страница 29

Невдовзі показався загін індіанців. Їх було всього десятеро, і Талькав одразу заспокоївся. Індіяни наблизились. Тепер їх можна було добре розгледіти. Це були корінні мешканці пампи, представники тих племен, що їх винищував 1833 року генерал Росас. Чималі на зріст, високочолі, з смаглявою, оливкового відтінку шкірою, вони являли прекрасні взірці індіанської раси.

Одягнені вони були в шкури гуанако або нутрій і мали при собі зброю: списи завдовжки мало не в двадцять футів, ножі, пращі, бола й ласо. З того, як вправно вони керували кіньми, було видно, що вони мастаки їздити верхи.

Зупинившись кроків за сто, тубільці, здавалось, радилися поміж себе, кричали й вимахували руками. Гленарван верхи попрямував до них. Та щойпо він рушив, як увесь загін, зробивши крутий поворот, блискавично щез, немов здимів. Знесилені коні мандрівників, звичайно, не могли б їх наздогнати.

- Боягузи! - вигукнув Паганель.

- Чесні люди так хутко не тікають, - зауважив Мак-Наббс.

- Що це за індіанці? - спитав Паганель Талькава.

- Гаучо, - відповів патагонець.

- Гаучо ! - вигукнув Паганель. - Гаучо! Виходить, боятися не було чого.

- Чому це? - спитав майор.

- Бо гаучо - мирні, незавадні пастухи.

- І ви ймете цьому віри, Паганелю?

- Безперечно. Вони узяли нас за грабіжників і тому повтікали.

- Я схильний скорше думати - вони не насмілились на нас напасти, - мовив Гленарван, прикро вражений тим, що не вдалося розпитатися в цих тубільців, хто б вони не були.

- Я теж так гадаю, - сказав майор, - бо, коли не помиляюся, ці гаучо зовсім не мирні пастухи, а відчайдушні, небезпечні розбишаки.

- Та ніколи в світі! - вигукнув Паганель.

І він почав так запально сперечатися з приводу цього етнологічного питання, що звичайно стриманий майор не витерпів і сказав:

- Я вважаю, ви не маєте рації, Паганелю.

- Не маю рації? - перепитав учений.

- Так. Адже навіть Талькав узяв цих тубільців за бандитів, а Талькав добре знає, що до чого.

- Ну, то виходить, цього разу Талькав помилився, - трохи гостро заперечив Паганель. - Гаучо ніщо інше, як хлібороби, пастухи, і я сам писав про це в досить відомій брошурі.

- Ну, то виходить, ви тоді помилились, пане Паганелю.

- Я помилився, пане Мак-Наббсе?

- З неуважності, коли волієте, і вам доведеться виправити ці помилки в наступному виданні.

Паганель, вельми ображений тим, що його географічні знання заперечуються і, більш того, з них жартують, вкрай роздратувався.

- Знайте, шановний добродію, мої книги не потребують подібних виправлень! - вигукнув він.

- Навпаки, потребують, принаймні в цьому випадку, - відповів майор, що також затявся.

- Ви, добродію, щось надто прискіпливі! - допік майора географ.

- А ви надто в’їдливі, - відрубав майор.

Суперечка набирала небезпечного повороту, хоч дрібний привід, звичайно, не вартий був такого завзяття. Гленарван визнав за потрібне втрутитися.

- Безперечно, один із вас - прискіпливий, а другий - уїдливий, і тому ви обидвоє дуже мене дивуєте.

Патагонець, не розуміючи, про що точиться суперечка, легко здогадався - двоє друзів зайшли у сварку. Він посміхнувся й мовив лагідно:

- Це північний вітер.

- Північний вітер! - вигукнув Паганель. - До чого тут півничний вітер?

- Саме так, - відповів Гленарван, - північний вітер спричинився до вашого кепського настрою. Я чув, що на півдні Америки він сильно подразнює нервову систему.

- Присягаюся святим Патриком, Едварде, ви маєте рацію! - вигукнув майор і зайшовся реготом.

Але Паганель, не на жарт розгніваний, не хотів поступитися й напав на Гленарвана, втручання котрого видалось йому надто легковажним.

- То ви гадаєте, в мене збуджені нерви?

- Авжеж, і винен у цьому північний вітер. Він наштовхує тут людей навіть на злочини, так само як північний вітер в околицях Рима!

- На злочини! - обурився Паганель. - То в мене вигляд людини, яка збирається вчинити злочин?

- Та я зовсім цього не кажу.

- Скажіть краще одразу, що я хочу вас порішити!

- О! Цього я й побоююсь! - відповів Гленарван, не в силі далі стримувати сміху. - На щастя, північний вітер триває тільки один день!

Усі зареготалися. Паганель стиснув коня острогами й подався наперед, аби розвіяти на самоті свій кепський настрій. За чверть години він уже нічого не пам’ятав. Так сталося - лагідна вдача вченого зрадила йому на деякий час. Але причини цього були чисто зовнішні.

Надвечір Талькав, котрий трохи випередив усіх, подав знак, що вони наближаються до жаданого озера. За чверть години загін уже спускався з високого крутого берега озера Салінас. Але тут мандрівників спіткало тяжке розчарування. Озеро висохло.

Розділ XVIII

РОЗШУКИ ДЖЕРЕЛЬНОЇ ВОДИ

Озеро Салінас завершує низку лагун, які поєднують між собою гірські кряжі Вентана й Гуаміні. Колись давно численні експедиції з Буенос-Айреса приїздили сюди по сіль, бо в його воді було багато хлористого натрію. Але сонце геть випарило пересичену сіллю воду, й озеро перетворилося на велетенське блискуче соляне дзеркало.

Коли Талькав говорив про питну воду, він мав на увазі не саме озеро, а річки, котрі вливалися в нього в багатьох місцях. Але о цій порі вони так само пересохли. Пекуче сонце випило воду. Важке пригнічення опанувало мандрівників, коли вони побачили висхлі берега озера.

Треба було порадитись, що його робити. Рештки води в бурдюках зіпсувались і були непридатні до пиття. Дедалі відчутніша й жорстокіша ставала спрага. Перед нею відступали голод і втома. Змучені мандрівники заховалися під забутим індіанцями “рука” - розкинутим у ярочку шкіряним наметом, а коні полягали на мулистих берегах озера і з видимою відразою жували водорості й сухий комиш.

Коли всі розмістились у наметі, Паганель запитав Талькава, як, на його думку, діяти далі. Міні географом і патагонцем почалася жвава розмова. Талькав говорив повагом. Паганель жестикулював за обох. Розмова тривала кілька хвилин, по тому індіянин замовк і схрестив на грудях руки.

- Що він каже? - спитав Гленарван. - Я дещо втямив. Мені здалося, він радить нам розділитися.

- Так, розділитись на два загони, - відповів Паганель. - Ті поміж нас, чиї коні вже геть виснажились й ледве плентаються, так-сяк посуватимуться далі нашим маршрутом уздовж тридцять сьомої паралелі. Ті ж, чиї коні ще в доброму стані, поїдуть наперед цим самим шляхом аж до річки Гуаміні, яка впадає в озеро Сан-Лукас, за тридцять одну милю відсіль. Коли води там буде досить, вони очікуватимуть своїх товаришів на березі Гуаміні. А якщо й там немає води, вони поїдуть назустріч першому загонові, аби вберегти його від зайвої подорожі.

- А далі? - спитав Том Остін.

- Тоді доведеться повернути на південь і спуститись миль на сімдесят п’ять, до перших відног Сьєрра-Вентана, де тече багато річок.

- Це правильно, - сказав Гленарван, - ми так і зробимо, не гаючись ані хвилини.

Мій кінь не надто страждає від спраги, і я зможу поїхати разом з Талькавом.

- О, сер, візьміть мене з собою! - попрохав Роберт, немов ішлося про веселу прогулянку.

- Та чи зможеш ти їхати нарівні з нами, мій хлопчику?

- Зможу! В мене добрий кінь, він весь час так і поривається вперед. Дозвольте мені... Прошу вас, сер!

- Гаразд, поїдеш з нами, - погодився Гленарван, нишком радіючи з того, що Роберт буде з ним. - Сподіваюсь, ми троє не такі вже недотепи, щоб не спромоглись знайти якесь джерело чи водоймище свіжої солодкої води.

- Ну, а я? - спитав Паганель.

- О, ви, люб’язний Паганелю, залишитесь з резервним загоном, - відповів майор. - Ви надто добре знаєте і тридцять сьому паралель, і річку Гуаміні, і взагалі всю пампу, щоб покинути нас. Ані Мюльреді, ані Вільсон, ані я не здатні потрапити до місця зустрічі з Талькавом, але під стягом відважного Жака Паганеля ми впевнено будемо рухатися вперед!